Розділ «116. Двоє дерев життя й потреба заснувати генеральний секретаріат точности й душі»

Хвилина була нестерпна. Діотима чомусь пригадала історію, про яку кілька днів тому прочитала в газеті. Якусь жінку засудили до жахливої покари за те, що вона дозволила коханцеві вбити свого старого чоловіка, який уже багато років і «не жив» з нею в шлюбі, й не давав їй розлучення. Той випадок привернув її увагу своїми майже медичними подробицями і якоюсь досить суперечливою привабливістю; з огляду на обставини все було таке очевидне, що скласти провину хотілося не на когось з учасників тієї драми з їхніми обмеженими можливостями дати собі раду, а на якусь протиприродність, чи що, світу, де виникають такі ситуації. Діотима не розуміла, чому згадала про це саме тепер. Але вона згадала й про те, що останнім часом Ульріх казав їй багато «непевного й сумнівного», і розгнівалася, тому що він завжди відразу дозволяв собі і яку-небудь зухвалу вихватку. Та й сама вона казала про те, що в людей привілейованих душа здатна вийти зі своєї «несправжности», і тому їй здалося, що кузен так само невпевнений, як і вона, і, мабуть, такий самий бранець пристрасти. І все це в її голові чи в її грудях, де після дружби з графом Ляйнсдорфом повіяло пусткою, ту ж мить переплелося з історією засудженої жінки так, що Діотима сиділа з розтуленими вустами і з таким відчуттям, немовби, якщо Арнгаймові й Ульріху дати волю, станеться щось жахливе, але якщо волі їм не дати й утрутитись, то це станеться й поготів.

А ось Ульріх, поки Арнгайм нападав на нього, не зводив очей з начальника відділу Туцці. Той ледве приховував у складках свого смаглявого обличчя веселу зацікавленість. Нарешті, міркував він, настане, схоже, кінець оцій метушні в його домі через її ж таки суперечності. Ульріху він також не співчував; усе, про що казав цей чоловік, було йому геть не до шмиги, бо він, Туцці, не мав сумніву: цінність людини — в її волі або в її праці, в кожному разі не в її почуттях і думках, а вже молоти такі дурниці про метафори — то просто-таки, на його думку, непристойно. Ульріх це, мабуть, трохи й відчував, бо пригадав, як одного разу заявив був Туцці, що заподіє собі смерть, якщо рік його відпустки від життя мине без наслідків; сказав він це не дослівно так, та все ж нестерпно відверто, й тепер йому було соромно. І знов у нього виникло не зовсім обґрунтоване враження, що наближається час якогось рішення. Цієї миті він подумав про Герду Фішель і про те, що вона може прийти до нього й продовжити їхню останню розмову, а це було б небезпечно. Йому раптом стало очевидно, що в словах вони з нею, хоч сам він цим лише грав, уже дійшли до останньої межі, звідки можна було зробити далі тільки один крок — з любов’ю здатися на непевні бажання дівчини, попустити віжки духові й перейти «другу лінію укріплень». Але це було божевілля, й він твердо знав, що ніколи не зайде з Гердою так далеко й що взагалі зв’язався з цією дівчиною через те, що з нею йому нічого не загрожувало. Тепер, у своєрідному стані тверезого, збудженого піднесення, він бачив схвильоване обличчя Арнгайма, усвідомлював, що той дорікає йому ще за брак «відчуття реальности» й стверджує, буцімто оті його «кричущі «або — або» — то, даруйте, просто хлоп’яцтво», однак відповідати на це втратив будь-яке бажання. Він кинув погляд на годинника, заспокійливо всміхнувся і завважив, що вже дуже пізно, надто пізно, щоб заперечувати.

Так Ульріх уперше знов налагодив контакт із рештою учасників дискусії. Начальник відділу Туцці навіть підвівся, вдав, ніби щось робить, і спробував навздогін сяк-так затушкувати цю нечемність. Його ясновельможність тим часом також заспокоївся; його потішило б, якби Ульріх спромігся дати «прусакові» відкоша, та коли цього не сталося, граф лишився теж задоволений. «Якщо хтось комусь подобається, то подобається — і край! — подумав він. — І тоді другий нехай каже які завгодно розумні речі!» І, дивлячись на аж ніяк не розумний цієї миті вираз Ульріхового обличчя, він сміливо, хоч і несвідомо, нахилився до Арнгайма з його «таємницею цілого» й весело додав:

 — Не гріх навіть висловити думку, що мила, симпатична людина нічого аж такого безглуздого ані сказати, ані зробити взагалі не може!

Розмова швиденько завершилася. Генерал сховав свої рогові окуляри до кишені для револьвера в штанях, спершу марно потикавши ними в поли мундира, — він ще не придумав належного місця для цього цивільного знаряддя мудрости.

 — Це — збройне замирення ідей! — по-змовницькому, задоволено промовив він при цьому до Туцці, натякаючи на те, як поквапно й дружно збиралися розходитись учасники розмови.

Лише граф Ляйнсдорф, сумлінно виконуючи свої обов’язки, ще раз затримав заклопотаних зборами гостей.

 — То на чому ж ми все ж таки зійшлися? — спитав він і, коли ні в кого не знайшлося відповіді, заспокійливо додав: — А втім, там, зрештою, побачимо!