Розділ «103. Спокуса»

Ґерда була помітно схвильована, коли вони зосталися вдвох. Ульріх узяв її долоню; вся рука в неї затремтіла, й дівчина вивільнила її.

 — Вам невтямки, — промовила вона, — що це для Ганса означає — мета! Ви над ним кепкуєте; це, звісно, несерйозно. Мені здається, ваші думки стали ще бруднішими! — Вона добирала якомога дошкульнішого слова й тепер його аж злякалася.

Ульріх намагався ще раз піймати її руку, але дівчина притисла її до себе.

 — Просто так нам цього краще не робити! — вигукнула вона; вигукнула з глибокою зневагою в голосі, хоч тіло її й вагалося.

 — Я знаю, — глумливо мовив Ульріх, — усе, що діється між вами, має задовольняти щонайвищі вимоги. Саме це й спонукає мене до поведінки, яка дістала таку люб’язну вашу оцінку. І ви не уявляєте собі, як приємно було мені колись розмовляти з вами по-іншому.

 — Іншим ви ніколи не були! — хутко відповіла Ґерда.

 — Я ніколи не мав певности, — сказав Ульріх просто й зазирнув їй в очі. — Чи приємно вам буде, коли я трохи розповім вам про те, що відбувається в моєї кузини?

У Ґердиних очах промайнуло вочевидь щось зовсім інше, ніж невпевненість, яку дівчина відчувала поруч з Ульріхом; адже вона нетерпляче очікувала його розповіді, щоб переказати все Гансові, хоч і намагалася це приховати. Ульріх не без задоволення це завважив і, мов ото тварина, що, відчувши небезпеку, інстинктивно заплутує слід, зайшов з іншого боку.

 — Пригадуєте, я вам розповідав про місяць? — спитав він. — Хочу спершу розказати вам іще одну таку історію.

 — Знов набрешете мені! — кинула Ґерда.

 — Наскільки можливо — ні! Ви, мабуть, пригадуєте з лекцій своїх професорів, до яких кроків удаються, коли хочуть про що-небудь довідатися — закономірність це чи ні? Тут або заздалегідь є підстави вважати це закономірністю, як, скажімо, у фізиці чи в хімії, і навіть якщо спостереження ніколи й не дають бажаного значення, то вони все ж таки певним чином до нього наближають, а звідси його й виводять. Або ж таких підстав, як це дуже часто буває в житті, немає, і ти стоїш перед явищем, про яке не знаєш до пуття — закономірне воно чи випадкове, і ось тоді справа стає по-людському цікавою. Бо тоді з купи спостережень насамперед виводять купу чисел, розбивають їх на розділи — поглянути, котрі з чисел лежать між значенням тим і тим, між двома наступними значеннями й так далі. І все це групують у розподільні ряди; нарешті стає зрозуміло, яку тенденцію виявляє частота такого явища — систематичного зростання чи падіння; дістають постійний ряд або розподільну функцію, вираховують амплітуду коливань, середнє відхилення, величину відхилення від будь-якого значення, середнє значення, нормальне значення, дисперсійну здатність тощо і, спираючись на всі ці поняття, досліджують дане явище.

Ульріх розповідав про це спокійно, розтлумачуючи, й важко було збагнути, який намір він мав насправді — лише зосередитися на власних думках чи просто дістати задоволення, гіпнотизуючи наукою Ґерду. Тим часом дівчина відійшла вбік; тепер вона сиділа в кріслі й, нахилившись уперед і напружено зморщивши чоло, дивилася в підлогу. Коли хто-небудь говорив отак по-діловому і звертався до шанолюбства її розуму, невдоволення в неї влягалося; тоді вона відчувала, як зникає ота проста впевненість, що її давало їй це шанолюбство. За плечима в Ґерди була реальна гімназія й кілька семестрів в університеті; дівчина доторкнулася до сили-силенної нових знань, яким було вже тісно в застарілих рамках класичного й гуманістичного способу мислення; у багатьох молодих людей така освіта нині лишає відчуття, що вона геть безпорадна, а новий час простилається перед ними, мов новий світ, землю якого обробляти застарілим реманентом не можна. Ґерда не знала, куди веде те, про що казав Ульріх; вона вірила йому, бо кохала його, і не вірила йому, бо на десять років була молодша й належала до іншого покоління, в якого, гадало воно, було ще все-все попереду; і те, й те її ставлення до Ульріха в якийсь надзвичайно непевний спосіб перепліталися, а він тим часом розповідав далі:

