Розділ «116. Двоє дерев життя й потреба заснувати генеральний секретаріат точности й душі»

Але він припускав також, що не гірше від будь-кого знає, котра тепер година чи скільки коштує парасолька! Коли він цієї хвилини займав усе ж таки проміжну позицію поміж собою й рештою людей, позицію, однаково далеку від власної й чужої, то це не прибрало форми чогось химерного, яка може витворитись у стані приглушеної, непритомної свідомости; ні, він, навпаки, знову відчув те світло, яке проникало в його життя і яке він відчував уже й доти, коли поруч була Бонадея. Ульріх пригадав, як ще зовсім недавно, восени, був із подружжям Туцці на кінних перегонах, і там після одного випадку з підозрілими великими втратами для тих, хто робив ставки, мирний натовп глядачів ураз обернувся на море, яке затопило іподром і не лише змело все на своєму шляху, але й розграбувало каси, перше ніж після втручання поліції знов обернулося на масу людей, які прийшли мирно й звично розважитись. З огляду на такі події смішно було думати про метафори й розпливчасті суміжні форми, що їх може чи й не може набути життя. Без тіні сумнівів Ульріх відчував, що життя — це грубий і тяжкий стан, коли людині не можна надто довго замислюватися про завтрашній день, бо в неї досить клопоту і з нинішнім. Хіба ж не видно, що людський світ — це не щось незавершене, аморфне, що він прагне якомога щільнішої твердости, боячись у разі будь-якого порушення ладу відразу розпастися зовсім! Ба більше, хіба ж пильний спостерігач може не визнати, що ця мішанина турбот, інстинктів та ідей, яка зветься життям і яка ґвалтує ідеї хіба що на виправдання власного існування чи використовує їх замість збудливого засобу, — хіба ж він може не визнати, що саме ця мішанина й саме в такому своєму вигляді формує й пов’язує ідеї, надає їм природного руху й установлює межі! Вино, звісно, вичавлюють із винограду, але наскільки чудовіший, ніж ціле море вина, сам виноградник з його неїстівною, грубою землею і неозорими, мерехтливими рядами стовпчиків із мертвого дерева! «Одне слово, — подумав Ульріх, — світ виник не задля якоїсь там теорії, а… — Він уже хотів був сказати: «Під впливом сили», але зненацька зринуло інше слово, і його думка завершилася так: «А виникає він під впливом сили й кохання, і звичайний зв’язок між ними хибний!»

Цієї хвилини сила й кохання були для Ульріха поняттями знову не зовсім звичайними. Усе, що він мав від схильности до зла й черствости, містилось у слові «сила», воно означало джерело будь-якої скептичної, доцільної й тверезої поведінки; адже зрештою саме якась черства, холодна гра сили відіграла роль і у виборі його фахових уподобань, і математиком він став, мабуть, не зовсім без якогось жорстокого наміру. Усе це було тісно переплетене, мов густа крона на дереві, що ховає навіть стовбур. І якщо про кохання розмовляєш не просто у звичайному сенсі, а на згадку про це слово тужиш за станом, аж до атомів тіла іншим, ніж стан, кохання позбавлений; або якщо відчуваєш, що й маєш усі властивості, й водночас їх не маєш; або якщо перебуваєш під враженням, ніби весь час відбувається лише те саме, позаяк життя — а воно аж зі шкури пнеться, хизуючись своїм «тут» і «тепер» (стан, зрештою, вельми непевний, ба навіть вочевидь нереальний!) — виливається в кілька десятків кондитерських формочок, з яких і складається реальність; або під враженням, що в усіх колах, де ми обертаємось, чогось бракує; що жодна із систем, нами побудованих, не має таємниці спокою, — то й усе це, на вигляд таке різне, пов’язане між собою, мов ото галузки на дереві, які зусібіч ховають стовбура.

В обох цих деревах росло окремо його життя. Він не сказав би, коли воно опинилося під знаком дерева черствої крони, але сталося це рано, бо вже його незрілі наполеонівські плани виказували в ньому людину, котра дивилася на життя, як на своє майбутнє завдання й покликання. Це прагнення взяти приступом життя й володіти ним виступало в ньому завжди виразно, незалежно від того, в чому це прагнення виявлялось — у запереченні порядку наявного чи в несталому потягу до порядку нового, в якій-небудь логічній чи моральній потребі або просто у звичайній потребі фізичного загартування тіла. Й усе, що згодом Ульріх назвав есеїзмом і відчуттям можливого й фантастичною (на відміну від педантичної) точністю, вимоги вигадувати історію, жити історією ідей, а не історією світу, опановувати те, чого ніколи не можна здійснити цілком, і, зрештою, можливо, жити так, ніби ти — не людина, а лише персонаж із книжки, від якого відкинуто все несуттєве, щоб те, що лишилося, магічно зімкнулося, — всі ці варіанти його думок, своєю незвичайною загостреністю ворожі реальності, мали одне спільне: вони з очевидною, нещадною пристрастю прагнули вплинути на дійсність.

