Розділ «122. Дорогою додому»

Додому Ульріх вирушив пішки. Ніч видалася гарна, хоч і темна. Щільні ряди високих будинків утворювали дивний, угорі відкритий вуличний простір, над яким у повітрі щось вершилося — чи то пітьма, чи то вітер, чи то хмари. Дорога була така безлюдна, неначе недавні заворушення лишили після себе глибоку дрімоту. Коли Ульріхові траплявся самотній перехожий, то спершу від нього, неначе якесь важливе попередження, довго долинало лише відлуння кроків. Цієї ночі в місті можна було перейнятися таким самим, як у театрі, відчуттям подій. Було таке враження, що ти в цьому світі — явище; щось більше, ніж є насправді; щось таке, від чого розходиться луна, й, коли воно поминає освітлені площини, його супроводжує, мов блазень, власна тінь, яка спочатку шалено смикається, потім випростується, а наступної миті знов покірно припадає до ніг. «Яким же щасливим можна бути!» — подумав Ульріх.

Він увійшов крізь арку до кам’яного коридору, який кроків десять тягся поряд із вулицею і якого від неї відділяли товсті опори склепіння. З усіх кутків клубочився морок, на тьмяно освітленому вузькому хіднику чатували грабунок і вбивство. Бурхливе щастя, сповнене прадавньої й кривавої врочистости, охопило душу. Мабуть, цього було вже забагато; Ульріх раптом уявив собі, як самозакохано і з якою внутрішньою «режисурою» цієї хвилини тут ішов би, бувши ним, Арнгайм. Ульріха вже не тішила власна тінь і відлуння власних кроків, а примарна музика в мурах згасла. Він знав, що Арнгаймову пропозицію не прийме; але тепер він здавався собі лише привидом, що блукає ґалереєю життя й, украй розгублений, ніяк не знайде пройми, куди треба шаснути, й був непомалу радий, коли невдовзі, простуючи своїм шляхом, опинився в не такому гнітючому й розкішному кварталі.

Перед ним лежали темні широкі вулиці й майдани, а в звичайних будівлях, що мирно сяяли зорями освітлених поверхів, уже не було нічого чарівного. Вийшовши на відкрите місце, Ульріх перейнявся цим мирним спокоєм, і йому невідь-чому пригадалося кілька світлин дитячої пори, які він нещодавно розглядав. На них Ульріх був разом зі своєю рано померлою матір’ю, і він чужими очима дивився на малюка, який щасливо всміхався до старомодно вбраної вродливої жінки, навіюючи надзвичайно переконливий образ такого собі славного, милого, розумного хлопчика; сподівання, які зовсім іще не стали його власними; невиразні очікування бажаного, почесного місця в житті, очікування, що повивали його, мов розкинуті крила золотих тенет. Усе це, хоч колись і невидиме, тепер, через десятки років, дуже промовисто прочитувалося на давніх світлинах, і з цієї видимої невидимости, яка так легко могла стати дійсністю, на нього дивилося його м’яке, безвиразне дитяче личко із трохи розгубленою міною силуваної завмерлости. До цього хлопчика Ульріх не відчував ані найменшої приязні, й, хоч на вродливу матір він дивися не без гордощів, загалом усе справляло на нього переважно таке враження, немовби йому пощастило уникнути чогось дуже жахливого.

Кому знайоме враження, немовби він сам, у полоні давно минулої хвилини самовдоволення, дивиться на себе зі старих світлин, дивиться так, ніби зелений хвостик, що на ньому все трималося, пересох чи й узагалі відпав, той зрозуміє відчуття, з яким Ульріх питав себе, який же, власне, цей хвостик, коли в решти людей він не пересихає й не відпадає. Він стояв тепер в одному з тих скверів, котрі кільцем пролягають, перериваючись, уздовж лінії, де колись проходили вали, й міг би кількома кроками перетнути його, але широка смуга неба, що тяглася над деревами, спокусила його звернути й рушити вздовж неї, і йому здавалося, що він усе наближається, тільки ніяк не може наблизитись до надзвичайно домашніх на вигляд вогнів, які в божественній самотності ґірляндами пливли над зимовими скверами, де він простував. «Це завдяки своєрідній перспективі, що скорочує розум, — сказав він собі, — тут щовечора панує спокій, який, простираючись від дня до дня, навіює глибоке відчуття задоволеного самим собою життя. Адже загалом головна передумова щастя — аж ніяк не згладжувати суперечності, а стирати їх — так на довгій алеї змикаються дерева, поглинаючи проміжки між собою, й так само зміщуються повсюди видимі оку співвідношення, створюючи підвладну йому картину, де безпосередньо близьке здається великим, а те, що далі, навіть якщо воно величезне, — маленьким, де проміжки зливаються і врешті все набуває ладу, заокруглюється й стає гладеньким; достоту так стоїть справа і з невидимими співвідношеннями, розум і відчуття зміщують їх так, що несвідомо виникає щось таке, в чому ти почуваєшся ніби господарем у власному домі. Виходить, — сказав собі Ульріх, — я роблю це не так, як слід було б робити».

