Розділ «116. Двоє дерев життя й потреба заснувати генеральний секретаріат точности й душі»

Він сподівався почути не «серце», а «мозок» і з цим погодився б швидше. Однак Арнгайм наполіг на «серці».

 — Пригадуєте, — мовив він, — недавно празьке комунальне управління розмістило велике замовлення у Франції, хоч ми, певна річ, також зробили пропозицію й поставили б товар кращої якости й за нижчою ціною. Це просто неприязнь на рівні емоцій. І я, скажу вам, цілком її розумію.

Не встиг він розвинути свою думку далі, як ґенерал Штум зраділо взяв слово й виступив із власним тлумаченням.

 — У всьому світі люди зазнають мук, але в Німеччині — найбільше, — сказав ґенерал. — У всьому світі сьогодні вони здіймають галас, але в Німеччині — найдужче. Повсюди комерція втратила зв’язок із тисячолітньою культурою, але в райху становище з цим просто жахливе. Найкращу молодь запроторюють до казарм, звісно, скрізь, але в Німеччині казарм більше, ніж у решті країн. І тому наш братерський обов’язок у певному розумінні полягає в тому, — завершив він, — щоб не надто відставати від Німеччини. Ви вже даруйте мені, якщо мій висновок видасться вам парадоксальним, але нині інтелект постає саме перед такими ускладненнями!

Арнгайм на знак згоди кивнув головою.

 — Може, Америка ще гірша, ніж ми, — додав він, — але вона принаймні дуже наївна, і їй не властива наша духовна роздвоєність. Ми, з усіх поглядів, — народ середини, де перехрещуються всі мотиви світу. Синтез — ось що нам потрібне найдужче. Ми про це знаємо. Нам притаманне своєрідне усвідомлення власної гріховности. І хоч починаю я саме з цього, однак справедливість вимагає визнати й те, що ми страждаємо за інших, беремо на себе, наче взірець, їхні помилки, у певному розумінні нас за весь світ ганьблять, чи розпинають, чи як там іще це можна назвати. І якби Німеччина перемінилася, то це було б, мабуть, найвизначнішим з усього, що може статися. Мені здається, що в досить неоднозначному і, схоже, певною мірою упередженому ставленні до нас, про яке ви казали, є невиразне передчуття цього!

Нарешті втрутився й Ульріх:

 — Панове недооцінюють роль германофільських течій. Я маю надійні відомості про те, що найближчим часом відбудеться могутня демонстрація проти нашої акції, позаяк у місцевих колах вона зажила слави антинімецької. Ви, ясновельможносте, побачите віденський люд на вулицях. Виступатимуть проти призначення барона Виснєчкі. Є думка, що між панами Туцці й Арнгаймом існує таємна змова, а ви, ясновельможносте, стоїте на заваді німецькому впливу на паралельну акцію.

В очах графа Ляйнсдорфа тепер з’явилося щось від спокійного споглядання дослідника й роздратування бика. Туцці неквапно, прихильно підвів погляд і запитливо спинив його на Ульріхові. Арнгайм щиро засміявся й устав; він ладен був з гумором, але чемно позирнути на начальника відділу, щоб так вибачитися за ту абсурдну підозру, яка на них обох упала, але зустрітися з Туцці очима йому не пощастило, тож він обернувся до Діотими. Туцці тим часом узяв за лікоть Ульріха й поцікавився, звідки в того такі відомості. Ульріх відповів, що вони — не таємниця, а досить поширена чутка, в яку багато хто вірить і яка дійшла до його вуха в одному приватному домі. Туцці наблизив до нього обличчя, змусивши так Ульріха нахилитися й порушити їхнє коло, а тоді, скориставшись цією миттю, раптом зашепотів йому:

 — Невже ви й досі не здогадуєтесь, чому Арнгайм тут? Він — щирий друг князя Мозжутова й персона Грата в царя. Пов’язаний з Росією і має справляти пацифістський вплив на тутешню акцію. Усе — неофіційно; сказати б, приватна ініціатива російського монарха. Справа ідеологічна. Дещо для вас, друже мій! — ущипливо завершив він. — Ляйнсдорф не має про це жодного уявлення!

