Розділ «90. Повалення ідеократії»

Явище це, либонь, досить зрозуміле — те, що за часів, просякнутих духом ринку, різкою протилежністю їм вважають поетів, які зі своїм часом анічогісінько спільного не мають. Вони не поганять себе сучасними думками, видають на-гора, сказати б, чисту поезію і промовляють до своїх вірних вимерлими говірками величі, так ніби щойно просто повернулися ненадовго на землю з вічности, — достоту, мов ото чоловік три роки тому емігрував до Америки, а тепер приїхав погостювати на батьківщину й розмовляє вже ламаною німецькою. Це — явище приблизно таке саме, як коли б порожню яму задля балансу накрили порожнім куполом, а оскільки порожнечу звичайну порожнеча велична лише збільшує, то зрештою нема нічого природнішого в тому, що вслід за добою такого пошанування особистости настає інша, яка рішуче відкидає всю цю шамотню з відповідальністю й величчю.

Обережно, ніби пробуючи, і з приємним відчуттям ґарантованости від особистої втрати Арнгайм намагався пристосуватися до такого, як він і передбачав, розвитку подій. Це була, певна річ, не дрібниця. Водночас він згадував про все, що бачив за останні роки в Європі й Америці: про захоплення новомодними танцями — чи то під густі звуки Бетговена, чи то під свіжі ритми чутливости; про малярство, де максимум духовних зв’язків належало передати мінімумом ліній і барв; про кіно, де один порух, значення якого знає весь світ, полонить весь світ невеличкою новизною в його показі; й, нарешті, просто про звичайну людину, яка вже тоді, повіривши в спорт, сподівалася засобами немовляти, що дриґає ручками й ніжками, заволодіти могутньою груддю природи. В усіх цих явищах впадає у вічі певна схильність до алегорії, якщо під цим розуміти такі духовні стосунки, де все означає більше, ніж йому по чистій совісті годилося б означати. Адже як шолом та кілька перехрещених мечів нагадували суспільству барокової доби про всіх богів та їхні історії і не перший стрічний цілував першу стрічну графиню, а бог війни — богиню цнотливости, так нині ті перші стрічні, мацаючи одне одного, відчувають плин часу чи ще що-небудь із доброї сотні нових шаблонів, які утворюють уже, звісно, не Олімп, що здіймається над тисовими алеями, а просто весь сучасний безлад. У кіно, в театрі, на танцювальному майданчику, на концерті, в автомобілі, в літаку, на воді, на сонячному пляжі, у кравецьких майстернях і комерційних конторах невпинно виникає величезна поверхня, що складається із вражень, висловлювань, рухів, манер та емоцій. Зовні й у подробицях добре продуманий, цей процес нагадує стрімке обертання тіла, де все поривається вихопитись на поверхню й там поєднатися поміж собою, тоді як усередині все й далі лишається непродуманим, розбурханим, хаотичним. Якби Арнгайм міг зазирнути на кілька років наперед, він уже тепер побачив би, що тисяча дев’ятсот двадцять років європейської моралі, мільйони жертв страшної війни й цілий ліс німецької поезії, який прошумів над жіночою сором’язливістю, не спромоглися бодай на годину затримати настання того дня, коли спідниці й коси в жінок почали вкорочуватись і європейські дівчата на якийсь час вилущилися голяка з тисячорічних заборон, мов банани зі своїх шкурок. Побачив би він і решту перемін, які колись навряд чи й припустив би, й річ зовсім не в тому, що з того лишиться, а що зникне, надто як подумати, скільки великих і, либонь, марних зусиль знадобилося б, щоб здійснити такі революції в побуті відповідальним шляхом інтелектуального розвитку — через філософів, художників та поетів, а не через кравців, примхи моди й усілякі випадковості; адже з цього видно, яку творчу снагу має поверхня порівняно з яловою впертістю мозку.

Це — повалення ідеократії, влади мозку, витіснення духу на периферію, кінцева, як здавалося Арнгаймові, проблема. Життя, певна річ, ішло цим шляхом завжди, воно постійно перебудовувало людину, спрямовуючи її ззовні всередину, тільки колись із тією різницею, що людина відчувала за собою обов’язок видавати щось і з середини назовні. Навіть ґенеральський пес, про якого цієї хвилини тепло згадав Арнгайм, ніколи не збагнув би іншого плину речей, бо цього вірного свого супутника людина сформувала за власною подобою в минулому сторіччі, коли ще була стабільна й слухняна; але її кузен, отой рябкоподібний птах, що годинами витанцьовує, все зрозумів би. Коли він настовбурчує пір’я й заходжується кігтями гребти землю, душі тут, либонь, більше, ніж коли вчений за письмовим столом силкується пов’язувати одну з одною думки. Адже всі думки йдуть, зрештою, від суглобів, м’язів, залоз, очей, вух і від невиразних загальних вражень отого шкіряного мішка, який усе це в собі носить. Минулі сторіччя припускалися, мабуть, тяжкої помилки, надаючи надто великої ваги розуму й здоровому глузду, переконанню, поняттю й характеру; це однаково що визнавати реєстратуру й архів за найважливіші частини установи, позаяк вони містяться в центральній адміністративній будівлі, хоч насправді вони — лише допоміжні служби, вказівки яким надходять іззовні.