На мить він спинився перед широкою калюжею, що перетнула йому шлях. І чи то ця калюжа в нього під ногами, чи то голі, наче мітли, дерева довкола цієї ж таки миті раптом викликали в його уяві картину путівця, села і пробудили в ньому ту проміжну між виконанням бажань і їхньою марністю монотонність душі, яка властива провінційному життю і після тієї першої «поїздки-втечі» в юності не раз зваблювала його знову податися світ за очі. «Усе стає таким простим! — подумалося йому. — Почуття дрімають, думки розвіюються, як хмари після негоди, і з душі зненацька вихоплюється чисте, чарівне небо! І під цим небом серед шляху може засяяти навіть корова — видовище таке переконливе, немовби на світі, крім неї, більш нічого й нема. Те саме може зробити з цілою місцевістю одна-однісінька хмарка-мандрівниця: трава темніє, а вже за хвилину все довкруж вилискує від вологи, і хоч нічого такого й не сталося, однак це — ніби морська подорож на край світу! У якого-небудь старого діда випадає останній зуб, і ця дрібна подія — вже віха в житті всіх його сусідів, віха, до якої вони можуть прив’язувати свої спогади! І так само й пташки щовечора співають на сільських околицях, і завжди однаково, коли сідає сонце й западає тиша, але це щоразу стається но-новому, так наче світу нема ще й сімох днів! У селі боги ще навідуються до людей, — думав він, — там ти щось собою являєш і щось відчуваєш, а в місті, де всіляких подій у тисячу разів більше, ти вже не в змозі перейнятися ними і якось пов’язати їх із собою, і так, мабуть, починається горезвісне перетворення життя на абстракцію».

Але він, розмірковуючи отак, водночас усвідомлював, що це тисячократно примножує в людині силу й навіть коли багато в чому окремому робить людину вдесятеро дрібнішою, то загалом усе ж таки стократ її побільшує, і жодного вороття Ульріх серйозно і в гадці не припускав. І серед тих нібито недоречних і абстрактних розмислів, які в його житті нерідко набували такого безпосереднього значення, йому спало на думку, що закон цього життя, за яким ти, стомившись від перевантажень і мріючи про скромність та простоту, весь час тужиш, — той самий, що й закон епічної розповіді! Простий закон, який полягає в тому, що можна сказати: «Коли це сталося, саме відбувалось те й те!» Що нас заспокоює, то це — проста послідовність, віддзеркалення багатющого розмаїття життя, як висловився б математик, в одномірності; нанизування всього, що сталось у просторі й часі, на одну нитку — саме на ту знамениту «нитку розповіді», з якої, нитки, складається, отже, й нитка життя. Добре тому, хто може сказати «коли», «перше ніж» і «після того як»! Нехай його спіткала біда чи діймає нестерпний біль, та щойно він у змозі відтворити події в їхній часовій послідовності, йому стає так хороше, немовби в черево йому пригріває сонце. Саме це штучно обернув собі на вигоду роман; нехай подорожній скаче верхи путівцем під зливою чи у двадцятиградусний мороз і під ногами в нього рипить сніг, а читачеві затишно, і збагнути таке було б нелегко, якби ці споконвічні хитрощі епіки, що ними няньки вгамовують дітей, ця випробувана й перевірена «перспектива скорочення розуму» не становила невіддільної частини самого життя. Більшість людей у ставленні до самих себе загалом — оповідачі. Вони не люблять лірики або люблять її лише час від часу, і навіть коли в нитку життя вплітається трішки «тому що» та «щоб», їм огидно про це навіть замислитись; вони люблять послідовне чергування фактів, бо воно нагадує необхідність, і, гадаючи, що їхнє життя має свій «плин», почуваються певною мірою в безпеці від хаосу. І тепер Ульріх завважив, що сам він утратив цю первісну епічність, за яку ще тримається приватне життя, хоч у житті публічному все вже перестало бути оповідним і не йде за «ниткою», а розходиться навсібіч безкінечним плетивом.

