Розділ «89. Іти в ногу з часом»

Доктор Арнгайм за попередньою домовленістю прийняв двох керівних службовців своєї фірми й довго з ними радився; вранці у вітальні безладною купою на секретаря чекали неприбрані звечора кошториси й усілякі інші папери. Арнгайм мав іще ухвалити кілька рішень, пополудні посланцям треба було вже повертатися потягом назад, і цього дня доктор, як завжди, тішився такими обставинами, бо вони за будь-яких умов забезпечували певну напруженість. «За десять років, — розмірковував він, — техніка сягне такого рівня, що для цих потреб фірма матиме власні літаки, й тоді я зможу керувати своїми людьми навіть із літньої дачі в Гімалаях». Рішення він ухвалив, власне, вже вночі й мав при світлі дня тільки ще раз їх перевірити й остаточно ствердити, отож цієї хвилини був вільний; він замовив сніданок у номер і за вранішньою сигарою дав своєму розуму відпочити, згадуючи зібрання в Діотими напередодні ввечері, звідки йому довелося піти трохи завчасу.

Цього разу товариство зійшлося надзвичайно цікаве; дуже багато запрошених мали років тридцять — тридцять п’ять, не більше, майже ще богема, але вже люди відомі й помічені газетами; і не лише місцеві, а й гості з усього світу, принаджені чутками, що в Каканії одна жінка з високих кіл торує духові стежку в світ. Часом усе це нагадувало мало не кав’ярню, й Арнгайм усміхався, згадуючи про Діотиму, яка в чотирьох своїх стінах, здавалося, відчувала страх. Та загалом це було, на його думку, вельми цікаво, у кожному разі експеримент незвичайний. Його приятелька, розчарована марними зборищами людей дуже, дуже великих, зробила рішучу спробу влити в паралельну акцію щонайновіший дух, і Арнгаймові зв’язки виявилися їй тут корисними. Він лише похитував головою, пригадуючи розмови, які йому випадало чути; вони були, вважав він, досить-таки божевільні, але ж «молоді треба йти на поступки, — казав він собі, — бо коли хто-небудь від неї відвертається, то цей «хто-небудь» стає просто неможливим». Отже, Арнгайм відчував, що все це його, якщо можна так висловитись, не на жарт потішає, бо вражень, як на один раз, було трохи аж забагато.

То що вони посилали там до бісового батька? Відчуття. Вони мали на увазі ті особисті відчуття, про земне тепло яких, про їхню близькість до дійсности п’ятнадцять років тому імпресіонізм мріяв, як про чудесну рослину. Тепер імпресіонізм вони називали м’якотілим і безголовим. Вони вимагали загнуздати чуттєвість і домагатися інтелектуального синтезу.

Але що означав загалом синтез — чи не протилежність скепсису, психології, дослідженням і аналізу, літературним симпатіям батьківських часів?

Наскільки можна було збагнути, вони вкладали в це не дуже глибоку філософію; те, що вони розуміли під синтезом, була радше потреба молодих кісток і м’язів вільно рухатися, то було таке собі вистрибування й витанцьовування, коли нікому не даєш на свою адресу й слова критичного сказати. Якби це було їм на руку, то вони, не довго думаючи, послали б під три чорти й синтез укупі з аналізом та мисленням загалом. А ще вони стверджували, нібито сік відчування має підносити дух угору. Зазвичай це стверджували, звісно, члени іншого угруповання, та іноді в запалі й ті самі.

О, які чудові слова вони виголошували! Вони вимагали інтелектуального темпераменту. Стрімкого стилю мислення, який кидається світу на груди. Гострого розуму космічної людини. Про що ж іще він там чув?

Про формування нової людини на основі американського плану всесвітньої праці, з використанням як посередника механізованої сили.

Про ліризм, пов’язаний із щонайстрімкішим драматизмом життя.

Про техніцизм; про дух, гідний машинної доби.

«Цієї хвилини, — вигукнув один із них, — Блеріо пролітає над Ла-Маншем зі швидкістю п’ятдесят кілометрів за годину! Треба написати поему на славу цих п’ятдесятьох кілометрів, а решту літературної порохні викинути на смітник!»

Вони вимагали акселеризму, тобто максимального прискорення відчувань на основі спортивної біомеханіки й акробатичної точности циркачів!

Фотогенічного оновлення через кінематограф.

