Розділ «87.Моосбруґер танцює»

А Моосбруґер тим часом і далі сидів у камері кримінального слідства суду першої інстанції. Його захисник, натхненний новою підтримкою, оббивав пороги відомств, щоб не дати так швидко поставити останню крапку в цій справі.

Моосбруґер з цього приводу лише всміхався. Усміхався він з нудьги.

Нудьга заколисувала його думки. Адже зазвичай вона їх гасить; однак його думки вона заколисувала; цього разу це був такий стан, як ото в актора, котрий сидить у своїй вбиральні й чекає на вихід.

Якби Моосбруґерові оце шаблюку, то він би взяв її та й зітнув стільцю голову. Зітнув би голову і столу, й вікну, й параші, й дверям. А тоді до всього, що лишив без голови, присобачив би власну, бо в цій камері ще однієї голови, крім власної, він не бачив, і це було непогано. Він уже уявляв її верхи на тих речах — широкий череп, чуб, що, мов хутро, спадає з маківки на лоба… Тоді ці речі йому подобалися.

Ось якби тільки камера була трохи більша та краще годували!

Його неабияк тішило те, що тут він не бачив людей. Терпіти людей йому було тяжко. Багато з них мали таку манеру спльовувати чи здвигати плечем, що просто опускалися руки, й хотілося штурхонути їх кулаком у спину, та так, наче треба було пробити дірку в стіні. Моосбруґер вірив не в Бога, а у власний розум. Вічні істини мали в нього зневажливі назви: суддя, піп, жандарм. Своє діло він мав робити сам, але ж ні — часом складається таке враження, ніби всі стають тобі поперек дороги! Він бачив перед собою те, що бачив уже не раз: зелене сукно, каламар, олівці, потім — імператорів портрет на стіні і як вони всі сиділи; то був, як він це собі уявляв, капкан, схований не у траві та в листі, а за почуттями, що так і треба. Потім Моосбруґер звичайно пригадував, як там, на волі, стояв кущ на вигині ріки, як різко порипувала криниця, далі окремі латки краєвиду перемішувалися, ця навала споминів без кінця-краю, про які він навіть не здогадувався, що колись вони були йому приємні. І він мріяв: «Я міг би їм дещо розповісти!» Як ото іноді мріє молодик. А цього молодика так часто садили за ґрати, що він усе не старів і не старів. «Другого разу треба буде придивитися до цього пильніше, — міркував Моосбруґер, — а то ж вони мене не зрозуміють». Потому він суворо всміхався й заходжувався розмовляти із суддями про себе так, як батько про сина: мовляв, хлопець він негодящий, запроторте його якнайдалі, може, тоді візьметься за розум!

Звісно, тепер тюремні звичаї іноді його дратували. Або в нього що-небудь боліло. Але тоді він міг зажадати, щоб його відвели до тюремного лікаря чи до начальника, і в усьому знову відновлювався певний лад і спокій, як ото у воді, що в неї впав дохлий пацюк. Звичайно, все те уявлялося йому не достоту в такому вигляді, але враження, немовби він розпростерся, наче велика вода із дзеркальною поверхнею, сколихнути яку не може ніщо, — тепер це враження Моосбруґера майже не полишало, хоча слів для нього йому й бракувало.

Слова він мав такі: гм-гм, так-так.

Стіл — то був Моосбруґер.

Табурет — то був Моосбруґер.

Заґратоване вікно й замкнені двері — то був він сам.

Він не вбачав у цьому нічого божевільного чи незвичайного, в жодному разі. Просто не стало ґумових стрічок. До кожної речі й істоти ззаду прикріплена ґумова стрічка, й вона натягується, коли ця річ або істота хоче впритул наблизитися до ще однієї речі або істоти. А то скінчилося б тим, що речі проходили б одна крізь одну. І в кожному поруху є отака ґумова стрічка, яка й не дає людині доконати те, що вона задумала. І ось тих ґумових стрічок раптом не стало. Чи просто не стало отого відчуття, яке не дає тобі, мов ґумова стрічка, що-небудь зробити?

Чи, може, аж такої великої різниці тут і нема? «Наприклад, у жінок панчохи тримаються на ґумових підв’язках. У цьому ж бо й уся штука! — міркував Моосбруґер. — Ґумові підв’язки жінки носять на ногах замість талісманів. Під спідницями. Мов ото кільця, що їх люди наводять на стовбурах фруктових дерев, щоб не лізла вгору черва».

Але про це ми згадуємо лише так, між іншим. Щоб ніхто не подумав, нібито Моосбруґерові аж-аж-аж як кортіло називати всіх братами. Ні, він був якраз не такий. Просто він був і всередині, і ззовні.

Тепер він мав владу над усім і владно на все покрикував. Він усьому давав лад доти, як його вб’ють. Він міг міркувати про що завгодно, воно ту ж мить робилося покірним, наче добре дресирований собака, якому наказують: «Лежати!» Моосбруґер, хоч і сидів за ґратами, мав неймовірне відчуття влади.

Вчасно приносили суп. Вчасно будили й виводили на прогулянку. У камері все робилося надзвичайно вчасно й неухильно. Іноді йому просто не йнялося віри. У нього навіть склалося навдивовижу хибне враження, що такий порядок іде від нього самого, хоч він і знав, що порядок цей йому накинули.