Важче було розгледіти, позаяк вони нагадували радше тіні й сни, причинні зв’язки у другому дереві, образу якого набуло його життя. Основу тут становив, мабуть, первісний спогад про дитяче сприйняття світу, про довірливість і відданість: це жило далі у відчутті, нібито колись широкі простори ти вбачав у тому, що звичайно наповнює горня, в якому сходять хирляві паростки моралі. Нема сумніву в тому, що та, на жаль, трохи кумедна історія з майорихою була єдиною спробою набути багатого досвіду й знань, спробою, що постала на цьому м’якому тіньовому боці його єства й воднораз означала початок кризи, яка вже ніколи не завершувалась. Відтоді листя й гілля цього дерева погойдувалося на поверхні, а саме дерево не давало про себе знати, й лише за тими ознаками й видно було, що воно все ж таки ще є. Найвиразніше ця пасивна половина його єства виявлялася, либонь, у мимовільній переконаності, що активна й ділова половина корисна лише тимчасово, — переконаності, яка накривала цю активну половину, мов тінь. У всьому, хоч би за що він брався (ідеться про фізичні захоплення не меншою мірою, ніж про духовні), Ульріх зрештою поставав у власних очах бранцем готувань, які по-справжньому так і не завершились, і тому з роками відчуття необхідности вичахло в його житті, мов олива в лампаді. Його розвиток вочевидь розійшовся на два шляхи, один з них пролягав на очах, другий ховався в темряві, і стан морального застою, який облягав і пригнічував Ульріха вже давно й, мабуть, дужче, ніж треба, можна було пояснити ні чим іншим, як тим, що йому ніколи не щастило ці два шляхи поєднати.

Тепер, пригадавши, що неможливість їхнього поєднання востаннє уявилася йому напруженими стосунками між літературою й дійсністю, між метафорою й правдою, він раптом усвідомив, що все це означало куди більше, ніж просто випадкова інтуїція в одній із плутаних, наче стежки в нікуди, розмов, які він останнім часом провадив із випадковими людьми. Адже скільки й оком сягнеш у глибину людської історії, там можна вирізнити ці дві основні форми стосунків — метафоричну й однозначно прямолінійну. Однозначність — це закон тверезого мислення й тверезої дії, який однаково спрацьовує і в переконливому логічному висновку, і в голові шантажиста, котрий крок за кроком заганяє свою жертву в глухий кут, і породжують цю однозначність життєві нужди, які призвели б до загибелі, коли б обставинам не можна було надати однозначного вигляду. А ось метафора, навпаки, — це те поєднання уявлень, що панує в ілюзії, та перемінна логіка душі, якій відповідає спорідненість речей в поняттях мистецтва й релігії; але й усі властиві життю симпатії й антипатії, збіги й розбіжності, захоплення, підпорядкованість, домінування, наслідування й усі їхні протилежності, всі оці багатогранні взаємини людини з самою собою й природою, які цілком доцільними ще не стали й, мабуть, ніколи не стануть, не можна зрозуміти інакше, ніж за допомогою метафор. Поза всяким сумнівом: те, що називають високою гуманністю, — не що інше, як спроба злити водно ці дві великі половини життя — метафору й правду, спершу обережно їх роз’єднавши. Та, відділивши в метафорі все, що, певно, могло б бути правдою, від звичайного накипу, правди зазвичай дістають лише трохи, зате всю цінність метафори зводять нанівець; тому в духовному розвитку таке відділення було, може, й неминуче, але наслідок воно дало такий самий, як випаровування й ущільнення речовини, чиї внутрішня сила й дух у цьому процесі звітрюються хмаркою пари. Нині іноді не можна позбутися враження, що поняття й закони морального життя — то всього-на-всього виварені метафори, навколо яких клубочаться нестерпно масні кухонні випари гуманности, і якщо тут і вільно відступити від теми, то лише задля того, щоб сказати: наслідком цього невиразно поширеного на все враження було й те, що сьогодення чесно мало б назвати своїм пошануванням ницости. Адже нині брешуть не так через слабкість, як через переконаність, що людина, котра дає раду життю, має вміти брехати. Люди вдаються до насильства, тому що після тривалих марних балачок однозначність насильства здається просто-таки порятунком. Люди об’єднуються в групи, тому що послух дає змогу чинити все, чого з власного переконання робити вже давно зась, і ворогування цих груп дарує людям невичерпну взаємність кривавої помсти, тоді як любов дуже скоро згасла б. Питання, які люди — добрі чи злі, це стосується багато менше, ніж того, що вони втратили зв’язок між високим і низьким. І тільки ще один, суперечливий наслідок цього розпаду — вигадлива духовна прикраса, якою нині оздоблює себе недовіра до духу. Спаяність світогляду з різноманітними видами діяльности, котрі його ледве терплять, як, скажімо, політика; загальна пристрасть будь-який погляд, думку відразу обертати й на позицію, а будь-яку позицію вважати думкою, поглядом; потреба ревних поборників будь-якого відтінку товкмачити ту саму мудрість, що випала на їхню долю, розмножуючи її довкола, мов у кімнаті із дзеркальними стінами, — всі ці досить поширені явища означають не те, чим би їм хотілося бути, не прагнення до гуманности, а її занепад. А загалом виникає враження, ніби з усіх людських взаємин потрібно насамперед знову цілком вилучити душу, яка там не на місці; й Ульріх, подумавши про це, ту ж мить відчув, що життя його якщо взагалі й мало який-небудь сенс, то лише цей і жодного іншого й що обидві основні сфери людськости самі поставали в житті нарізно й у своєму впливі протистояли одна одній. Такі люди хоч нині вочевидь і з’являються на світ, однак вони ще поодинокі, й сам він був не в змозі заново зібрати докупи те, що розпалося. Він не тішив себе ілюзіями щодо цінности своїх експериментів з роздумами; хоч ці експерименти ніколи й не приточували думку до думки, не дотримуючись послідовности, та все ж це мало такий вигляд, немовби хтось ставив драбину на драбину, і зрештою ця конструкція починала розхитувався на висоті, дуже далекій від природного життя. Ульріха пойняла до всього цього глибока відраза.

