Розділ «94. Діотимині ночі»

Діотиму дивувала очевидна прихильність Арнгайма до всіх цих людей, бо стан її почуттів аж надто відповідав тому, що вона вже не раз виражала словами: світові справи — це, мовляв, усього-на-всього un peu de bruit autour de notre âme, не більше.

Іноді в неї йшла обертом голова, коли вона озиралася довкола й бачила свій дім, повен аристократії світської й аристократії духу. Від історії її життя лишилася тільки глибочезна суперечність між високим і низьким, між її ще дівочим становищем, в якому було так багато боязкої обмежености середнього прошарку, й теперішніми успіхами, що засліплювали душу. І, стоячи вже на запаморочливо вузенькій сходинці, Діотима відчувала потребу ступити ще один крок, сподіваючись піднятися ще вище. Непевність її приваблювала. Вона впиралася рішенню ввійти в життя, де діяльність, розум, душа й мрія становлять одне ціле. По суті, Діотиму вже не турбувало те, що ідея, яка мала увінчати паралельну акцію, так і не з’являлася; до «всесвітньої Австрії» вона також трохи збайдужіла; навіть те, що на кожен великий проект людського розуму завжди знайдеться проект зустрічний, уже не викликало в неї жаху. Плин подій і речей там, де вони набувають ваги, втрачає свою логічність; він радше нагадує блискавку й вогонь, а Діотима звикла до того, що не спроможна скласти думку про велич, в оточенні якої себе відчувала. Якби її воля, вона махнула б рукою на цю свою акцію й вийшла б заміж за Арнгайма; так буває з маленькою дівчинкою, якій усі труднощі за іграшку, коли вона раптом забуває про них і кидається батькові на груди. Але неймовірне зовнішнє розширення її діяльности стримувало Діотиму. Їй ніколи було зважитись. Зовнішній і внутрішній ланцюги подій і далі тяглися поряд двома незалежними вервечками, й усі спроби пов’язати їх виявлялися марними. Це було так само, як у її подружньому житті, що, коли дивитися збоку, тривало навіть щасливіше, ніж доти, хоча душі в ньому ставало все менше й менше.

Особиста вдача підштовхувала Діотиму до відвертої розмови з її чоловіком; але вона не мала чого йому сказати. Чи кохала вона Арнгайма? Її почуттям до нього можна було дати стільки всіляких означень, що в її роздумах траплялось, як виняток, і це, досить-таки тривіальне. Вони ще навіть не цілувались, а спраглих обіймів душ Туцці, навіть якби вони йому в цьому й зізналися, однаково не зрозумів би. Іноді Діотима й сама дивувалася: адже між нею й Арнгаймом уже не відбувалося нічого такого, про що можна було б розповісти. Але вона так ніколи й не позбулася цілком звички добропорядної молодої дівчини шанолюбно зводити очі на старших чоловіків, і щось конкретне — коли не в буквальному, то бодай у переносному сенсі, але таке, про що можна було б усе ж таки розповісти, — вона могла б уявити собі скоріше вже з кузеном, який здавався їй молодшим від неї самої і якого вона трохи зневажала, ніж із чоловіком, якого вона кохала і який так умів цінувати її спроби виказати свої почуття в загальних міркуваннях високого духовного рівня. Діотима усвідомлювала: треба з головою пірнути в докорінно змінені життєві умови і прокинутись у своїх нових чотирьох стінах, не пригадуючи до пуття, як ти серед них опинилася, але вона відчувала на собі вплив чогось такого, що змушувало її не втрачати пильности. Вона була не зовсім вільна від неприязні, яку середній австрієць, її сучасник, відчував до німецького брата. Ця неприязнь у своїй класичній, тепер уже досить рідкісній формі приблизно відповідала уявленню, яке простодушно приставляло шановані голови Гьоте й Шілера до тіла, котре, вигодуване глизявими пудинґами й підливами, перейняло щось і від їхньої нелюдської сутности. І хоч які великі успіхи мав Арнгайм в оточенні Діотими, її уваги не уникло, що після першої пори здивованости почав давати про себе знати й спротив, який, ніколи не прибираючи чіткої форми й не заявляючи про себе відверто, все ж таки вселяв у неї невпевненість і змушував її усвідомлювати різницю між її власною позицією й стриманістю багатьох тих, на кого вона загалом звикла орієнтуватися в своїй поведінці. А щодо національної неприязні, то зазвичай це — не що інше, як неприязнь до самого себе, видобута з темних глибин власних суперечностей і обернена до придатної жертви, загалом спосіб випробуваний ще в ті прадавні часи, коли знахар паличкою, яку він оголошував пристановищем диявола, виганяв з тіла хворого недугу. Отож те, що її коханий — прусак, бентежило, на додачу до всього, Діотимине серце ще й такими жахами, яких вона до пуття й уявити собі не могла, і це було, мабуть, не зовсім безпідставно, коли вона називала пристрастю той непевний стан, який так різко відрізнявся від звичайної черствости подружнього життя.