У декотрих людей таке відчуття буває, коли влітку вони лежать у затінку під живоплотом, — гудуть бджоли, невеличке сонце вперто повзе молочним небом; світ крутиться тоді навколо таких людей, мов механізм курантів. У Моосбруґера таке відчуття викликав уже сам геометричний вигляд його камери.

Воднораз він помічав, що тужить, мов навіжений, за доброю їжею; він нею снив, а серед білого дня, щойно думки його поверталися від інших клопотів назад, перед очима в нього з майже лиховісною впертістю зринали обриси чималої порції смаженої свинини. «Дві порції! — наказував тоді Моосбруґер. — Або три!» Він міркував про це так напружено й так жадібно збільшував цю уявну картину, що подумки напихався доневпоїду, дуже скоро відчував пересит, і йому робилося недобре. «Чому ж, — розмірковував він, хитаючи головою, — так швидко все міняється — то хочеться їсти, а то вже ввижається, що ось-ось луснеш?» Між їдою й небезпекою луснути лежать усі насолоди цього світу; ох, та що воно за світ, адже на сотні прикладів можна довести, який тісний цей простір! Ось лише один із таких прикладів. Жінка, коли вона не твоя, — то наче місяць уночі підіймається чимдалі вище, вище й смокче, смокче під серцем; а коли вона вже побула твоєю, то хочеться топтати чоботом їй обличчя. Чому воно так? Він пригадав, що його питали про це не раз. Можна було, отже, відповісти, що жінки — це жінки й чоловіки, тому що чоловіки за ними бігають. Але й цього ті, хто його питав, до пуття не хотіли зрозуміти. Вони хотіли знати, чому він гадає, буцімто люди проти нього у змові. Так ніби навіть його власне тіло не зайшло з ними у змову! Щодо жінок, то годі й сумніватися. Та й з чоловіками його тіло знаходило спільну мову краще, ніж він сам; слово по слову, ти знаєш, що й до чого, цілісінький день крутишся один коло одного, аж глядь — та вузенька смужечка, де спілкуватися один з одним було небезпечно, вже позаду. Та якщо це накликало на нього власне тіло, то нехай би воно його від цього й звільняло! Наскільки Моосбругер пригадував, він щоразу впадав у гнів або у страх, і його груди й руки кидалися вперед, як ото величезний собака, що дістав такий наказ. А більше нічого не розумів і сам Моосбругер; отож-бо й воно, що від привітности до втрати терпцю палицею кинути, а коли вже таке починається, то ця відстань і взагалі жахливо швидко сходить нанівець.

Він дуже добре пригадував, що люди, котрі вміють висловлюватися чужоземними слівцями й постійно насідають на нього в суді, часто йому дорікали: «Але ж через це людині отак відразу не вкорочують віку?!» А Моосбругер здвигав плечима. Людям укорочували віку, бувало, навіть за кілька крейцерів чи й узагалі ні за що, бо таке комусь раптом ударяло в голову. Але він не такий, він за собою пильнував. Згодом той докір почав діймати його до живого; страшенно кортіло знати, чому час від часу йому ставало так тісно — чи як там іще це можна назвати, — що доводилося силоміць відвойовувати собі місце, аби кров відринула від голови. Він заглиблювався в роздуми. Та хіба й з роздумами було достоту не те саме? Коли наставав сприятливий для цього час, від задоволення хотілося лише всміхатись. Тоді думки під черепком уже не вовтузились, тоді раптом лишалася з них тільки одна-однісінька. Різниця була така сама велика, як між дріботінням маленької дитини й витанцьовуванням гарної молодиці. Просто наче якісь чари. Рипає гармонька, на столі горить свічка, з літньої ночі залітають метелики… Так тепер усі думки падали у світло від однієї, або, коли вони підлітали ближче, Моосбругер хапав їх своїми великими пальцями й розчавлював, і в його пучках вони якусь мить навдивовижу нагадували малесеньких дракончиків. Крапля Моосбругерової крови упала в світ. Цього не видно було, адже стояла темінь, але він відчував, що відбувалося в тому, чого він не бачив. Заплутане там, зовні, відразу вирівнювалося. Розкуйовджене ставало гладеньким. Нечутний танок приходив на зміну нестерпному дзижчанню, яким його зазвичай так часто діймав світ. Усе, що діялося, тепер набувало краси; так стає вродливою гидка дівка, коли стоїть не сама, а, взявшись за руки з рештою дівчат, кружляє в хороводі й обличчя її звернене до сходів, звідки вже поглядають згори вниз інші обличчя. Це викликало подив, і щойно Моосбруґер розплющував очі й бачив людей, що траплялися поблизу такої хвилини, коли все, пританцьовуючи, слухалося його, то й вони видавалися йому вродливими. Тоді вони не були у змові проти нього, не стояли стіною, і виявлялося, що обличчя людей і речей важким тягарем спотворювало лише намагання взяти над ним гору. І тоді Моосбруґер сам пускався перед ними в танок. Танцював він невидимо й з гідністю — той, хто не танцював ні з ким зроду, танцював, слухаючись музики, що дедалі більше оберталася на роздуми й сон, на лоно Богоматері і зрештою на супокій самого Бога, на дивовижно неймовірний і смертельно розкутий стан; танцював цілими днями, й ніхто цього не бачив, аж поки все виходило з нього назовні і зависало на речах, мов тонесенька й ламка павутина, прихоплена морозом і ні на що непридатна.