Розділ «105. Тим, хто кохає піднесено, не до сміху»

Після прогулянки в гори Арнгайма не було в місті довше, ніж звичайно. Оці слова «не було в місті», якими він мимоволі почав послуговуватись і сам, звучали досить дивно, бо правильніше належало б сказати «був удома». З багатьох причин Арнгайм відчував, що назріває нагальна потреба щось вирішувати. Йому не давали спокою сни наяву, які холодній його голові доти були чужі. А надто вперто надокучав один; Арнгайм бачив, як вони вдвох із Діотимою на мить завмирали на високій церковній вежі, під ними пропливав зелений краєвид, а тоді вони стрибали вниз. Проникнути ввечері до спальні подружжя Туцці і, знехтувавши будь-яким лицарством, застрелити начальника відділу було вочевидь те саме. Він міг би поквитатися з Туцці й на дуелі, але така розв’язка здавалося йому не дуже природною; цю фантазію вже обтяжували надто численні атрибути реальности, і що ближче Арнгайм наближався до реальности, то більше поставало прикрих перешкод. Зрештою, можна було б і, так би мовити, незалежно й відверто попросити в Туцці руки його дружини. Але що б той відповів? Це означало б уже поставити себе в ситуацію, яка загрожувала б посміховищем. І навіть у тому разі, якби Туцці повівся по-людському й надто великого скандалу пощастило уникнути, — ба більше, якщо припустити, що взагалі обійшлося б без скандалу, адже й у вищому світі до розлучень уже почали ставитися поблажливо, — то все ж таки факт залишався фактом: пізнім одруженням старий парубок завше ставить себе в трохи смішне становище, приблизно таке саме, як подружжя, в котрого до срібного весілля раптом знаходиться дитинка. І якби вже Арнгайм цього хотів, то, з огляду на відповідальність перед інтересами фірми, постав би перед необхідністю одружитися хоча б на багатій вдові-американці чи на наближеній до двору аристократці, а не на розлученій дружині чиновника-буржуа. Для нього будь-який вчинок, навіть у сфері чуттєвій, був сповнений відповідальности. У добу, коли так мало хто відчуває відповідальність за те, що він робить чи думає, як оце в нинішню, такі заперечення висувало аж ніяк не лише особисте шанолюбство Арнгайма, а й просто-таки надособиста потреба приводити чимдалі більшу владу в його руках (цей механізм, що спочатку виник із потягу до грошей, але вже давно виріс із-під залежности від нього, мав власний розум, власну волю, змушений був розширюватися, зміцнюватись, міг підхоплювати хвороби, іржавів, коли давав собі розслабитись!) у відповідність із чинною владою й ієрархіями, з чого Пауль і перед Діотимою, наскільки пригадував, таємниці ніколи не робив. Звичайно, коли в тебе прізвище Арнгайм, то ти можеш дозволити собі взяти заміж хоч пастушку; але він міг дозволити собі таке лише в особистому плані, а в решті це лишалося, як-не-як, зрадою справи задля особистої втіхи.

І все ж він учинив правильно, запропонувавши Діотимі взяти з нею шлюб. Зробив він це вже хоч би через те, що волів запобігти обставинам, які виникають у разі подружньої зради й несумісні з добропорядним, добросовісним способом життя.

Діотима вдячно потисла йому руку і з усмішкою, що нагадувала найкращі зразки з історії мистецтва, на його пропозицію відказала: «Найдужче ми завжди кохаємо не тих, кого обіймаємо.» Після такої відповіді, багатозначної, як зваблива жовтизна в лоні штивної лілії, повернутися до свого прохання Арнгайм уже не важився. Натомість між ними заходили розмови загального характеру, в яких на диво часто прохоплювалися слова «розлучення», «шлюб», «подружня зрада» й такі інші. Не раз Арнгайм і Діотима заводили глибоку бесіду, наприклад, на тему подружньої зради в сучасній літературі, й цю проблему, вважала Діотима, висвітлювали зазвичай без усвідомлення глибокого сенсу порядности, самозречення, героїчного аскетизму, суто в дусі сенсуалізму, і цю думку, на жаль, з точністю поділяв і Арнгайм, тож йому лишалося тільки додати, що усвідомлення глибокої моральної таємниці особистости нині майже повсюди втрачено. Ця таємниця полягає в тому, що не все можна собі дозволяти. Часи вседозволености завжди робили нещасними тих, хто в ці часи жив. Добропорядність, поміркованість, лицарська шляхетність, музика, звичаї, поезія, форма, заборона — все це не має вищої мети, ніж надавати життю обмеженого і чітко окресленого образу. Безмежного щастя нема. Нема великого щастя без великих заборон. Навіть у комерційних справах не можна гнатися за кожною вигодою, а то не досягнеш нічого. Межа — це таємниця явища, таємниця сили, щастя, віри й завдання утвердитись, бувши маленькою людиною, в універсумі. Так розвивав цю тему Арнгайм, і Діотимі лишалося тільки з ним погоджуватись. У певному сенсі прикрим наслідком цих висновків було те, що через них поняття законности набувало такого глибокого значення, якого для звичайних смертних воно загалом уже не має. Однак великі душі мають потребу в законності. У години піднесення відчуваєш прямовисну суворість всесвіту. І комерсант, хоч він і панує над світом, шанує королівську владу, дворянство й духівництво як носіїв ірраціонального. Бо те, що законне, просте, як просте все велике, й не потребує усвідомлення. Гомер був простий. Ісус Христос був простий. Великі уми знов і знов повертаються до простих засад, ба більше, треба мати мужність сказати: повертаються до моральних банальностей, і тому загалом нікому не буває так важко чинити наперекір традиціям, як душам істинно вільним.