Потім котрийсь із них сказав, що людина — це загадкова порожнина, й через це її, людину, за допомогою конуса, кулі, циліндра та куба слід прилучити до космосу. Але дехто стверджував і протилежне: мовляв, індивідуалістичне сприйняття мистецтва, яке лежить в основі такої думки, себе вже вичерпує; майбутній людині треба дати нове відчуття житла, скориставшись громадськими будівлями та селищами. І поки так гуртувалися індивідуалістична й соціальна партії, втрутилася третя, заявивши, що лише релігійні митці соціальні у справжньому сенсі слова. Після цього угруповання нових архітекторів зажадало, щоб кермо влади передали їй, позаяк мета архітектури — це, мовляв, і є релігія, до того ж із побічним ефектом любови до батьківщини й осілости. Релігійна група, підсилена кубічною, заперечила, заявивши, що мистецтво — справа ні від чого не залежна, а головна, це, мовляв, саме сповнення космічних законів; однак потім кубічна група знов покинула релігійну й приєдналася до архітекторів, стверджуючи, що до космосу найліпше прилучати все ж таки через просторові форми, які індивідуальному надають чинности й типовости. Пролунали слова про те, що треба вдивлятися в людську душу, а тоді закарбовувати її в трьох вимірах. Далі хтось войовниче й ефектно поставив питання про те, що, власне, на загальну думку, важливіше — десять тисяч людей, які голодують, чи один витвір мистецтва?! І справді, оскільки майже всі вони були в певному сенсі митці, то обстоювали думку, що духовне одужання людству може принести лише мистецтво, й не могли дійти згоди тільки щодо природи цього одужання та вимог, які задля нього слід висунути перед паралельною акцією. Та ось ініціативу перехопила знов перша соціальна група й заговорила новими голосами. Запитання, що важливіше — один витвір мистецтва чи нужда десятьох тисяч голодних, — обернулося на запитання, чи десять тисяч мистецьких витворів варті нужди однієї-однісінької людини. Декотрі дебелі митці заявили, що митець не має права вдавати із себе велике цабе; мовляв, годі самовихвалянь, треба самому спробувати побути голодним і соціальним! А хтось сказав: життя — найбільший і неповторний витвір мистецтва! Чийсь могутній голос докинув: об’єднує не мистецтво, а голод! Чийсь компромісний голос нагадав про те, що найкращий засіб проти переоцінювання самого себе в мистецтві — здорова реміснича основа. І після цього компромісного висловлювання хтось, скориставшись мовчанкою, що запала чи то внаслідок перевтоми, чи то через взаємну зневагу, знову спокійно спитав, чи хто-небудь вірить у можливість домогтися чогось доти, як ще навіть не встановлено контакту людини з простором?! Запитання пролунало як сигнал для того, щоб техніцизм, акселеризм і таке інше знов перехопили слово, і дискусія крутилася навколо цієї теми ще довго. Та врешті таки дійшли одностайної думки, бо вже хотілося піти додому, та ще й з яким-небудь результатом; отож сторони стали на твердженні, яке мало приблизно такий вигляд: нинішня доба сповнена надій, нетерпляча, примхлива й нещасна; але Месії, на якого вона сподівається й чекає, наразі не видно. Арнгайм на хвилю замислився.

Навколо нього весь час купчилися люди; коли від цього гурту відходив хтось такий, хто погано чув чи не міг показати себе, його місце одразу займав хтось інший; Арнгайм вочевидь опинився в центрі й цього нового зібрання, навіть якщо це не завжди знаходило вияв у трохи різкуватій дискусії. До того ж він уже давно розумівся на тому, що їх цікавило. Він знав про співвідношення в кубі; будував садові селища для своїх службовців; машини з їхнім розумом і їхніми швидкостями не були для нього загадкою; він умів порозмовляти про проникнення в душу й уже вклав капітал у кінопромисловість, що зароджувалася. Відновлюючи подумки зміст тієї дискусії, він пригадав і те, що протікала вона зовсім не так гладенько, як це мимоволі подавала його пам’ять. Такі розмови завжди тривають досить своєрідно — так ніби хтось порозставляв їхніх учасників із зав’язаними очима й озброєних кийками в різних кінцях багатокутника й наказав сходитись; видовище це метушливе, виснажливе й позбавлене логіки. Та чи не віддзеркалює воно ходу речей загалом? Його визначають теж не заборони й закони логіки, яким дістається хіба що роль поліції, а безладні рушійні сили духу. Ось про що питав себе Арнгайм, пригадуючи, яку увагу йому виявляли, й дійшов висновку: можна сказати також, що новий спосіб мислення подібний до розкутої гри асоціацій, коли розум досить розслаблений, — гри, безперечно, вельми хвилюючої.

