Розділ «83. Відбувається те саме, або Чому не придумують історію?»

або Чому не придумують історію?

А власне, що він, Ульріх, міг би сказати Кларисі?

Він не сказав нічого, тому що вона викликала в ньому незбагненне бажання промовити слово «Бог». Сказати він хотів приблизно таке: Бог сприймає світ аж ніяк не буквально; світ — це образ, аналогія, вислів, якими Бог з певних причин мусить послуговуватись, а цього, звичайно, завжди недостатньо; ми не маємо права ловити його на слові, а повинні самі розв’язувати завдання, які він перед нами ставить. Ульріх спитав себе, чи погодилася б Клариса дивитись на це, як на гру в індіанців або в розбійників. Безперечно, погодилася б. Якби хто-небудь ступив перший крок, вона притислася б до нього, як вовчиця, й пильнувала б так, що аж-аж-аж.

Але на язику в нього крутилося ще дещо; щось про математичні задачі, які не допускають загального рішення, зате допускають рішення часткові, поєднання яких наближають нас до рішення загального. Він міг би додати, що такою задачею вважає завдання людського життя. Те, що називають історичною добою (не знаючи, що під цим слід розуміти — сторіччя, тисячоріччя чи відтинок часу між школою та онуком), — цей широкий, безладний потік станів і обставин тоді був би приблизно тим самим, що й хаотична зміна недостатніх і, якщо брати кожну окремо, хибних спроб знайти рішення — спроб, з яких лише за умови, що людство спроможеться їх узагальнити, могло б народитися всеосяжне й непомильне рішення.

Ульріх згадав про це у трамваї дорогою додому; в бік міста з ним їхало кілька людей, і він трохи соромився перед ними за такі свої думки. По людях було видно, що вони поверталися після якихось справ або мали намір якось порозважатись; та навіть їхній одяг виказував, що лишилося в них позаду чи що їх очікувало. Ульріх придивився до своєї сусідки; це була, безперечно, дружина, мати, вік — років сорок, дуже ймовірно — дружина якого-небудь університетського службовця, на колінах у неї лежав невеличкий театральний бінокль. Поруч із нею Ульріх зі своїми думками здавався собі хлопчиком, захопленим грою; навіть не зовсім пристойною грою.

Бо думка, котра не має практичної мети, — це, мабуть, не вельми пристойна потаємна річ; але підозра на непорядне походження може впасти насамперед на ті думки, котрі ходять величезними, мов на дибах, кроками й лише краєчком п’яти торкаються досвіду. Колись вели мову, звісно, про політ думки, й за часів Шілера людина з такими сміливими запитаннями в голові була б у великій пошані; але сьогодні, навпаки, складається враження, що з такою людиною щось не гаразд, якщо це випадково не пов’язано просто з її професією і джерелом прибутків. За справу взялися вочевидь з іншого боку. Окремі запитання в людей із серця забрали. Для думок високого лету створили своєрідну птахоферму, називаючи її то філософією, то теологією, то літературою, й там вони на свій лад чимдалі неосяжніше розмножуються, і це дуже зручно, бо, коли вони так поширюються, нікому вже не доводиться дорікати собі за те, що він не може подбати про них особисто. Поважаючи професіоналізм і кваліфікацію фахівців, Ульріх, по суті, нічого не мав проти такого розподілу повноважень. Одначе він, хоч і не був професійним філософом, усе ж таки ще дозволяв собі самостійно мислити, й цієї хвилини в його уяві малювалося, що в такий спосіб можна буде вийти на шлях держави бджолиного типу. Матка відкладатиме яйця, трутні житимуть життям, присвяченим насолоді фізичній і духовній, а фахівці працюватимуть. Можна уявити собі й ціле таке людство; загальна продуктивність тоді, либонь, навіть зросте. Нині кожна людина, сказати б, ще носить у собі все людство, але цього вже стало вочевидь забагато — невиправдано забагато; отож людяність обернулася майже на суцільну облуду. Задля успіху важливо було б, мабуть, за такого розподілу праці вжити нових заходів, щоб у якійсь особливій із тих робочих груп домогтися й духовного синтезу. Бо якщо забути про дух… Ульріх хотів сказати, що це його не тішило б. Та це було, звичайно, упередження. Адже ніхто не знає, що саме важливо. Щоб не думати про це, він умостився зручніше й почав розглядати власне обличчя в шибці напроти свого сидіння. Але згодом голова його на диво вперто попливла, мовби в рідкому склі, що відділяло вагон від вулиці, й зажадала якого-небудь доповнення.