Такі висновки, хай які вони слушні, не сприяють намірам порушити чужий шлюб. Тому Арнгайм з Діотимою опинились у становищі людей, яких з’єднує пречудовий місток з діркою посередині — хоча й невеликою, всього-на-всього кілька метрів завбільшки, але достатньою для того, щоб не дати їм зійтися. Арнгайм, щиро журячись тим, що не має іскри того жадання, яке в усіх справах однакове і зваблює людину на нерозважну оборудку так само легко, як на нерозважне кохання, у цій зажурі почав заводити докладні розмови про жадання. За його словами, жадання — це саме те почуття, яке відповідає культурі розуму в нашу добу. Жодне інше почуття не спрямоване на свою мету так однозначно, як це. Воно впинається, мов гостра стріла, а не відлітає, мов зграє птахів, у щораз нові далечіні. Воно обкрадає душу, як її обкрадають розрахунки, хитромудра механіка, брутальність. З таким осудом говорив Арнгайм про жадання, водночас відчуваючи, що воно шаленіє, як осліплений раб у підземеллі.

Діотима спробувала вчинити інакше. Вона простягла до приятеля руку й попросила:

 — А давайте помовчимо! Слово — велика сила, але є щось іще більше! Справжню істину, що стоїть між двома людьми, висловити не можна. Щойно ми починаємо розмовляти, як усі двері причиняються; слово краще слугує нереальному спілкуванню; розмовляють у ті години, коли не живуть…

 — Ваша правда, — погодився Арнгайм, — самовпевнене слово надає невидимим порухам душі довільної й бідної форми!

 — Нічого не кажіть! — ще раз попросила Діотима й поклала долоню йому на руку. — У мене таке відчуття, ніби ми даруємо одне одному мить життя тим, що мовчимо. — Згодом вона забрала свою руку й зітхнула: — Трапляються хвилини, коли всі приховані самоцвіти душі лежать на видноті!

 — Настане, мабуть, такий час, — додав Арнгайм, — і є багато ознак того, що він уже не за горами, — коли душі бачитимуть одна одну, не закликаючи на допомогу почуття. Душі поєднуються, коли розлучаються вуста!

Діотимині вуста випнулися, утворивши щось схоже на зігнутий хоботок, яким метелик дістає з квітки нектар. Вона була в глибокому духовному сп’янінні. Адже таке легеньке асоціативне марення притаманне коханню, либонь, так само, як і кожному високому стану душі; повсюди, куди падали слова, спалахував багатозначний сенс, виступав, мов замаскований Бог, і розчинявся в мовчанні. Діотима знала цей феномен з піднесених годин самотности, але досі він ніколи не доходив отак до крайньої межі ще стерпного духовного щастя; у ній жила анархія надміру, властива ковзаняреві легкість божественного, і їй кілька разів здавалося, що вона ось-ось знепритомніє і впаде.

Арнгайм щоразу підхоплював її гучною фразою. Вона мала час перевести дух і поміркувати. Потім напнуті тенета значущих думок знов починали під ними хитатися.

Мукою в цьому розкриленому щасті було те, що воно не давало змоги зосередитися. З нього розходились колами все нові й нові тремтливі хвилі, не торкаючись, проте, одна одної й не обертаючись на спрямовану дію. І все ж таки Діотима вже ладна була — принаймні в душі вона іноді вважала, що так буде тактовніше й розумніше, — віддати перевагу небезпеці подружньої зради перед жахливою катастрофою занапащених життів, а Арнгайм уже давно ухвалив моральне рішення цієї жертви не приймати й одружитися з Діотимою; вони могли, отже, так чи так одержати одне одного будь-якої хвилини, обоє це знали, вони не знали тільки, чого їм хотіти, бо щастя підносило їхні душі, створені для нього, на таку врочисту висоту, що там їх поймав страх перед незграбними рухами, цілком природний для тих, у кого під ногами — хмарина.

Отож розум в обох жадібно вбирав, нічого не проминаючи, всі оті великі й прекрасні розсипи, які їм пропонувало життя, але через свої незліченні багатства ті розсипи зазнавали дивних втрат. Бажання й земні марноти, які звичайно наповнювали їхнє буття, лежали, поглинені тишею, десь далеко внизу, мов іграшкові хатки й дворики на дні долини, разом з кудкудаканням, гавкотом і всілякими хвилюваннями. Лишалося мовчання, порожнеча й глибина.

«Може, ми якісь обрані?» — міркувала Діотима, озираючись на цій найвищій висоті почуттів і здогадуючись про щось болісне й таке, що годі собі й уявити. Подібних відчуттів, тільки меншою мірою загострених, не лише зазнала вона сама, про них умів розповідати й такий ненадійний чоловік, як її кузен, до того ж останнім часом про них багато писали. Та якщо ті оповіді не брешуть, то через кожну тисячу років настають часи, коли душа ближча до пробудження, ніж звичайно, коли вона, немовби народившись для реальности завдяки окремим індивідам, наражає їх на випробування, зовсім відмінні від того, про що можна прочитати й почути. У цьому зв’язку Діотима навіть знову згадала раптом про загадкову появу Генерала, якого не запрошували. І, поки схвильованість перекидала між ними тремтливу дугу, вона стиха промовила до свого приятеля, який добирав нових слів:

 — Не лише розумом спілкуються двоє! І Арнгайм відповів:

 — Так. — Його погляд, хоч і не з високости, проник в її очі, мов промінь призахідного сонця. — Ви про це вже казали. Справжню істину, що стоїть між двома людьми, висловити не можна; будь-яке намагання переростає для неї в перешкоду!