Розділ «116. Двоє дерев життя й потреба заснувати генеральний секретаріат точности й душі»

Досі Ульріх завжди гадав, що з усіма цими людьми він лише грає, однак тепер, серед них, на душі в нього раптом стало дуже самотньо. Йому пригадалося, що кілька тижнів чи місяців тому щось таке, як цієї хвилини, він уже відчував; легенький віддих світобудови чинить спротив скам’янілому місячному краєвиду, де він опинився; і йому навіть здалося, що кожну вирішальну мить у його житті супроводжувало ось таке враження подиву й самотности. Та чи не страх додавався до такого враження цього разу? Йому несила було збагнути свого почуття; воно невиразно підказувало, що він ще ніколи в житті ні на що по-справжньому не зважувався, але невдовзі все ж таки муситиме зважитись, тільки про це він не думав відповідними словами, а, прикро вражений, лише відчував це, так ніби щось хотіло відірвати його від людей, серед яких він сидів, і хоч йому було до них цілком байдуже, воля його раптом почала впиратися цьому руками й ногами!

Мовчанка, що тим часом запанувала, графові Ляйнсдорфу нагадала про його обов’язки реалістичного політика, й він застережливо сказав:

 — То що ж робити? Адже ми маємо, принаймні поки що, вжити яких-небудь рішучих заходів і запобігти небезпекам, які загрожують нашій акції!

І тоді Ульріх зробив одну нерозважну спробу.

 — Ясновельможносте, — сказав він, — перед паралельною акцією стоїть одне-єдине завдання: покласти початок ґенеральній інвентаризації духовного скарбу! Ми маємо зробити приблизно те саме, що мусили б робити, якби день Страшного суду припав на тисяча дев’ятсот вісімнадцятий рік, якби завершилася доба старої духовности й почалася доба духовности нової, вищої. Заснуйте ім’ям його величности всесвітній секретаріат точности й душі; решту завдань нам доти не розв’язати, або завданнями вони лише здаватимуться! — І додав іще щось із того, про що розмірковував у хвилини свого мовчання.

Коли Ульріх казав про це, йому здавалося, що від подиву в усіх не лише очі лізуть на лоба, а й самі тіла відриваються від стільців; сподівалися ж бо, що зараз він услід за господарем дому розповість який-небудь смішненький анекдот, але цього не сталося, і тепер він сидів серед них, мов маленький хлопчик серед скособочених веж, які трохи ображено спостерігають його нехитру гру. Лише граф Ляйнсдорф зробив привітну міну і вражено промовив:

 — Цілком слушно, авжеж. Але ж наш обов’язок — вийти за межі натяків і нарешті знайти щось істинне; та ба — власність і освіченість неабияк нас підвели!

Арнгайм вирішив застерегти цього шляхетного чоловіка, щоб він не купувався на Ульріхові жарти.

 — Нашому приятелеві не дає спокою одна ідея, — пояснив Арнгайм. — Він гадає, нібито праведного життя можна домогтися в такий собі синтетичний спосіб — як ото створюють синтетичний каучук чи синтетичний азот. Одначе людський дух… — Він обернувся до Ульріха з такою лицарською усмішкою, на яку лишень був здатний. — Людський дух, на жаль, обмежений тим, що його життєві форми не можна розмножувати, як піддослідних мишей у лабораторії; тут величезної комори ледве стане для того, щоб прогодувати два-три, не більше, мишачі виводки!

Щоправда, потім Арнгайм вибачився перед усіма за таке ризиковане порівняння, проте сам лишився ним задоволений, бо в ньому було щось сільськогосподарсько-поміщицько-шляхетне, що пасувало графові Ляйнсдорфу й воднораз наочно виражало різницю між думками, за виконання відповідальними, й думками безвідповідальними.

Але граф Ляйнсдорф невдоволено похитав головою.

 — Та я пана доктора добре розумію, — сказав він. — Колись люди вростали в умови, які заставали, і то був надійний спосіб прийти до самих себе; але нині, коли все так переплуталось і відірвалося від ґрунту, не завадило б уже, так би мовити, й у виробництві душі традиційне ремісництво замінити культурним фабричним процесом.

Це була одна з тих примітних відповідей, що іноді несподівано спадали на думку цьому високому достойникові; адже перше ніж це сказати, граф увесь час лише геть розгублено дивився на Ульріха.

 — Але ж нічого, анічогісінько з того, про що каже пан доктор, виконати не можна! — з притиском констатував Арнгайм.

 — Чому ж нічого?! — коротко й войовниче заперечив граф Ляйнсдорф.

Втрутилася Діотима.

 — Даруйте, ясновельможносте, — промовила вона, немовби благаючи графа зробити щось таке, про що й згадувати лячно, тобто взятися за розум. — Адже ми вже давно намагаємося здійснити те, про що тут каже мій кузен! Хіба не про це свідчать такі широкі, напружені обговорення, як сьогоднішнє?!

 — Та невже? — роздратовано відказав його ясновельможність. — А я вже подумав був, що в цих розумних людей нічого не вийде! Адже отой психоаналіз, і теорія відносности, і як там іще воно називається — всього-на-всього марнота марнот, не більше! Кожному кортить скроїти світ на свій лад. Пан доктор тут висловився, скажу я вам, може, й не зовсім бездоганно, але по суті він має цілковиту рацію! Як тільки настають нові часи, люди щоразу заходжуються робити що-небудь нове, й ніколи не виходить нічого путнього!

Нервовість, викликана невдалим перебігом паралельної акції, вихопилася на поверхню. Граф Ляйнсдорф замість вусів роздратовано крутив тепер один круг одного великі пальці, не помічаючи цього. Вихопилася, мабуть, і неприязнь до Арнгайма. Адже коли Ульріх завів мову про душу, граф Ляйнсдорф спершу дуже здивувався, але те, що він почув далі, припало йому до вподоби. «Коли про неї стільки балакають такі люди, як Арнгайм, — подумав він, — то це вже чортибатьказна-що; нікому таке не потрібне, для цього є релігія». Але й у самого Арнгайма зблідли навіть губи. Таким тоном, як оце з ним, граф Ляйнсдорф розмовляв досі хіба що з ґенералом. Не той він чоловік, щоб таке стерпіти! Але рішучість, з якою його ясновельможність став на бік Ульріха, всупереч волі Арнгайма справила на нього враження й знову збудила в ньому образу на доктора. На душі йому було мулько, адже він хотів порозумітися з Ульріхом, але так і не знаходив для цього нагоди, аж поки дійшло, як оце тепер, до сутички при людях; і саме через це він звернувся не до графа Ляйнсдорфа, якого просто лишив поза увагою, а, демонструючи всі ознаки глибокого фізичного збудження, чого за ним зазвичай ніколи не помічали, до Ульріха.

 — Невже ви самі вірите в усе, про що оце казали?! — спитав він суворо, нехтуючи будь-якою ввічливістю. — Невже ви вірите, що це можна здійснити? Чи ви справді гадаєте, що можна жити просто за «законами аналогії»? То що ж ви зробили б, якби його ясновельможність дав вам повну волю діяти?! Скажіть же, уклінно вас прошу!