Розділ «88. Зв’язок із великими речами»

Уже давно треба було згадати про одну обставину, яка стосується різноманітних зв’язків; висловити її можна приблизно так: ніщо не загрожує духу так, як його зв’язок із великими речами.

Людина мандрує лісом, вибирається на гору й окидає поглядом світ, розпростертий унизу, розглядає власну дитину, яку їй уперше дають потримати на руках, чи тішиться щастям посідати становище, котрому всі заздрять; і ми запитуємо: що в цій людині діється у такі хвилини? Певна річ, діється, як їй здається, багато чого — багато чого глибокого й важливого; ось тільки в ній, сказати б, бракує духу піймати все те на слові. Дивовижне перед нею й поза нею огортає її такою собі магнітною оболонкою і вбирає в себе її думки. І ось її погляди вже затримуються на тисячах подробиць, хоча в душі у неї таке відчуття, немовби вона вже витратила всі свої набої. Зовні ця осяяна душею, осяяна сонцем, глибока чи піднесена година вкриває світ до останнього листочка, до останньої жилочки гальванічним сріблом; але на другому, на особистому кінці цієї години невдовзі відчувається певний внутрішній брак речовини, там постає, сказати б, великий, порожній, круглий «О». Такий стан — класична ознака доторку до всього великого й вічного, як і перебування на вершинах людяности й природи. У тих, хто надає перевагу товариству великих речей — а до таких людей належать насамперед душі великі, для яких малих речей нема взагалі, — у цих їхній внутрішній світ мимоволі виявляється витягнутим назовні й розширеним до поверховости.

Через це небезпеку зв’язку з великими речами можна назвати й законом збереження духовної матерії, і він, схоже, досить-таки універсальний. Промови високих політиків і урядовців, котрі творять великі діла, зазвичай позбавлені змісту більшою мірою, ніж наші власні. Думки, що особливо тісно стосуються особливо гідних речей і предметів, звичайно мають такий вигляд, що якби не ця преференція, то їх вважали б дуже відсталими. Найдорожчі нам завдання — завдання нації, миру, людства, чеснот та інші не менш дорогі — заросли найдешевшою духовною флорою. Світ, здавалося б, досить абсурдний; та якщо припустити, що трактування теми має право бути тим незначливішим, чим значливіша сама тема, то це й буде світ порядку.

Проте закон цей, здатний великою мірою сприяти розумінню європейського духовного життя, не завжди такий очевидний з першого погляду, і в добу переходу від однієї групи великих речей і предметів до іншої, нової дух, що прагне слугувати великим речам і предметам, може видатися навіть бунтарем, хоч насправді він лише міняє ліврею. Такий перехід можна було помітити вже тоді, коли люди, про яких тут ідеться, жили своїми турботами й тріумфами. Так, скажімо, вже тоді були книжки (це щоб почати з предмета, який для Арнгайма важив особливо багато), які розходилися дуже великими накладами, але їм іще не віддавали аж такої великої поваги, хоча просто велику повагу до книжок, наклад котрих сягав певної висоти, вже віддавали. З’являлися такі впливові промислові галузі, як футбол чи теніс, однак відкривати для них катедри у вищих технічних школах не квапилися. Одне слово, незалежно від того, хто колись давно завіз із Америки картоплю, що поклало край реґулярним періодам голоду в Європі, — чи то блаженний забіяка й адмірал Дрейк, чи то не такий блаженний, зате вельми освічений і не менш забіякуватий адмірал Ролі, чи то безіменні іспанські вояки, чи то навіть отой бравий махляр і работорговець Гокінз, — тривалий час нікому й на думку не спадало через картоплю надавати тим людям більшої ваги, ніж, приміром, фізикові Аль-Ширазі, про якого ми знаємо лише те, що він дав правильне тлумачення веселці; але з настанням буржуазної доби почалося переоцінювання таких досягнень, і за часів Арнгайма воно посунулося вже досить далеко, а стримували його лише задавнені упередження. Кількість ефекту й ефект кількости як нові, цілком очевидні предмети пошанування боролися ще проти застарілого й осліплого аристократичного пошанування високої якости, але в світі уявлень із цього вже поставали щонайбезглуздіші компроміси, як, наприклад, саме уявлення про великий розум, і якщо судити про це уявлення з нашого знайомства з ним протягом останнього людського віку, то воно, уявлення, було, мабуть, синтезом власного й картопляного значення, бо очікували людину самотню, як ґеній, але водночас і загальнозрозумілу, як соловейко.

Важко було сказати наперед, що в такий спосіб вийде, адже небезпеку зв’язку з великими речами ми розпізнаємо зазвичай аж тоді, коли велич тих речей уже наполовину в минулому. Нема нічого простішого, ніж посміятися з чиновника-вискочня, який від імени його величности зневажливо відгукнувся про ту чи ту нову партію, але чи можна назвати вискочнем чиновника, котрий від імени завтрашнього дня підносить до небес сьогоднішній, — про це звичайно ніхто не довідається доти, доки не настане день позавтрашній. Небезпека зв’язку з великими речами має ту вельми прикру властивість, що речі ці змінюють одна одну, а небезпека завжди лишається та сама.