У Діотими траплялися безсонні ночі; в такі ночі її опосідали вагання поміж багатим пруським промисловцем і високим австрійським посадовцем. У просвітках напівсну перед її внутрішнім зором пропливало велике, осяйне Арнгаймове життя. Поруч із коханим чоловіком вона пролітала в небі нових пошанувань, але небо те мало неприємний пруський відтінок — берлінської лазурі. Тим часом жовтувате тіло начальника відділу Туцці лежало ще серед чорної ночі поруч з її тілом. Вона відчувала це лише невиразно, як такий собі чорно-жовтий символ давньої каканської культури, хоч від цієї культури Туцці мав теж не дуже багато. Далі мрів бароковий фасад палацу графа Ляйнсдорфа, її ясновельможного приятеля, присутність Бетговена, Моцарта, Гайдна, принца Євгенія Савойського витала навколо всього цього, мов ностальгія, що облягає душу ще доти, як утечеш із дому. Діотима не могла отак просто зважитися ступити за поріг цього світу, хоча саме тому майже ненавиділа свого чоловіка. Душа в її великому, гарному тілі була безпорадна, як у привільному, квітучому краю.

«Я не маю права бути несправедливою, — казала собі Діотима. — Міністерський чиновник, чоловік, якого, крім роботи, більш нічого не цікавить, либонь, уже не в змозі бути чуйною, широкою і сприйнятливою натурою, хоча замолоду шанси на це, певно, мав. — На гадку їй спливли години, коли вони ще не побралися, хоч начальник відділу Туцці й тоді вже юнаком не був. — Старанністю й вірністю обов’язку домагався він свого становища й творив власну особистість, — добродушно подумала вона, — але й сам не здогадується, що заплатив за це життям своєї особистости».

Відколи Діотима домоглася перемоги у вищому товаристві, вона ставилася до чоловіка поблажливіше, й тому її думки зробили ще одну поступку. «Чистих раціоналістів і прагматиків немає; кожен починає з того, що живе живою душею, — розмірковувала вона. — Але повсякденність засмоктує людину, звичайні пристрасті спопеляють її, мов пожежа, а холодний світ викликає в ній той холод, в якому чахне її душа». Можливо, вона поводилася надто скромно і вчасно йому за це суворо не дорікнула. Сумно й невесело. Їй здавалося, що вона ніколи не знайде в собі мужности втягти начальника відділу Туцці у скандал з розлученням, адже для людини, такої відданої службі, як він, це стало б глибоким потрясінням.

 — Тоді краще вже подружня зрада! — сказала вона раптом сама собі.

«Подружня зрада» — з цією думкою Діотима від певного часу й жила.

Безплідна це ідея — сповнювати свій обов’язок там, куди тебе поставлено; величезні сили марнуєш казна на що; істинний обов’язок — знайти своє місце й свідомо брати ситуацію в свої руки! Коли вже вона, Діотима, прирекла себе терпіти й лишатись із законним чоловіком, то є ж бо лихо марне, а є й вигідне, і її обов’язок полягав у тому, щоб зважитися. Щоправда, досі Діотима ніколи не забувала про той прикрий демімонд і негарну легковажність, якими відгонили всі відомі їй розповіді про подружні зради. Вона просто не могла уявити в такому становищі саму себе. Прийти в готель сумнівної репутації й узятися за клямку дверей до кімнати для побачень — це було для неї однаково, що сісти в брудну калюжу. Прослизати, шурхочучи спідницями, нагору чужими сходами — проти цього повставав якийсь моральний спокій її тіла. Поцілунки наспіх суперечили її натурі так само, як мимохідь кинуті слова кохання. Тоді вже нехай краще буде катастрофа!

Останні побачення, прощальні слова, що застряють у горлі, глибокий конфлікт між обов’язком коханої й матері — це відповідало її вдачі куди більше. Але через ощадливість чоловіка дітей вона не мала, а трагедії слід було якраз уникнути. Отож Діотима вирішила, якщо до цього таки дійде, вчинити так, як чинили в добу Ренесансу. Кохання, що живе з кинджалом у серці. Достеменно вона собі цього не уявляла, але це було, поза всяким сумнівом, щось величне; а на задньому плані — руїни колон, над якими пропливають хмари. Провина й подолання відчуття провини, радість, спокутувана стражданням, — ось що бриніло в цій картині, сповнюючи Діотиму небаченим піднесенням і святобливістю. «Де людина втілює найвищі свої можливості й де найповніше розкривається її снага, там і її місце, — міркувала вона, — бо там людина воднораз сприяє щонайбурхливішому розквіту життя взагалі!»