Коли Ульріх, дійшовши такого висновку, рушив далі, то пригадав, щоправда, як Ґьоте в одній зі своїх статей про мистецтво писав: «Людина — це така істота, яка не повчає, а живе, діє і впливає!» Він шанобливо стенув плечима. «Нині людина має право забувати про сумнівне тло знань, від якого залежить уся її діяльність, хіба що як актор, котрий не думає про куліси та грим, гадаючи, нібито здійснює вчинки насправді!» — розмірковував він. Але ця думка про Ґьоте трохи напливла, мабуть, на думку про Арнгайма, що завжди зловживав посиланнями на поета, бо ту ж мить Ульріх із прикрістю згадав про незвичну невпевненість, яку в нього викликала рука того чоловіка, коли лягла йому на плече. Тим часом він вийшов з-під дерев на узбочину вулиці й замислився, в який же бік простувати додому. Вичитуючи назви провулків, він мало не наскочив на якусь тінь, що одразу ж розтанула, і йому довелося спинитись, щоб не збити з ніг повію, яка загородила йому шлях. Вона стояла й усміхалася, замість розгніватись на нього за те, що він трохи не звалив її, мов буйвіл, і Ульріх раптом відчув, що ця професійна усмішка розливає в нічній темряві сяке-таке тепло. Повія щось сказала; то були заяложені слова, що мають на меті звабити й нагадують брудні рештки того, що лишилося від усіх попередніх чоловіків. Вона промовила: «Ходімо зі мною, хлопчику!» — чи щось таке. Плечі в неї були похилі, ніби в дівчинки, з-під капелюшка вибивалося пасемце білявих кіс, і в світлі від ліхтаря він розгледів, що обличчя її трохи бліде й риси його привабливо неправильні; нічна косметика могла приховувати шкіру ще молоденької дівчини з рясним ластовинням. На зріст вона була багато нижча від Ульріха й поглядала на нього знизу вгору, а проте ще раз сказала йому «хлопчику», на вбачаючи через свою байдужість нічого недоречного в цьому поєднанні звуків, яке вона промовляла сотні разів за вечір.

Ульріха це зворушило. Він її не відштовхнув, а лишився стояти, чекаючи, поки вона повторить свою пропозицію, так ніби перший раз не розчув. Несподівано він знайшов подругу, яка за невеличку винагороду цілком віддавала себе до його послуг; вона намагатиметься бути милою й уникати всього, що може йому не сподобатись; якщо він дасть їй знак згоди, вона візьме його попідручки трохи несміливо і з тією ніжною довірливістю, яка виникає лише тоді, коли близькі люди зустрічаються вперше після вимушеної розлуки; і якщо він пообіцяє їй і відразу викладе суму, в багато разів більшу від її звичайної такси, щоб вона не мала потреби думати про гроші й перейшла до того безтурботно приємного стану, який лишається після вдалої ділової оборудки, то виявиться, що й чиста байдужість також має перевагу всіх чистих почуттів — свободу від особистої зацікавлености і здатність надавати послуги без квапливого збентеження й претензій на почуття. Ульріх подумав про це напівсерйозно-напівжартома, і в нього забракло духу зовсім розчарувати цю маленьку незнайомку, яка сподівалася на ділові взаємини з ним. Він відчув, що прагне її ласки; але замість просто перемовитися з нею кількома словами її професійним лексиконом, він досить незграбно сягнув рукою до кишені, тицьнув дівчині в руку банкноту, яка приблизно відповідала вартості одного візиту, й пішов своєю дорогою. На мить він іще затримав у долоні руку, яка, на диво, чомусь спробувала вражено чинити опір, і промовив одне-однісіньке привітне слово. Потому облишив готову до послуг дівчину, певний, що зараз вона підійде до своїх товаришок у ремеслі — ті стояли, перешіптуючись, неподалік у темряві, — покаже гроші й зрештою кине який-небудь глузливий жарт, даючи вихід своїм почуттям, яких сама до пуття так і не збагнула.

