Розділ «114. Ситуація загострюється. Арнгайм дуже прихильний до Генерала Штума. Діотима готується вирушити в безмежжя. Ульріх мріє про можливість жити так, як читаєш»

прихильний до Генерала Штума. Діотима

готується вирушити в безмежжя. Ульріх мріє

про можливість жити так, як читаєш

Його ясновельможності дуже хотілось, щоб Діотима докладно ознайомилася зі знаменитим злетом Макарта[10], який у сімдесяті роки об’єднав у піднесеному пориві всю Австрію; граф іще добре пригадував обвішані килимами повози, коней у важкій збруї, сурмачів і ті гордощі, якими людей сповнював вигляд середньовічного національного вбрання, вириваючи їх із буденности. Ось чому Діотима, Арнгайм та Ульріх виходили тепер із придворної бібліотеки, де вони розшукували тогочасні матеріали про це явище. Як Діотима, скрививши губки, передбачливо й сказала була його ясновельможності, результат виявився невтішним; таким псевдодуховним мотлохом тепер уже годі було вирвати людей з буденности, і вродливиця оголосила своїм супутникам про бажання порадіти яскравому сонцю і 1914 року, який розпочався вже кілька тижнів тому, далеко-далеко від тієї зітлілої доби. На сходах Діотима заявила, що бажає пройтися додому пішки, та щойно вони вийшли на світло, їм трапився ґенерал Штум, який саме простував до бібліотечної брами; непомалу пишаючись тим, що його застали за такою науковою діяльністю, ґенерал відразу виявив готовність повернути назад і збільшити своєю особою почет Діотими на її шляху додому. Тому вже через кілька кроків Діотимі довелося придумати вихід із цієї ситуації: вона сказала, буцімто стомилася й хоче взяти екіпаж. Але жодного вільного наразі не було, й усі четверо так і стояли перед бібліотекою на прямокутному коритоподібному майдані, замкненому з трьох боків чудовими давніми мурами й відкритому з четвертого, де перед невисоким видовженим палацом лискучою, мов ковзанка, асфальтованою вулицею повз них мчали автомобілі й запряги, які не реаґували ні на кивки головою, ні на інші знаки, що ними ці четверо, немов жертви кораблетрощі, намагалися їх підкликали, поки всім це набридло чи вони просто забували це робити й уже тільки час від часу стомлено повторювали свої спроби.

Арнгайм сам ніс під пахвою велику книжку. Ця його ініціатива робила йому радість і воднораз засвідчувала його протекційне й шанобливе ставлення до духовности. Він жваво розмовляв з Генералом.

 — Я радий і у вашій особі зустріти читача бібліотеки, — казав Арнгайм. — Треба час від часу навідувати дух у його власній домівці. Але нині серед людей зі становищем це стало рідкістю!

Ґенерал Штум відповів, що цю бібліотеку він знає добре. На думку Арнгайма, це заслуговувало всілякої похвали.

 — Тепер лишилися майже самі письменники, й уже немає людей, які читали б книжки, — провадив він. — Чи замислювалися ви коли-небудь про те, пане Генерал, скільки щороку друкують книжок? Якщо не помиляюся, щодня понад сотню в самій лише Німеччині. Крім того, щороку засновують понад тисячу часописів! Кожне пише; кожне користається з будь-якої думки, коли вона його влаштовує, наче зі своєї власної; ніхто не думає про відповідальність за все загалом! Відколи церква втратила вплив, у нашому хаосі авторитетів уже немає. Немає ані взірця в освіті, ані освітньої ідеї. За таких обставин цілком природно, що почуття й мораль дрейфують без вітрила й кітви і навіть дуже тверду людину починають брати сумніви!

Ґенералові пересохло в роті. Не можна було сказати, що доктор Арнгайм розмовляв саме з ним; просто чоловік стояв на майдані й розмірковував уголос. Ґенерал пригадав, що багато хто, куди-небудь поспішаючи, серед вулиці розмовляє сам із собою; правильніше сказати, багато хто з цивільних, бо солдата взяли б під арешт, а офіцера поклали б до психіатричної лікарні. Публічне філософування посеред, так би мовити, столиці імперії й міста-резиденції монаршого двору на Штума справляло прикре враження. Крім цих двох чоловіків, на майдані під сонцем стояв тільки ще один німий, і він був із бронзи й стояв на великому камені; Генерал не пригадував, кого той бронзовий зображує, та й узагалі помітив його оце вперше. Арнгайм, завваживши Генералів погляд, поцікавився, хто то такий. Штум вибачився.

 — А його ж поставили тут, щоб ми складали йому шану! — зауважив впливовий Арнгайм. — Але так уже воно, либонь, на світі ведеться! Щохвилини ми крутимося серед настанов, запитань та вимог, знаючи лишень їхню кінцівку, тож сьогодення безперервно втручається в минуле; ми провалюємось, якщо дозволите так висловитись, по самі коліна в якісь підвальні часи й сприймаємо їх, як справжнісіньке сьогодення!

Арнгайм усміхнувся; він бесідував. Його вуста без упину ворушились на сонці, розтулялися й стулялися, в очах спалахували вогники, наче сиґнали на пароплаві. У Штума на душі стало моторошно; стоячи в мундирі на цьому майдані, мов на таці, в усіх на очах, він докладав величезних зусиль, щоб знов і знов демонструвати свою увагу, коли розмова раз у раз набувала таких незвичайних поворотів. На бруківці у шпаринах поміж камінням росла трава; вона була торішня, але мала неймовірно свіжий вигляд, неначе труп, що довго пролежав у снігу; і взагалі це було надзвичайно дивно, навіть насторожувало — те, що тут поміж камінням росла трава, а за якихось кілька кроків звідси блищав асфальт, по-сучасному відшліфований автомобільними шинами. Генералові вже прикро шкребла на душі боязка думка, що коли йому доведеться послухати ще трохи, то він, чого доброго, впаде навколішки й у всіх на очах заходиться щипати зубами траву. Не знаючи чому, але він, прагнучи захисту, пошукав очима Ульріха й Діотиму.

Ті, рятуючись від сонця, сховалися під тоненькою габою затінку на розі муру, й лише чути було, як вони нерозбірливо тихими голосами про щось сперечаються.

 — Це позиція розпачлива! — сказала Діотима.

 — Що? — перепитав Ульріх радше машинально, ніж зацікавлено.

 — Але ж є в житті й індивідуальності! Ульріх спробував зазирнути їй збоку в очі.

 — О, Боже милий! — зітхнув він. — Ми ж бо про це вже розмовляли!

 — Немає у вас серця! А то б ви щоразу так не казали!

Вона промовила це м’яким голосом. Нагріте повітря підіймалося від кам’яних плит уздовж її ніг, закритих, мов ноги статуї, довгими спідницями й недоступних, недосяжних для світу. Ніщо не вказувало на те, що цієї миті вона що-небудь помічає. Це була ніжність, не пов’язана з жодним чоловіком, із жодною людиною взагалі. Очі в неї зблідли. Можливо, однак, що таке враження складалося просто через її стриманість у хвилину, коли вона була відкрита поглядам перехожих. Діотима обернулася до Ульріха й через силу промовила:

 — Коли жінці доводиться робити вибір між обов’язком і пристрастю, то на що ж їй опертись, як не на власну вдачу?!