Вона розглядала, наскільки давала змогу ніч, свого чоловіка. Як око не бачить у спектрі ультрафіолетового проміння, так цей розважливий чоловік навіть не помітив би декотрих духовних реальностей!

Начальник відділу Туцці дихав спокійно, нічого не підозрюючи, заколисаний думкою, що за ті вісім годин, коли його розум заслужено припиняє свою діяльність, в Європі нічого важливого не станеться. Цей супокій незмінно справляв враження й на Діотиму, й тоді в неї не раз прокидалася думка: «Відмовитися! Прощання з Арнгаймом, високі, шляхетні слова страждань, беззастережна покора долі, бетговенська розлука… Від таких вимог тренований м’яз її серця напружився до краю. Трепетні, по-осінньому осяйні розмови, просякнуті смутком далеких синіх гір, наповнювали майбутнє. Але відмова й двоспальне подружнє ліжко?! Діотима підвелася з подушок, її чорні коси скуйовдилися. Сон начальника відділу Туцці вже не був сном невинности — це був сон змії, що проковтнула кролика. Ще трохи, і Діотима розбудила б його й, поставши перед цим новим запитанням, крикнула б йому в обличчя, що вона має, мусить, що вона хоче його покинути!! В її суперечливому становищі порятунок такою істеричною сценою був би цілком природний; але тіло її було для цього надто здорове, вона відчувала, що на присутність Туцці глибокою відразою воно просто не реаґує. І те, що такої відрази не було, викликало в неї глибокий жах. Марно силкувалися тоді потекти її щоками сльози, та, хоч як дивно, саме в такому стані думка про Ульріха певною мірою втішала її. Загалом у такі хвилини Діотима ніколи про нього не згадувала, але в його дивних словах про бажання скасувати реальність, що її Арнгайм, мовляв, переоцінює, вчувався незбагненний, немовби незавершений, додатковий тон, на який Діотима колись не звернула уваги, але який у ці ночі нагадував про себе знов і знов. «Адже це не означає нічого іншого, крім того, що не треба аж так тривожитися тим, що може статися, — роздратовано казала вона собі. — Адже це — звичайнісінька річ!» І вона, ще не встигнувши отак просто й отак погано витлумачити цю думку, вже знала, що чогось у ній не розуміла й що саме це було причиною заспокоєння, яке, мов снодійні ліки, паралізувало її відчай, а заразом і свідомість. Час пролітав, наче темна тінь, Діотиму тішило те, що вона не впадала в тривалий відчай — адже за це її навіть можна було похвалити, але просвітку попереду вона вже не бачила.

Уночі думки плинуть то при тямі й пам’яті, то крізь сон, як вода в карсті, й коли вони по якімсь часі знову спокійно виходили на поверхню, Діотимі здавалося, ніби їхнє нуртування доти їй просто наснилося. Річечка, що кипіла за темним гірським масивом, — то був не той самий тихий потік, в який Діотима зрештою запливала. Гнів, огиду, відвагу, страх відносила течія, таких почуттів не мало бути, їх не було: у битвах душ провини нема нічиєї! Про Ульріха тоді вона також знов забувала. Бо тепер лишилися вже тільки останні таємниці, споконвічна туга душі. Їхня мораль — не в тому, що ти робиш. Вона — ні в порухах свідомости, ні в порухах пристрасти. Пристрасті теж тільки un peu de bruit autour de notre âme. Можна завойовувати і втрачати цілі царства, а душа й не ворухнеться, і можна нічого не робити, щоб добутися своєї долі, а вона іноді росте з глибин твого єства, щоденно й тихо, як спів у сферах. Діотима лежала тоді без сну, з ясною, як у жодну іншу годину, головою, але сповнена довіри. Ці думки, кінцева мета яких уникала ока, мали ту перевагу, що дуже скоро присипляли її навіть у геть безсонні ночі. Її кохання, відчувала вона, оксамитовим видивом линуло далеко за зорі, у безкінечну темінь, невіддільну від неї, невіддільну від Пауля Арнгайма, недосяжну для будь-яких планів і намірів. Діотима ледве встигала дотягтися до склянки із солодкою водою, яку, намагаючись боротися із безсонням, звечора ставила на нічний столик, але щоразу надпивала її аж у цю останню хвилину, бо, коли хвилювалася, про неї забувала. Тихий звук ковтків перлисто бринів, наче шепіт закоханих за стіною, поруч з її сонним чоловіком, який нічого того не чув; потому Діотима святобливо відкидалася на подушки й поринала в німоту буття.