Якусь хвилю ця зустріч ще жила в його свідомості скороминущою ніжною ідилією. Ульріх не мав ілюзій щодо жорстокого убозтва своєї випадкової подруги. Та коли він уявив собі, як би вона трохи закотила очі й видала одне з отих невмілих, тихеньких зітхань, що їх навчилася виконувати належної миті, від цього вкрай вульгарного, геть нездарного комедіантства за наперед обумовлену платню війнуло все ж таки й чимось зворушливим, і він сам не знав чому; може, тому, що це була сама людська комедія в балаганній постановці. І ще тоді, коли Ульріх розмовляв із дівчиною, одна досить очевидна асоціація нагадала йому про Моосбругера. Отого хворобливого комедіанта Моосбругера, мисливця на повій і їхнього згубника, що тої нещасливої ночі простував містом так само, як оце тепер він, Ульріх. Коли ненадійні, як лаштунки на сцені, вуличні тіні на мить завмерли, Моосбругер наштовхнувся на те незнайоме створіння, що в ніч убивства очікувало на нього біля мосту. Яке то чудесне було, мабуть, осяяння, яке потрясіння від голови до ніг! На мить Ульріхові здалося, що все це він може собі уявити. Він відчув, що його щось підіймає, як ото підіймає, бува, хвиля. Він утратив рівновагу, та вона йому й не була потрібна — його несло самим рухом. Серце в нього стислося, але в уяві все сплуталося, безмежно розпливлося й одразу розтануло в якійсь незвичайній, майже млосній насолоді. Він спробував позбутися цього п’янкого дурману. Очевидно, він так довго намагався жити без внутрішньої єдности, що тепер заздрив навіть психічно хворому з його невідчепними ідеями й вірою в свою роль! Але ж Моосбругер приваблював не лише його, а й багато кого ще? Ульріх почув, як Арнгаймів голос усередині в ньому питає: «Чи ви його звільнили б?» І як він відповідає: «Ні. Мабуть, ні». «Тисячу разів ні!» — додав він, відчувши, однак, як його засліпила картина, де намагання схопити, продиктоване неймовірним збудженням, і прагнення випручатися злилися в один невимовний загальний стан, і в ньому вже годі було відрізнити радість від примусу, сенс — від необхідности, щонайвище фізичне напруження — від блаженної покори. Мимохідь він згадав про думку, що такі нещасні створіння — це втілення притлумлених інстинктів, властивих усім людям, здійснення їхніх омріяних убивств і уявних наруг. Що ж, нехай ті, хто в це вірить, вирішують його долю як знають і, наситившись ним, виправдують його чи карають, щоб відновити власну мораль! Його, Ульріха, терзали сумніви інші, і полягали вони саме в тому, що він нічого ж не притлумлював і воднораз бачив: з портрета вбивці на нього не дивиться нічого такого, що було б чужіше, ніж на решті портретів у світі, всі вони такі, як його власні давні світлини: наполовину — сформований глузд, наполовину — знову нестримне безглуздя! Метафора порядку, що вирвалася на волю, — ось чим був для нього Моосбругер! І раптом Ульріх сказав: «Усе це…» — і зробив такий рух, неначе другим боком долоні відмітав щось убік. Він сказав це не в думці, ні, він сказав це вголос, а тоді враз зціпив вуста й завершив фразу вже подумки: «Усе це потрібно вирішити!» Він не хотів уже знати жодних подробиць того, що таке «все це»; «все це» було те, що не давало йому спокою, мордувало його, а часом і викликало в нього захват, відколи він узяв «відпустку», і сковувало його, мов сновиду, для якого нема нічого неможливого, крім одного: підвестися й піти; усе це спричиняло всілякі неможливі речі — від першого дня до останньої хвилини цього шляху додому! Й Ульріх відчув, що тепер він нарешті або має жити, як і решта людей, задля досяжної мети, або взятися за ці «неможливі речі» з усією серйозністю, а позаяк він уже майже дістався додому, то останній провулок поквапно проминув з дивним відчуттям, що з ним ось-ось щось станеться. Це відчуття окрилювало, спонукало що-небудь робити, але його не наповнював ніякий зміст, і тому воно було, знову ж таки, навдивовижу вільне.

Може, воно минуло б так само, як і багато інших; та коли він завернув на свою вулицю, то вже через кілька кроків помітив, що у вікнах його будинку ніби світиться, а невдовзі, коли підійшов до Гратчастих воріт свого парку, жодних сумнівів у цьому вже не мав. На цю ніч його старий слуга відпросився до родичів, що жили десь-інде, сам він, Ульріх, удома не був відтоді, як удень розмовляв з Ґердою, а садівник із дружиною, яких він поселив на нижньому поверсі, до його кімнат ніколи не входили; одначе повсюди горіло світло, складалося враження, що в будинок проникли якісь чужаки, злодії, і він зненацька їх заскочив. Ульріх був такий збентежений, і йому так не хотілося позбуватися цього незвичайного відчуття, що він, не вагаючись, поквапився до будинку. Він не знав, чого можна очікувати. За вікнами він побачив тіні, які давали підстави гадати, що там ходить хтось один; але всередині могли бути й кілька чоловік, і він не мав певности — вистрелять у нього, коли він ввійде до будинку, чи треба приготуватися стріляти самому. В іншому стані Ульріх, перше ніж на що-небудь зважитися, покликав би, мабуть, поліціянта чи бодай з’ясував би обстановку, проте йому хотілося розібратися з усім цим самому, й він навіть не дістав пістолета, що його іноді носив при собі після тієї ночі, коли його побили волоцюги. Йому хотілося… Він не знав, чого йому хотілося, це мало ще з’ясуватись!

Та коли він штовхнув вхідні двері, то з’ясувалося, що злодій, побачити якого він сподівався з такими непевними відчуттями, був усього-на-всього Кларисою.