Розділ «85.Генерал Штум намагається дати лад цивільному розуму»

Ульріх повернувся додому десь на годину пізніше, ніж попереджував, і тепер, коли він переступив поріг, йому доповіли, що його вже давно очікує якийсь офіцер. Нагорі Ульріх застав, на свій подив, Генерала фон Штума, що привітався з ним, як із давнім товаришем.

 — Друже, любий мій! — вигукнув назустріч йому Генерал. — Ти вже даруй, що я вриваюся до тебе так пізно, але я не міг піти зі служби раніше, та й тут уже години дві сиджу серед твоїх книжок; таке зібрання — просто жах!

Вони обмінялись люб’язностями, і з’ясувалося, що Штума привела до Ульріха термінова справа. Генерал по-діловому закинув ногу на ногу, що зробити було, з огляду на його статуру, не так легко, випростав руку з невеличкою долонею й промовив:

 — Термінова? Своїм референтам, коли вони приносять мені який-небудь терміновий папір, я зазвичай кажу: «На світі немає нічого термінового, крім збігати в одне місце!» Та якщо серйозно, то мене привела до тебе одна надзвичайно важлива справа. Я тобі вже казав, що дивлюся на дім твоєї кузини як на виняткову для себе можливість познайомитися з найважливішими у світі проблемами цивільного життя. Усе ж таки це щось неказенне й, запевняю тебе, страшенно мені імпонує. Але, з другого боку, ми, військові, зовсім не такі дурні, якими нас вважають, хоч і маємо свої слабинки. Сподіваюся, ти зі мною погодишся, що коли вже ми за що-небудь беремось, то робимо це грунтовно, як і годиться. Отже, ти згоден? Я так і думав, тоді я можу розмовляти з тобою відверто, хоч усе ж таки й мушу зізнатися, що нашого військового духу соромлюсь. Соромлюся, я сказав! Якщо не брати до уваги військового єпископа, то нині я у війську, мабуть, той чоловік, котрий найбільше має до діла з духом. Але скажу тобі так: якщо придивитися до нашого військового духу ближче, то він, хай там який високий, нагадує вранішню перевірку. Сподіваюся, ти ще не забув, що таке вранішня перевірка? Черговий офіцер, значся, записує: стільки й стільки чоловік та коней у строю, стільки й стільки чоловік та коней відсутні через хворобу чи ще там через щось, улан Ляйтомишль на шикування спізнюється й таке інше. Але чому стільки й стільки чоловік та коней у строю чи відсутні тощо — цього він не записує. А саме про це завше й треба знати, коли маєш до діла з добродіями цивільними. Солдат розмовляє коротко, просто й конкретно, але мені досить часто доводиться консультуватися з представниками цивільних міністерств, і вони з кожного приводу питаються, чому треба зробити так, як пропоную я, й посилаються на міркування й обставини високого характеру. Отож — тільки нехай те, що ти зараз почуєш, лишиться між нами, дай слово чести! — я й запропонував своєму начальникові, його превосходительству Фросту, чи, правильніше сказати, радше здивував його такою своєю пропозицією: я скористаюся нагодою й побуваю в домі твоєї кузини, щоб нарешті ґрунтовно ознайомитися з отими міркуваннями й обставинами високого характеру і, якщо можна так висловитися, не здавшись нескромним, поставити їх на службу військовому духу. Зрештою, маємо ж ми у війську лікарів, ветеринарів, аптекарів, священиків, бухгалтерів-ревізорів, інтендантів, інженерів і капельмейстерів, а ось центрального управління цивільним духом ще не маємо.

Аж тепер Ульріх завважив, що Штум фон Бордвер приніс із собою службову теку; це була одна з отих здоровенних, з міцним наплічним ременем тек із бичачої шкіри, в яких переносять папери у величезних міністерських будівлях або через вулицю, від інстанції до інстанції, і стояла вона на підлозі, прихилена до письмового столу. Генерал прийшов вочевидь зі своїм ординарцем, який очікував тепер унизу і якого Ульріх не помітив, бо Штум ледве випер ту важенну теку собі на коліна, а тоді відкрив, клацнувши, залізного замочка, що мав неймовірно військово-технічний вигляд.