І, мабуть, саме через це він раптом звів очі на Туцці. Той говорив. Ульріхові вуха, неначе відкрившись першим вранішнім звукам, почули, як начальник відділу промовляв:

 — Не мені судити — є нині великі людські й художні звершення чи їх, як ви кажете, немає; але зважуся стверджувати одне: ніде зовнішня політика не така важка, як у нас. Можна певною мірою передбачити, що політикою французів і в ювілейному році керуватиме ідея реваншу й колоніальних володінь, політикою англійців — їхня провінційна гра на шахівниці світу, як прозвали їхню манеру поводитись, нарешті, політикою німців — те, що вони не завше однозначно називають своїм місцем під сонцем. Одначе наша давня монархія невибаглива, й тому жодна душа наперед не знає, які думки й погляди нам можуть доти накинути!

Враження було таке, ніби Туцці хоче пригальмувати й застерегти. Він вочевидь не мав наміру іронізувати; ароматом іронії віяло тільки від тієї наївної діловитости, в сухій шкаралущі якої начальник відділу висловив переконання, що світська невибагливість — то велика небезпека. Ульріха це підбадьорило, так немовби він розжував кавове зерня. А Туцці тим часом ще дужче утвердився у своєму намірі застерегти й вів свою промову до завершення.

 — Хто нині взагалі ризикне втілювати в життя великі політичні ідеї?! — спитав він. — У такої людини має бути щось від злочинця й неспроможного боржника! Ви ж бо цього не хочете? Дипломатія на те й потрібна, щоб консервувати.

 — Консервація призводить до війни, — заперечив Арнгайм.

 — Може, й так, — відказав Туцці. — Тут, мабуть, лишається тільки одне: вдало вибрати момент, коли доведеться в неї вступити! Чи пам’ятаєте ви історію Олександра Другого? Його батько Микола був деспот, але помер він своєю смертю; а ось Олександр, навпаки, був монарх великодушний, навіть своє правління він розпочав із ліберальних реформ; і ось наслідок: з російського лібералізму вийшов російський радикалізм, і Олександр, після трьох невдалих замахів на його життя, став жертвою четвертого!

Ульріх перевів погляд на Діотиму. Та сиділа, випроставшись, уважно слухаючи, поважна й пишна.

 — Це правда, — потвердила вона чоловікові слова. — Навіть під час наших зусиль про інтелектуальний радикалізм у мене склалося таке саме враження: ти простягни йому пальця, то він відхопить усю руку.

Туцці всміхнувся; йому здалося, що він дістав невеличку перемогу над Арнгаймом.

А той незворушно сидів собі, дихаючи розтуленими, мов розпукла брунька, вустами. Замкненою вежею плоті дивилася на нього через глибоку долину Діотима.

Генерал заходився протирати свої рогові окуляри.

Ульріх неквапно промовив:

 — Так виходить лише через те, що намагання всіх, хто відчуває за собою покликання відновити сенс життя, мають нині одну спільну рису: там, де можна не лише надбати особистих поглядів, але й домогтися істин, вони зневажливо ставляться до міркування; натомість там, де потрібно продемонструвати невичерпність поглядів, вони зв’язують себе поняттями-одноденками й напівістинами!

Йому ніхто не відповів. Та й навіщо? Так, звісно, кажуть, але ж це — лише слова. Правда була в тому, що шестеро їх сиділи в кімнаті й провадили важливу бесіду; все, про що вони розмовляли й про що не розмовляли, а тим більше почуття, припущення, можливості, містилося в цій правді, хоч і не було їй рівноцінне; воно містилося в ній приблизно так, як ото темні порухи печінки й шлунка містяться в одягненій людині, котра саме ставить підпис на важливому папері. І порушувати цю субординацію не можна було, в цьому й полягала реальність!

Давній приятель Ульріха нарешті протер окуляри, надів їх і звів на нього погляд.