Арнгайм зробив виняток і прикурив іще одну сиґару, хоч загалом таких чуттєвих слабкостей собі не дозволяв. Він ще тримав перед собою запаленого сірника й напружував м’язи обличчя, втягуючи перший дим, аж раптом мимоволі всміхнувся, бо пригадав отого невеличкого ґенерала, що звернувся до нього на вчорашньому прийнятті. Арнгайми мали завод із виробництва гармат та панцерних плит і, в разі гострої потреби, були готові до масового виготовлення боєприпасів, отож він дуже добре зрозумів того трохи кумедного, однак симпатичного ґенерала (розмовляв він зовсім не так, як пруські ґенерали, — млявіше, звичайно, та, все ж таки, можна сказати, з приємним присмаком давньої культури! Щоправда, слід було б уже, мабуть, додати: культури на межі загибелі), коли той довірчо — та ще й зітхаючи, просто-таки по-філософському! — висловив йому власну думку про розмови, що того вечора точилися довкола й принаймні почасти, доводилося визнати, мали й радикально пацифістський характер.

Генерал, як єдиний тут офіцер, почувався вочевидь не зовсім затишно й поскаржився на мінливість громадської думки, тому що деякі висловлювання про святість людського життя викликали загальне схвалення.

 — Не збагну я цих людей, — з такими словами звернувся ґенерал до Арнгайма, бажаючи почути пояснення від такого знаменитого на весь світ розуму. — Я не збагну, чому оці нові люди розводяться, мов невігласи, про якихось «кривавих генералів». У мене таке враження, що старших добродіїв, котрі зазвичай тут бувають, я розумію багато краще, хоч і вони, звісно, од військової служби дуже й дуже далекі. Взяти хоча б отого знаменитого поета — не знаю, як його звати, такий високий, уже літній, з черевцем, той, котрий буцімто написав вірші про грецьких богів, зорі й вічні людські почуття; господиня дому сказала мені, що він — справжній поет, і це в часи, які породжують зазвичай хіба що інтелігенцію, — так ось, я, як уже згадував, нічого з того, що він написав, не читав, але напевне його зрозумів би, якщо значення цього чоловіка й справді полягає переважно в тому, що він не опускається до дрібниць, адже зрештою ми, військові, називаємо таких людей стратегами. Фельдфебель, якщо дозволите навести маленький приклад, має дбати, звісно, про добробут кожного окремого вояка у своїй роті; а ось стратег, навпаки, лічить людей на тисячі — меншої одиниці для нього немає — і повинен уміти принести в жертву хоч десяток таких одиниць одразу, коли цього вимагає висока мета. Як на мене, немає жодної логіки в тому, що в одному випадку це називають «кривавим генералом», а в іншому — твердими переконаннями, і прошу вас розтлумачити мені це, якщо можна!

Своєрідне становище Арнгайма в цьому місті й у цьому товаристві пробудило в ньому певну схильність до іронії, яку він зазвичай намагався стримувати. Він здогадувався, кого мав на увазі цей невеличкий добродій, хоч нічим і не показав, що здогадується; та й не в цьому була річ, Арнгайм і сам міг би навести генералові приклади не одного різновиду величі такого гатунку. Того вечора враження вони справляли кепське, й не помітити цього не можна було.

Арнгайм, на мить прикро замислившись, затримав між розтуленими губами дим від сигари. Його власне становище в цьому колі було теж не таке вже й легке. Попри весь свій вплив, йому доводилося чути й злі зауваження, спрямовані немовби проти нього самого, й осуд нерідко викликало чомусь саме те, що він замолоду любив — достоту так, як ця молодь тепер любила ідеї свого покоління. Він мав дивне, дуже дивне, майже, сказати б, моторошне відчуття, коли його вшановували молоді хлопці й дівчата, котрі на тому самому подиху безцеремонно глумилися над минулим, до якого він сам був потай причетний; у такі хвилини Арнгайм відчував у собі гнучкість, здатність перевтілюватися, підприємливість, можна навіть сказати, зухвалу нетактовність добре прихованого нечистого сумління. Він ту ж мить збагнув, що відділяє його від цього нового покоління. Ці молоді хлопці й дівчата суперечили одне одному у великому й малому, безсумнівно спільне в них було лише те, що здіймали руку вони на саму об’єктивність, на духовну відповідальність, на врівноважену особистість.