 — А тепер візьмімо спостереження, котрі мають точнісінько такий самий вигляд, як природна закономірність, хоча в їхній основі не лежить нічого, що можна було б такою вважати. Правильність статистичних числових рядів іноді така сама велика, як правильність закономірностей. Ви, певна річ, знаєте такі приклади з лекцій із суспільствознавства. Це, скажімо, статистика розлучень в Америці. Або співвідношення між кількістю новонароджених хлопчиків і дівчаток, яке становить один із найпостійніших порівняльних показників. А ще ви знаєте, що з року в рік приблизно та сама кількість військовозобов’язаних намагається ухилитися од військової служби, завдаючи собі каліцтв. Або що приблизно той самий відсоток європейців щороку вчиняє самогубство. Частотність крадіжок, зґвалтувань і, як я знаю, банкрутств щороку теж така сама…

Цієї миті Ґердин опір зробив спробу прорватися.

 — Чи не хочете ви, бува, пояснити мені проґрес?! — вигукнула вона, намагаючись укласти в свою підозру якомога більше сарказму.

 — Звичайно, хочу! — відповів Ульріх, не даючи їй урвати себе. — Це трохи туманно називають законом великих чисел. Суть його приблизно така: один накладає на себе руки з однієї причини, другий — з іншої, та коли кількість самогубств дуже велика, випадковий і особистий характер цих причин втрачає значення, і лишається… гм, але що ж лишається? Саме про це я й хочу у вас спитати. Адже лишається, як бачите, те, що кожне з нас, не бувши фахівцем, спокійнісінько називає середнім числом і про що, виходить, ніхто до пуття не знає, що ж воно таке. З вашого дозволу додам, що цей закон великих чисел намагалися пояснити логічно й формально як щось, сказати б, само собою зрозуміле; стверджували й протилежне — нібито таку регулярність явищ, причинно між собою не пов’язаних, застосовуючи звичайний спосіб мислення, пояснити взагалі не можна; отож, крім багатьох інших аналізів цього феномена, висунули твердження, що йдеться тут не лише про окремі випадки, але й про невідомі закони сукупности. Не обтяжуватиму вас подробицями, та я їх і сам уже не пригадую, але особисто мені, безперечно, було б дуже важливо знати, що за цим криється — ніким не досліджені закони спільноти чи щось особливе просто за іронією природи постає з того, що нічого особливого не відбувається, і найвищий глузд виявляється чимось таким, чого можна досягти через середній рівень щонайглибшої безглуздости. Якби ми знали і те, й те, то це, певна річ, вирішальним чином вплинуло б на наше ставлення до життя! Адже хай там як, а на цьому законі великого числа Грунтується взагалі можливість упорядкованого життя; і якби не цей закон урівноваження, то якогось одного року нічого не ставалося б, зате наступного все виявлялося б розбалансованим, добробут чергувався б із голодом, діти не народжувалися б або ж їх народжувалося б надто багато, і людство кидалося б поміж своїми небесними й пекельними можливостями, як ото кидаються у клітці пташки, коли до них хто-небудь підступає.

 — Невже все це так і є? — нерішуче спитала Ґерда.

 — Ви маєте знати це самі.

 — Ну звісно; деякі подробиці я про це знаю. Але я не певна, чи саме це ви мали на увазі недавно, коли тут усі сперечалися. Те, що ви казали про прогрес, звучало так, немовби вам просто кортіло всіх подратувати.