Розділ «95. Великий письменник, вигляд ззаду»

Про це, по суті, надто добре відомо, щоб іще й розводити балачки. Її знамениті гості, переконавшись, що захід не такий уже й серйозний і великих зусиль від них не вимагає, тепер поводилися, як люди, і Діотима, що бачила свій дім, сповнений гомону й духовности, була розчарована. Натура піднесена, вона не знала закону обачности, за яким поведінка людини в ролі особи приватної міняється на протилежну, коли ця людина виступає в ролі особи офіційної. Діотима не знала, що політики, обізвавши один одного шахраями й дурисвітами в залі засідань, потім по-дружньому снідають поруч у залі буфетному. Про те, що судді, ухваливши як юристи суворий вирок, після процесу як люди співчутливі тиснуть нещасному засудженому руку, вона, либонь, знала, але ніколи не вбачала в цьому нічого поганого. Іноді їй випадало чути, що танцівниці поза своєю непристойно-двозначною роботою нерідко живуть бездоганним життям матерів і хатніх господинь, і це викликало в неї навіть розчулення. Прекрасним символом здавалося їй і те, що володарі час від часу скидають корону, щоб не бути нічим, крім як людиною. Та коли вона помітила, що й володарі дум прогулюються інкоґніто, така подвійна поведінка здалася їй дивною. Яка пристрасть, який закон лежить в основі цієї загальної тенденції і спричиняє до того, що поза своєю роботою люди вдають, нібито нічого не знають про людей, якими вони є в своїй роботі? Відпрацювавши день і давши собі лад, вони мають точнісінько такий самий вигляд, як прибрана контора, де письмове начиння сховано до шухляд, а стільці поставлено догори ніжками на столи. Кожна така людина складається з двох людей, і хто знає, коли, власне, вона повертається до себе — ввечері чи вранці.

Тому, хоч Діотиму неабияк і тішило те, що коханий її серця подобався всім, кого вона збирала довкола себе, й жваво з усіма, а надто з молоддю, спілкувався, іноді в неї все ж опускалися руки, коли вона бачила, як його засмоктувала така рутина, і вона казала собі, що володар дум не повинен ані марнувати стільки зусиль на спілкування зі звичайною духовною знаттю, ані давати втягувати себе в оцю базарну метушню думок.

Причина полягала в тому, що Арнгайм був не володар дум, а великий письменник.

Великий письменник — це наступник володаря дум, і в світі духу він відповідає тій заміні володарів влади багатими людьми, яка відбулася у світі політики. Так само, як володар дум належить добі володарів влади, великий письменник належить добі великих битв і великих універсальних магазинів. Він — особлива форма зв’язку духу з великомасштабними речами. Тому найменша вимога, що стоїть перед великим письменником, — це мати автомобіль. Великий письменник повинен багато подорожувати, бувати на аудієнціях у міністрів, виступати з доповідями; створювати в тих, хто заправляє громадською думкою, враження, нібито він — сама сила сумління, яку не можна недооцінювати; він — chargé d’affaires[6] духу нації, коли потрібно продемонструвати за кордоном її гуманність; коли він удома, то приймає вельможних гостей і водночас мусить думати про власні комерційні справи й робити їх з майстерністю циркового акробата, щоб ніякого напруження в нього ніхто не помітив. Бо великий письменник — це в жодному разі не те, що просто письменник, який заробляє багато грошей. Великому письменникові зовсім не треба писати «найчитабельнішу» книжку року чи місяця самому, досить того, що він проти такої оцінки не заперечує. Адже він засідає в усіх літературних журі, ставить свій підпис під усіма зверненнями, пише всі передмови, виступає з промовами на всіх днях народження, висловлюється з приводу всіх важливих подій, і його запрошують повсюди, де треба показати, яких успіхів досягнуто. Адже в будь-якій своїй функції великий письменник ніколи не представляє всієї нації, а представляє лише її прогресивну частину, численну еліту, що становить уже мало не переважну більшість, і це створює навколо нього постійну духовну напругу. Це, певна річ, саме життя на нинішній своїй стадії веде до глибокої індустріалізації духу й водночас, навпаки, підштовхує індустрію до духовности, політики, домінування над суспільною свідомістю; обидва процеси, рухаючись назустріч один одному, посередині шляху сходяться. Тим-то й роль великого письменника передбачає, скажімо, не якусь певну особу, а таку собі фіґуру на суспільній шахівниці, й обов’язки та поведінку цієї фіґури визначають правила, сформовані часом. Добромисні люди цього часу стоять на таких позиціях: їм мало пожитку від того, що хтось там має глузд (загалом глузду на світі стільки, що вже немає значення — трохи більше його чи трохи менше, принаймні кожен вважає, що особисто в нього глузду достатньо), але слід боротися, мовляв, проти нездорового глузду, і для цього потрібно цей здоровий глузд показувати, щоб його бачили, й змушувати працювати, а позаяк великий письменник придатний для цього краще, ніж письменник навіть іще більший, зрозумілий, можливо, вже не таким численним читачам, то й трапляються намагання з чого-небудь просто великого зробити по змозі щось надзвичайно велике.