 — Я, відколи пристав до цього вашого заходу, не байдикував, — усміхнувся ґенерал, нахиляючись, від чого його голубий мундир біля золотих ґудзиків напнувся, — але розумієш, є речі, з якими я не зовсім упоруюсь. — І видобув із теки цілий стос нескріплених аркушів з якимись дивними графами й записами. — Твоя кузина… — почав пояснювати він. — Я детально обговорював це з твоєю кузиною, і їй, звісно, хочеться, щоб з її зусиль звести духовний пам’ятник найвищому нашому володареві постала ідея, яка, сказати б, вийшла б на перше місце з-поміж решти ідей, уже наявних; але я вже тепер помітив — і це попри все моє захоплення людьми, котрих твоя кузина для цього запросила, — що тут виникають збіса великі труднощі. Скаже хтось один одне, то хтось інший стверджує інше, протилежне… Хіба це вже не впало в очі й тобі? Та ще гірше, принаймні на мій погляд, ось що: цивільний розум нагадує те, що називають, коли йдеться про коня, ненажерою. Ти ж бо ще не забув? Клади такій тварюці хоч подвійний раціон, а вона однаково не гладшає! Ну гаразд, — виправився він у відповідь на коротке заперечення господаря дому, — ти можеш навіть сказати, що вона з дня на день гладшає, але ж кості в неї не ростуть і шерсть не блищить; тільки черево стає, як бодня. Саме це мене, розумієш, і цікавить, і я поклав собі розібратися, чому в цьому ділі, власне, не можна навести порядку.

І Штум, усміхаючись, подав своєму колишньому лейтенантові першого аркуша.

 — Нехай нас ганьблять як завгодно, — сказав він, — але що таке порядок, ми у війську знали завжди. Оце ось — класифікація головних ідей, які я витяг з учасників зібрань у твоєї кузини. Розумієш, коли його питаєш віч-на-віч, то найважливішим кожен вважає, виявляється, щось зовсім інше.

Ульріх вражено розглядав того аркуша. На взірець бланка для донесень чи якогось військового реєстру він був поділений поздовжніми й поперечними лініями на графи, заповнені словами, що немовби впиралися такому розташуванню, бо Ульріх прочитав виведені казенним каліграфічним почерком імена: Ісус Христос; Будда, Гаутама, він-таки Сідхартха; Лао-Цзи; Лютер, Мартін; Гьоте, Вольфґанґ; Ганґгофер, Людвіґ; Чемберлен і багато інших; продовження цього списку вочевидь було на ще одному аркуші; у другому стовпчику йшли слова «християнство», «імперіалізм», «доба комунікацій» тощо, до яких у наступних стовпчиках примикали ще колонки слів.

 — Я міг би назвати це й кадастром сучасної культури, — пояснив Штум, — адже потім ми його доповнили, й тепер тут зібрано назви ідей, котрі хвилювали нас протягом останніх двадцятьох п’ятьох років, а також імена їхніх авторів. Я навіть не уявляв собі, яка кропітка це буде робота!

Ульріх побажав знати, як Штум складав свій реєстр, і ґенерал охоче пояснив процедуру, розроблену за його системою.

 — Щоб упоратися за такий короткий час, мені досить було взяти одного капітана, двох лейтенантів і п’ятьох унтер-офіцерів! Якби ми мали змогу працювати за найсучаснішими методами, то розіслали б у всі полки запитання: «Кого ви вважаєте найславетнішою людиною?» — як це, розумієш, тепер роблять газети у всіляких своїх анкетах тощо, — і розіслали б з наказом доповісти про результати опитування у відсотках; але у війську так діло не піде, бо жодна частина не посміє, звісно, доповісти нічого іншого, крім як «його величність». Тоді я вирішив з’ясувати, які книжки виходять найбільшими накладами й збирають найбільшу кількість читачів; але тут одразу виявилося, що це, крім Біблії, новорічні поштові буклети з тарифами й старими анекдотами — такі буклети кожен адресат дістає за свої чайові від листоноші; і це знову привернуло нашу увагу до того, який же він усе ж таки складний, оцей цивільний розум, адже загалом найкращими вважають книжки, придатні для будь-якого читача, чи принаймні, як мені сказали, авторові треба мати в Німеччині дуже багато однодумців, щоб його вважали бозна-яким розумним. Отож і цим шляхом піти ми не могли, і що ми кінець кінцем придумали, про це я сказати тобі наразі не можу, то була ідея капрала Гірша й лейтенанта Меліхара, але зробити це нам таки пощастило.

