Розділ «123. Переміна»

Спочатку в поведінці Ульріха, можливо, й була переконаність, що всьому знайдеться яке-небудь просте пояснення, була ота нехіть вірити в найгірше, з якою завжди очікуєш небезпеку; та коли у вестибюлі назустріч йому несподівано вийшов слуга, він мало не кинувся на старого й не збив його з ніг. На щастя, в останню мить стримавшись, Ульріх почув від нього, що принесли телеграму, яку прийняла Клариса, й що ця ласкава юна пані з’явилася десь годину тому, саме коли старий уже зібрався був піти, й відхилила прохання покинути будинок, отож він, мовляв, вирішив за краще теж лишитися вдома, відмовившись від сьогоднішнього відгулу, позаяк — нехай ласкавий пан уже дарує йому це зауваження — юна пані справила на нього враження дуже схвильованої.

Коли Ульріх подякував слузі й ступив до вітальні, Клариса лежала на канапі, трохи повернувшись набік і підібгавши під себе ноги; її струнка, хоч і без талії, постать, по-хлопчачому підстрижена голова з гарненьким довгастим личком, яке, спершись на руку, звело на нього погляд, коли він прочинив двері, були надзвичайно звабливі. Він сказав, що прийняв її за злодія. У Кларисиних очах з’явилося щось таке, що нагадувало неперервний вогонь із браунінґа.

 — А може, я і є злодій! — відповіла вона. — Той хитрун, твій слуга, нізащо не хотів лишати мене тут; я сказала, щоб він ішов спати, але він, я знаю, причаївся десь унизу! Гарно тут у тебе! — Не підводячись, вона подала йому телеграму. — Мені кортіло поглянути, як ти повертаєшся додому, коли гадаєш, що тут нікого немає, — провадила вона. — Вальтер на концерті. Додому повернеться аж за північ. Але я йому не сказала, що піду до тебе.

Ульріх розпечатав телеграму й почав читати, лише краєм вуха слухаючи, що каже Клариса; зненацька він зблід і, не вірячи власним очам, ще раз слово по слову перечитав дивний текст. Хоч Ульріх і забув відповісти на кілька батькових листів щодо паралельної акції та обмеженої осудности, проте нагадувань останнім часом від старого не одержував і не звертав на те уваги; і ось ця телеграма досить докладно, химерно перемішуючи не зовсім приховані докори й жалобну врочистість, у манері, яку виробив і до дрібниць продумав вочевидь іще сам батько, — ця телеграма повідомляла про його смерть. Великої ніжности один до одного вони не відчували, ба більше, згадувати про батька Ульріхові майже завжди було прикро, а проте, читаючи цей моторошно-кумедний текст удруге, він подумав: «Тепер я на світі зовсім самотній!» Ні, він не вкладав у ці слова аж такого буквального сенсу, який геть не відповідав тепер уже минулим їхнім взаєминам; скоріше він із подивом відчував, що спливає на поверхню, так ніби урвалася якась якірна линва, або що стає цілковитим чужинцем у світі, з яким був ще сяк-так пов’язаний через батька.

 — Помер мій батько! — сказав він Кларисі і з якоюсь мимовільною врочистістю підніс руку з телеграмою.

 — О-о! — відповіла Клариса. — Вітаю! — І, на хвильку замислившись, додала: — Тепер ти, мабуть, дуже розбагатієш?

 — Він був чоловік заможний, але не думаю, що багатий, — заперечив Ульріх. — Я жив тут не його коштом.