То була, зрештою, Балканська війна чи її не було? Якась інтервенція, мабуть, таки сталася; та чи була то війна, цього він достеменно не знав. Людство хвилювали стільки всіляких речей! Установлено новий рекорд висоти польоту — хіба ж не привід для гордощів. Якщо Ульріх не помилявся, тепер той рекорд сягнув 3700 метрів, а літуна звали Жуо. Боксер-негр побив білого чемпіона й виграв світову першість; прізвище він мав Джонсон. Президент Франції поїхав до Росії; точилися розмови про загрозу миру в усьому світі. Якийсь досі невідомий тенор заробляв у Південній Америці такі гроші, яких ще не бачили навіть у Північній Америці. В Японії стався жахливий землетрус; бідолашні японці. Одне слово, відбувалося багато всіляких подій, часи тривали бурхливі: кінець 1913 — початок 1914 року. Але й два роки чи п’ять років тому часи були також бурхливі, кожен день приносив свої хвилювання, одначе про те, що тоді, власне, діялося, люди пригадували погано чи й не пригадували зовсім. Це можна було з пам’яті викреслити. Нові ліки проти сифілісу виготовив… Дослідження обміну речовин у рослинах виявили. Підкорення Південного полюса здавалося… Експерименти Ойґена Штайнаха викликали. Так можна було відмовитись від доброї половини певности, великого значення це не мало. Дивна все ж таки річ — історія! Про ту чи ту подію можна було з певністю стверджувати, що своє місце в історії вона вже посіла або ще, безперечно, посяде; але в тому, що ця подія взагалі сталася, жодної певности не було. Адже для того, аби що-небудь сталося, потрібно, щоб воно сталося ще й у якомусь певному році, а не в якому-небудь іншому чи й зовсім не сталося; а ще треба, щоб сталося воно само, а не загалом щось подібне чи щось у цьому дусі. А саме цього про історію жодна людина стверджувати й не може, хіба що в цієї людини все записано, як у газеті, або йдеться про справи професійні чи майнові, адже за скільки років дістанеш право вийти на пенсію чи коли збереш або витратиш певну суму — це, звісно, важливо, і в такому зв’язку й війни можуть набути ваги знаменних подій. Вона має вигляд невпевнений і скошлачений, наша історія, якщо розглядати її зблизька, — так наче це лише не зовсім утрамбована трясовина, але потім, хоч як дивно, виявляється, що нею пролягає шлях, той самий «історичний шлях», про який ніхто не знає, звідки він узявся. Саме оця роль слугувати матеріалом для історії й викликала в Ульріха обурення. А освітлена коробка, де він, погойдуючись із боку в бік, їхав, здавалася йому машиною, в якій протрушують по кілька сотень кілограмів людей, готуючи з них майбутнє. Сто років тому вони з такими самими обличчями сиділи в якому-небудь поштовому диліжансі, й хто знає, що з ними буде ще через сто років, але й новими людьми в нових засобах пересування майбутнього вони сидітимуть точнісінько так само. Ось що відчув Ульріх, і його обурило це беззахисне визнання перемін та обставин, безпорадна солідарність із сучасністю, безладно-покірне, по суті, негідне людини підсобництво у творенні сторіч; це було так, немовби він раптом повстав проти капелюха якогось досить дивного фасону, що виявився в нього на голові.

Він мимоволі підвівся й решту шляху подолав пішки. У цьому величезному людському резервуарі, яким було місто й де він тепер опинився, на зміну його невдоволенню знову прийшов піднесений настрій. У тієї Кларисоньки народилася божевільна ідея: влаштувати духовний рік. Ульріх зосередив увагу на цій думці. Чому це так безглуздо? А втім, з таким самим успіхом можна й спитати, чому безглузда Діотимина вітчизняна акція.

Відповідь перша. Тому що світова історія постає, поза всяким сумнівом, так само, як і решта історій. Нічого нового авторам на думку не спадає, і вони просто списують один в одного. Саме через це всі політики вивчають історію, а не біологію чи щось таке. Це щодо авторів.

Відповідь друга. Історія постає, однак, переважно без участи авторів. Виникає вона не в якомусь центрі, а на периферії. З несуттєвих мотивів. Мабуть, зовсім не так багато, як гадають, потрібно для того, щоб з людини ґотики чи античної Греції зробити сучасну цивілізовану людину. Адже людська істота однаково здатна й на людоїдство, й на критику чистого розуму; за сприятливих обставин вона може з однаковими переконаннями й властивостями чинити те й те, і з дуже великими зовнішніми відмінностями тут уживаються дуже маленькі внутрішні.