І раптом Арнгайм — можливо, під дією легких симптомів розладу, викликаних у ньому коханням, — знайшов сферу, де слід було шукати рятівну думку, що дає лад таким ускладненням; ця думка в якийсь приємний спосіб виявилася пов’язаною з уявленням про поширений товарообмін. Не викликало сумніву: цій новій добі властивий поширений обмін думок і емоцій, він мав виникнути вже як природний наслідок ухиляння від їхнього копіткого й забарного інтелектуального опрацювання. Арнгайм уявив собі, що мозок доби замінено на попит і пропозицію, а глибокого мислителя — на промітного комерсанта, й мимоволі відчув насолоду від хвилюючої картини величезного виробництва вражень, які вільно поєднуються й роз’єднуються, — такого собі нервового пудинґу, всі частини якого, щойно його сколихнеш, тремтять, мов драглі, або гігантського тамтама, який оглушливо гримить, тільки-но його бодай легесенько торкнешся. Те, що образи ці не зовсім пасували один до одного, було вже наслідком мрійливого настрою, навіяного ними Арнгаймові; бо йому здавалося, що саме таке життя й можна порівняти зі сном, коли зовні береш участь у просто-таки дивовижних подіях і одночасно тихесенько лежиш собі серед них усередині таким собі розрідженим «я», у вакуумі якого всі почуття сяють, немов блакитні жарові лампи. Життя довкола людини мислить і, пританцьовуючи, породжує для неї зв’язки, а вона приточує їх один до одного через силу й зовсім не так калейдоскопічно, якщо задля цього вдається до здорового глузду. Отак, по-комерційному й воднораз хвилюючись усіма фібрами своєї істоти, розмірковував Арнгайм про вільну духовно-фізичну взаємодію прийдешньої доби, і йому здавалося цілком вірогідним, що постає щось колективне, панлогічне, і що тепер люди, відмовившись від застарілого індивідуалізму, з усією своєю перевагою й винахідливістю білої раси стали на шлях повернення до реформи раю, щоб у провінційну відсталість едемського саду вдихнути розмаїту сучасну програму.

На заваді стояло лиш одне. Адже таку саму, як уві сні, здатність укладати в ту чи ту подію якесь непоясненне почуття, що пронизує все твоє єство, — таку саму здатність ти маєш і тоді, коли не спиш, але тільки якщо тобі років п’ятнадцять-шістнадцять і ти ще ходиш до школи. Тоді в людині, як відомо, також усе вирує, тоді їй не сидиться на місці, в голові в неї безлад, відчуття дуже загострені, але ще не дуже розокремлені, кохання й гнів, людське щастя й іронія, одне слово, всі моральні абстракції — це трепетні події, які то захоплюють увесь світ, то стискаються в ніщо; смуток, ніжність, велич і шляхетність високим склепінням здіймаються в порожніх небесах. І що ж відбувається? Зокола, з розчленованого світу приходить готова форма — слово, віршований рядок, демонічний сміх, приходять Наполеон, Цезар, Христос або, може, ще й сльоза над могилою батька-матері; і блискавична асоціація породжує твір. Надто легко не помітити, що цей твір старшокласника — послідовне й завершене втілення почуттів, надзвичайно точна відповідність замислу й реалізації, досконале злиття вражень юнака з життям великого Наполеона. Ось тільки складається враження, що зв’язок, який веде від великого до малого, чомусь незворотний. Так буває і вві сні, і в юності: виголошуєш велику промову, а прокинешся, ще встигнувши, на лихо, захопити останні її слова, аж виявляється, що вони, власне, зовсім і не такі вже неймовірно прекрасні, як тобі привиділося. І тоді вже геть не здаєшся собі таким невагомо-переливчастим, як той рябкоподібний птах у танку, а знаєш, що ти просто дуже проникливо вив на місяць, як отой уже не раз згадуваний фокстер’єр пана Генерала.

«Отже, щось тут, мабуть, не так, — подумав, підбадьорюючи себе, Арнгайм. — Але треба, певна річ, з усією серйозністю йти в ногу з часом», — додав він, не втрачаючи пильности; що ж бо, зрештою, було йому ближче до душі, ніж застосувати цей випробуваний принцип виробництва й до творення самого життя?