Ці відомості начальник відділу Туцці дістав через свій службовий апарат. Він довіряв їм, бо вважав пацифізм рухом, який пасував переконанням вродливої жінки; це пояснювало і те, чому Діотима захопилася Арнгаймом, і те, чому Арнгайм навідувався до їхнього дому частіше, ніж будь-куди. Ще недавно Туцці мало не впав у ревнощі. «Духовний» потяг він вважав можливим лише до певної межі, але йому було огидно вдаватися до всіляких хитрощів, щоб з’ясувати, чи не переступлено ще цю межу, тому він змусив себе довіряти дружині; та хоч так почуття зразково-чоловічої поведінки й довели свою силу перед почуттями статевими, ці другі викликали в ньому все ж таки ревнощі, цілком достатні для того, щоб він уперше усвідомив: чоловік, поглинений роботою, ніколи не знайде часу стежити за дружиною, якщо не хоче занедбати справу свого життя. Щоправда, він казав собі, що коли вже машиніст не має права тримати в себе на паровозі дружину, то чоловік, котрий править імперією, впадати в ревнощі не має права й поготів; однак шляхетний стан невідання, в якому він таким чином лишався, також не подобав дипломатові й певною мірою позбавляв Туцці його професійної впевнености. Тому коли все, що не давало йому спокою, дістало, здавалося, безневинне пояснення, він вельми вдячно повернув собі цілковите самовладання. Тепер Туцці навіть сприймав як невеличку покару дружині те, що сам знав про Арнгайма вже все, а вона бачила в тому просто людину й не підозрювала, що він — царський посланець; Туцці знову вельми задоволено звертався до Діотими з проханням добути йому яку-небудь дрібну інформацію, за що дружина бралася милостиво й водночас нетерпляче, й придумав цілу низку начебто безневинних запитань, маючи намір з відповідей на них робити власні висновки. Туцці залюбки дещо розповів би про це й «кузенові» і саме обмірковував, як це зробити, не компрометуючи дружини, але цієї миті ініціативу в розмові знов перехопив граф Ляйнсдорф. Тільки він ще лишався сидіти, й ніхто не помітив, що діялося в його душі, відколи випливли на поверхню всі ці труднощі. Та бойовий дух, схоже, повернувся до нього знов, і граф, покрутивши свої валенштайнівські вуса, неквапно, твердо промовив:

 — Треба щось робити!

 — Ви вже ухвалили яке-небудь рішення, ваша ясновельможносте? — поцікавилися в нього.

 — Мені не спало на думку нічого, — відповів він просто. — Але робити щось однаково треба!

Сидячи отак, він нагадував людину, яка не зрушить з місця, поки не виконають її волі. Від усієї цієї картини йшла якась сила, й кожне відчувало, що будь-яке марне зусилля що-небудь придумати калатається в ньому, наче залишена в карнавці монетка, і, хоч скільки труси ту карнавку, випадати із прорізу монетка не хоче.

 — Ох, але ж не варто так зважати на всі ці події! — сказав Арнгайм.

Ляйнсдорф змовчав.

Ще раз згадали про історію з пропозиціями, які мали наповнити паралельну акцію яким-небудь змістом.

Граф Ляйнсдорф відповідав на все, мов маятник, який щоразу відхиляється в інший бік, проте незмінно проходить той самий шлях. «Цього не можна робити з огляду на церкву. Цього не можна робити з огляду на отих вільнодумців. Проти цього виступила центральна спілка архітекторів. Проти цього має свої застереження міністерство фінансів». І отак тривало без кінця-краю.

Ульріх у цьому участи не брав; він мав таке враження, немовби решта п’ятеро, котрі оце розмовляли, щойно викристалізувалися з якоїсь рідкої каламуті, що вже місяцями обволікала його почуття. З якого це дива він сказав був Діотимі, що треба опанувати нереальність, або, іншим разом, що треба скасувати реальність? І тепер ось вона сидить, пригадує ті слова й думає про нього, мабуть, казна-що. А як дійшло до того, що він сказав їй, буцімто жити треба, як персонаж на сторінках книжки? Ульріх припускав, що Діотима вже давно переповіла про все це Арнгаймові!