Клариса вислухала ці осудливі слова з ледь помітною усмішкою, яка ніби промовляла: «Зауваження сприйняла, перепрошую»; її виразні рухи нерідко були такі поквапні й підкреслено скупі, як поклони хлопчика, що має продемонструвати в товаристві своє виховання. Вона зосталася в кімнаті сама, бо Ульріх, вибачившись, на хвилину вийшов розпорядитися щось там підготувати до його від’їзду. Покинувши Вальтера після тієї бурхливої сцени між ними, Клариса далеко не пішла; поряд із дверима до їхнього помешкання були сходи, якими користувалися рідко і які вели на горище, й там вона, загорнувшись у хустку, сиділа доти, доки почула, що чоловік вийшов з дому. Клариса трохи знала, як усе влаштовано над театральною сценою; отож там, нагорі, звідки звисають линви, вона й сиділа, поки Вальтер спускався сходами. Вона уявляла собі, як актриси між виходами, коли їм нічого робити, сидять, закутавшись у хустки, серед балок над сценою й стежать за дією внизу; тепер вона теж була така сама актриса, й усі події відбувалися під нею внизу. У цьому знов нагадувала про себе її давня улюблена думка про те, що життя — це акторське завдання. «Життя, певна річ, не треба осягати розумом», — гадала вона. Що люди взагалі знають про життя, навіть якщо вони знають про нього більше, ніж вона, Клариса? Але інстинкт до життя треба мати непомильний, як у буревісника! Треба руки свої — а в неї це означало: свої слова, свої поцілунки, свої сльози — розпростерти, мов крила! Ця ідея стала для Клариси певним відшкодуванням за те, що вона вже не могла вірити у майбутнє Вальтера. Дивлячись униз, на круті сходи, якими він спустився, Клариса піднесла руки, розвели їх і тримала так поти, поки ставало сили: може, вона допоможе йому хоч цим! «Крутий шлях нагору й крутий шлях униз у своїй силі вороже споріднені й неподільні!» — подумала вона. «Тріумфальною крутизною світу» назвала Клариса свої розпростерті руки і спрямований униз погляд. Вона відмовилась від наміру тайкома подивитися на демонстрації в місті; що їй до того «стада», почалася жахлива драма одної-єдиної!

Отак Клариса й пішла до Ульріха. Дорогою на вустах у неї часом з’являлася її лукава усмішка, коли Клариса згадувала про те, що Вальтер мав її за божевільну, щойно вона виявляла своє глибше розуміння того стану, в якому обоє вони опинилися. Її тішило бачити його страх перед тим, що вона народить йому дитину, й усе ж таки він не міг цього дочекатися; «божевілля» означало для неї щось на кшталт вранішньої чи вечірньої зорі або таке міцне здоров’я, що воно аж лякає решту людей, і це була властивість, яка розвинулася в їхньому подружньому житті поступово, в міру того, як зростали її, Кларисині, перевага й верховенство. Але вона знала все ж таки, що іноді багато хто її не розумів, і коли Ульріх повернувся до кімнати, в неї було таке відчуття, що вона має йому щось сказати, як того й вимагала така прикметна подія в його житті. Вона хутко підхопилася з канапи, кілька разів пройшлася у вітальні, потім у сусідніх кімнатах і нарешті сказала:

 — Що ж, прийми найщиріші мої співчуття, друзяко! Ульріх здивовано звів на неї очі, хоч уже й знав цей її тон у хвилини, коли вона нервувала. «Тоді в ній часом з’являється щось таке несподівано холодне, — подумав він, — неначе у книжку помилково вклеїли аркуш з іншої книжки». Ті свої слова Клариса сказала йому не так, як це робила звичайно, а немовби кинула їх збоку, через плече, і складалося враження, ніби фальш лунала не так у самому тоні, як у хибно дібраному тексті; це наводило на досить моторошну думку, що Клариса й сама складається з багатьох таких плутаних текстів. Нарешті вона, не дочекавшись від Ульріха відповіді, спинилася перед ним і промовила:

 — Мені треба побалакати з тобою!

 — Я хочу запропонувати тобі чимось підкріпитися, — відказав Ульріх.

Клариса лише трохи піднесла руку й поквапно відмахнулася від його пропозиції. Потому, зібравшись із думками, почала:

 — Вальтер страшенно хоче мати від мене дитину. Розумієш? — Вона змовкла, ніби очікуючи від Ульріха відповіді.

Що він мав їй сказати?

 — Але я не хочу! — в запалі вигукнула вона.

 — Навіщо ж так одразу злитися, — промовив Ульріх. — Якщо ти не хочеш, то цього й не станеться.

 — Але ж пропаде через це він!

 — Люди, котрі, як їм здається, щохвилини помирають, живуть довго! Ми з тобою вже давно будемо старими печерицями, а в нього лише візьметься сивиною чуб, і він стане директором свого архіву й матиме обличчя, як у молодого хлопця!