Відступ перший. Ульріх пригадав одне таке своє враження часів військової служби. Ескадрон скаче в дві шеренги, відпрацьовуючи команду «передати наказ», — це коли наказ пошепки передають від кіннотника до кіннотника; якщо попереду дають команду: «Вахмістрові очолити стрій!», то позаду вже чують: «Вісьмох розстріляти як стій!» або щось на кшталт цього. Отак твориться й світова історія.

Відповідь третя. Отож коли б яке-небудь покоління нинішніх європейців у зовсім ранньому дитинстві перенесли до Єгипту 5000 року д. Н. Х. і там лишили, то світова історія почалася б знову від 5000 року, спершу якийсь час повторювалася б, а тоді з причин, нікому не відомих, почала б помалу відхилятися від свого шляху.

Відступ другий. Закон світової історії, відразу спало йому на гадку, — це не що інше, як головна державна засада давньої Каканії: «воловодити». Каканія була держава надзвичайно мудра.

Відступ третій (чи відповідь четверта?). Історичний шлях, отже, — це не шлях більярдної кулі, котра після удару києм котиться в певний бік, ні, історичний шлях нагадує шлях хмарин, шлях людини, яка тиняється вулицями й увагу якої відвертає то тінь, то юрба, то дивний злам лінії фасадів, і яка врешті опиняється в такому місці, де ніколи не бувала й не мала наміру бути. На шляху світової історії трапляються місця, де вона неодмінно має з нього збитися. Сучасність — це завжди ніби крайній будинок у місті, який до решти міських споруд належить уже мовби й не зовсім. Кожне покоління вражено запитує: «Хто я і ким були мої попередники?» А краще воно спитало б: «Де я», — маючи на увазі, що його попередники були не якісь інші, а лише десь-інде. «Це вже дещо дало б», — подумав Ульріх.

Досі свої відповіді й відступи він нумерував так сам, заглядаючи дорогою то в чиєсь обличчя, що пропливало мимо, то до вітрини якої-небудь крамниці, щоб не дати думкам розбігтися зовсім; та зрештою він усе ж таки трохи заблукав і мусив на хвильку стати й роззирнутися, щоб знайти найкоротший шлях додому. Перше ніж рушити далі, він спробував поставити своє запитання ще раз і точніше. Отже, божевільна Кларисонька має цілковиту рацію, історію треба творити, її слід придумувати, хоч у суперечці з Кларисою він це й заперечував. Але чому так не роблять? Цієї хвилини у відповідь йому не спало на думку нічого, крім директора Фішеля з Ллойд-банку — його приятеля Лео Фішеля, з яким він у минулі роки любив час від часу посидіти влітку десь перед кав’ярнею; цієї хвилини той, якби Ульріх розмовляв тепер з ним, а не сам із собою, своїм звичаєм відповів би: «Мені б ваш клопіт!» І Ульріх був би вдячний йому за таку підбадьорливу відповідь. «Фішелю, любий мій, — ту ж мить подумки відгукнувся Ульріх, — усе це не так просто. Я кажу «історія», але маю на увазі, якщо ви не забули, наше життя. А крім того, я ж бо від самого початку визнав, що було б дуже непорядно, якби я спитав: «Чому людина не творить історії, тобто чому вона накидається на історію лише як звір, коли той скалічений, коли вже допече до живого, — одне слово, чому людина творить історію лише в разі доконечної потреби?» То чому ж це звучить непорядно? Що ми можемо тут заперечити? Адже це означає лише одне: людина не повинна пускати людське життя на самоплив».

«Але ж ми знаємо, — відказав би директор Фішель, — чому воно так виходить. Треба лише радіти, коли політики, духівництво й великі цабе, яким нема чого робити, а також решта людей, котрим не дає спокою яка-небудь невідчепна ідея, — коли всі вони не втручаються в буденне життя. А крім того, не слід забувати про освіту. Аби ж тільки так багато людей не поводилися нині, як невігласи!» І директор Фішель, певна річ, має рацію. Треба лише радіти, коли ти досить непогано розумієшся на позиках під заставу й цінних паперах, а решта людей не надто замислюються над історією, стверджуючи, що розуміються на ній, мовляв, і так. Не можна, боронь Боже, жити без ідей, але найкраще — це певна рівновага між ними, такий собі balance of power, озброєний світ ідей, де жодна зі сторін не може дати собі волі. В Ульріха заспокійливим засобом була освіта. Це — головне відчуття цивілізації. І все ж таки є й, попри все, чимдалі відчутніше дає про себе знати й відчуття протилежне — що доба героїчно-політичної історії, яку творить випадок та його лицарі, почасти своє віджила і на зміну їй має прийти планове розв’язання проблем, в якому беруть участь усі, кого це стосується.

Але цієї хвилини рік Ульріха скінчився тим, що Ульріх нарешті дістався додому.