Генерал Штум відклав цей аркуш набік і з міною, що провіщала глибоке розчарування, взяв ще один. Здійснивши інвентаризацію запасу середньоєвропейських ідей, він не лише з’ясував, на превеликий свій жаль, що складається той суціль із суперечностей, а й, на свій подив, виявив, що ті суперечності, якщо копнути їх глибше, починають переходити одна в одну.

 — Я вже звик до того, що в твоєї кузини кожна із знаменитостей, коли я прошу її просвітити мене, розказує мені щось інше, — провадив Штум. — Але що після того, як побалакаєш із ними довше, все ж таки складається враження, ніби всі вони розказують про те саме, — ось чого я не можу втнути хоч убий; либонь, у моїй солдатській голові просто не вистачає для цього однієї клепки!

Те, що так глибоко лякало ґенерала Штума, було не дрібницею, і розв’язання цієї проблеми, власне, не можна було покладати лише на військове міністерство, хоча й не важко показати, що з війною вона пов’язана якнайтісніше. Нинішній добі дісталася в дарунок певна кількість великих ідей, а до кожної ідеї, з особливої ласки долі, — відразу і її антиідея, тож індивідуалізм і колективізм, націоналізм і інтернаціоналізм, соціалізм і капіталізм, імперіалізм і пацифізм, раціоналізм і марновірство почуваються в такій добі однаково добре, а до цього додаються ще невикористані рештки незліченних інших суперечностей, що мають для сучасности таку саму чи меншу цінність. Це здається вже таким самим природним, як і те, що є день і ніч, спека і холод, любов і ненависть, а в людському тілі на кожен згинальний м’яз є протилежний, розгинальний, і Генералові Штуму, як і будь-кому, повік не спало б на думку вбачати в цьому щось незвичайне, якби його марнославство не кинула в цю авантюру любов до Діотими. Бо любов не вдовольняється тим, що єдність природи Грунтується на суперечностях, у своєму жаданні ніжности любов прагне єдности без суперечностей, отож Генерал докладав усіх зусиль, щоб цієї єдности домогтися.

 — Оце я наказав, — розповідав він, водночас демонструючи Ульріху відповідні аркуші, — скласти покажчик полководців ідей, тобто перелік усіх імен, котрі останнім часом приводили до перемог, сказати б, великі з’єднання ідей; а це ось — ordre de bataille[1]; а тут — план стратегічного зосередження й розгортання сил; тут — спроба нанести на карту бази й Гарнізони, звідки надходить поповнення думками. Але ти, поглянувши на ту чи ту групу думок, яка нині провадить бої, певно, помітиш — на схемі я звелів це чітко виділити, — що поповнення живою силою й ідейним матеріалом вона дістає не лише від власних баз, а й від баз супротивника; ти бачиш, що ці групи раз у раз змінюють дислокацію, зненацька, без будь-яких причин повертають фронт у зворотний бік і вступають у бій із власним тилом; ти бачиш, із другого боку, що ідеї невпинно перебігають туди й назад, отож ти знаходиш їх то по один, то по другий бік лінії фронту. Одне слово, не можна ні скласти пристойну схему тилового району, ні провести демаркаційну лінію, ні взагалі що-небудь визначити, і вся картина, даруй на слові — хоча, ще з одного боку, я в це, знову ж таки, просто не йму віри! — скидається на те, що в нас будь-який командир назвав би отарою баранів!

І Штум тицьнув Ульріхові в руку відразу кілька десятків аркушів. Вони були вкриті планами стратегічного зосередження й розгортання сил, залізничними лініями, мережами шляхів, схемами портів, позначеннями військових з’єднань і командних пунктів, колами, прямокутниками, заштрихованими ділянками; як у справжній базгранині Генерального штабу, все було покреслене червоними, зеленими, жовтими, синіми лініями, й повсюди виднілися різні на вигляд і різного значення прапорці, яким за рік судилося набути великої популярности.

 — І все марно! — зітхнув Штум. — Я взяв інший принцип зображення й спробував підійти до справи з погляду військово-географічного, а не стратегічного, сподіваючись у такий спосіб дістати бодай чітко розчленований оперативний простір. Але й це майже нічого не дало. Ось поглянь, це — спроби оро — й гідрографічного зображення!

Ульріх побачив позначення гірських вершин, звідки йшли відгалуження, які знову сходилися в іншому місці, озера, джерела й лінії річок.