Якщо ситуацію розуміти саме так, то не можна було різко дорікати Арнгаймові за те, що він — одне з перших, пробних, та все ж таки вже вельми досконалих втілень цих тенденцій, хоч без певних нахилів тут і не обійтися. Адже більшість письменників залюбки стали б великими, якби лишень могли ними стати; але це як із горами: між Грацом і Санкт-Пьольтеном багато з них могли б мати вигляд достоту такий, як Монте Роза, ось тільки вдалися вони надто низькими. Отож неодмінною умовою того, щоб стати великим письменником, лишається та, що потрібно писати книжки або п’єси, придатні і для вищих, і для нижчих читацьких та театральних кіл. Треба що-небудь робити, перше ніж зможеш зробити добро; це правило — основа існування будь-якого великого письменника. І це — прекрасна, спрямована проти спокус самотности, просто-таки ґьотевська засада творчости: у нашому привітному світі треба тільки ворушитися, решта прийде тоді само собою. Бо досить лишень письменникові почати що-небудь робити, як у його житті настає важлива переміна. Його видавець уже не помічає, що комерсант, який стає видавцем, нагадує трагічного ідеаліста, адже на тканинах чи на незіпсованому папері він міг би заробити все ж таки зовсім інші гроші. Критика відкриває в ньому об’єкт, гідний своєї творчости, бо дуже часто критики — не лиходії, а, внаслідок несприятливих обставин часу, колишні поети, які мусять прихилитися до чого-небудь серцем, щоб вибалакатись; вони — поети війни чи кохання, залежно від нажитого внутрішнього капіталу, який вони мають вигідно вкласти, і задля цього вони виберуть, природно, книжку письменника швидше великого, ніж звичайного. Адже працездатність у кожної людини, звичайно, обмежена, і найкращі її плоди легко розподіляються поміж щорічними новинками, що виходять з-під пера великих письменників, завдяки чому їхні книжки стають ощадними касами духовного багатства нації, адже кожна з них стимулює критичні тлумачення, що становлять у жодному разі не лише виклади, а й просто-таки вклади, а вже на решту снаги, певна річ, майже не лишається. Однак по саме вже нікуди роздмухують це есеїсти, біографи та історики-скорописці, які, користаючись великим чоловіком, справляють свою природну нужду. Собаки, даруйте на слові, для своєї досить ницої мети віддають перевагу якому-небудь жвавому закутку перед самотньою скелею; то чом би людям, сповненим високих поривань лишити в історії своє ім’я, не вибрати скелю, що стоїть вочевидь самотою?! І ось великий письменник, нічого не підозрюючи, перестає існувати просто сам для себе, а обертається на симбіоз, продукт, у найм’якішому значенні слова, національної ділової співпраці і проймається найприємнішою, яку лишень може дати життя, вірою: що його розквіт і успіхи щонайтісніше пов’язані з розквітом і успіхами безлічі інших людей.

І саме з цієї, мабуть, причини загальною рисою вдачі великих письменників нерідко виявляється також яскраво виражене відчуття власної доброї форми. До бойових засобів письма вони вдаються лише тоді, коли відчувають загрозу своєму авторитету; в решті випадків їхній поведінці властива врівноваженість і доброзичливість. Вони цілком терпляче вислуховують будь-яку дрібну похвалу, сказану на їхню адресу. Вони рідко коли зволять обговорювати решту авторів, та коли вже зволять, то не часто скажуть комплімент людині високого ранґу, зате охочіше підтримають один із тих ненастирливих талантів, котрі складаються на сорок дев’ять відсотків з обдарування й на п’ятдесят один — із нездарности, й завдяки такому поєднанню навдивовижу спритні в усьому, де потрібна сила й де людина сильна могла б наробити шкоди, тож рано чи пізно кожен із них посідає впливове становище в літературі. Та чи не вийшов уже цей опис за межі того, що притаманно лише великому письменникові? Є гарне прислів’я: гайвороння у зграю збивається, і важко уявити собі, яка метушня триває нині вже навіть навколо звичайного письменника, ще задовго до того, як він стане великим, — просто ще коли він рецензент, редактор літературного відділу в газеті, впливовий чоловік на радіо, технік звукозапису в кіно чи видавець літературної газетки; багато з них нагадують отих ґумових віслючків та свинок з дірочкою ззаду, щоб їх надувати. Коли бачиш, як ретельно враховують такі обставини великі письменники, як вони силкуються створити з них картину працьовитого народу, який шанує своїх великих людей, то чи не слід їм за це дякувати? Своїми зусиллями вони роблять життя, яке є, шляхетнішим. А спробуймо уявити собі протилежне — чоловіка, який пише, але нічого цього не робить. Він мав би відмовлятися від щирих запрошень, відштовхувати людей, оцінювати похвалу не як той, кого хвалять, а як судія, поривати природні зв’язки, до великих можливостей впливу ставитися з підозрою вже тільки через те, що вони великі, а навзамін не міг би запропонувати нічого, крім окремих процесів у власній голові, котрі нелегко оцінити й важко виразити, та ще письменницької продукції, чому доба, яка вже має великих письменників, аж такого значення справді може й не надавати! Хіба не довелося б такому чоловікові опинитися поза людською спільнотою й уникати дійсности з усіма наслідками, що з цього випливають?! Принаймні такої думки був Арнгайм.