Розділ «112. Арнгайм прилучає свого батька Самуеля до сонму богів і ухвалює рішення заволодіти Ульріхом. Солиман хоче докладніше довідатися про свого величного батька»

сонму богів і ухвалює рішення заволодіти

Ульріхом. Солиман хоче докладніше довідатися

про свого величного батька

Арнгайм покалатав дзвоником і звелів знайти Солимана. Арнгайм уже давно не відчував потреби розмовляти з хлопцем, і тепер той шибеник вештався десь у готелі.

Ульріхові заперечення нарешті-таки дійняли Арнгайма до живого.

Звичайно, Арнгайм завжди помічав, що Ульріх працює проти нього. Працював той самовіддано, діяв, як вода на вогонь, як сіль на цукор; він намагався позбавити Арнгайма впливу, майже цього не бажаючи. Арнгайм не мав сумніву, що Ульріх навіть зловживає довірою Діотими, щоб потай робити несхвальні чи глузливі зауваження на його адресу.

Арнгайм зізнався собі, що нічого такого з ним уже давно не траплялося. Звичний метод його успіхів перед цим виявився безсилим. Адже вплив великої й цілісної людини — це як вплив краси; він не терпить заперечення так само, як повітряна куля не терпить, щоб її свердлили, а статуя — щоб їй накидали на голову капелюха. Вродлива жінка, коли вона не подобається, стає огидною, а велика людина, коли на неї не звертають уваги, стає, може, й чимось більшим, але бути великою вона перестає. У цьому Арнгайм зізнався собі, щоправда, не цими словами, однак він подумав: «Я не терплю заперечень, бо завдяки їм процвітає лише розум, а тих, хто має лише розум, я зневажаю!»

Арнгайм гадав, що знешкодити як-небудь супротивника було б неважко. Але він хотів привернути Ульріха до себе, впливати на нього, виховувати його й викликати в нього захват. Щоб легше домогтися своєї мети, він переконав себе, що відчуває до Ульріха глибоку й суперечливу симпатію, хоч і не знав, чим її пояснити. З боку Ульріха йому нічого було боятись і нічого було від нього сподіватися; граф Ляйнсдорф і начальник відділу Туцці друзями Арнгаймові однаково не були, він про це знав, та й узагалі все посувалося хоч і трохи повільно, але так, як йому й хотілося. Протидія Ульріха під дією Арнгайма сходила нанівець, лишаючись немовби неземним протестом, і вистачало її, схоже, тільки на те, щоб трохи сковувати рішучість Діотими, цієї прекрасної жінки, й відтягувати її рішення. З осторогою збагнувши це, Арнгайм не стримався, щоб не всміхнутись. Сумно чи зловтішно? Різниця в таких випадках не має значення; на його думку, це справедливо, що розважлива критика й заперечення супротивника змушені працювати, самі про те не здогадуючись, на нього, Арнгайма; це — перемога серйознішої справи, одне з навдивовижу прозорих життєвих ускладнень, які розплутуються самі собою. Арнгайм відчував: це — петля долі, що пов’язувала його з молодшим від нього чоловіком і спонукала його, Арнгайма, йти на поступки, яких Ульріх не розумів. Бо той не реаґував на жодні улещання; він був, як дурень, байдужий до суспільних переваг і чи то не помітив, чи то не оцінив пропозицію дружити.

Одну рису в Ульріха Арнгайм називав дотепністю. Під цим словом він, зокрема, мав на увазі нездатність розумного чоловіка побачити переваги, що їх пропонує життя, й пристосувати свій дух до великих речей і можливостей, які обіцяють гідне й надійне становище. Ульріх демонстрував смішне протилежне переконання, буцімто життя має пристосовуватись до духу. Арнгайм подумки бачив перед собою Ульріха: такий самий на зріст, як і він сам, молодший, без отих м’яких місць, яких він, Арнгайм, не міг приховати від себе на власному тілі; на обличчі написана якась беззастережна незалежність; він приписував це, не зовсім без заздрощів, тому, що Ульріх був нащадком цілих поколінь аскетичних учених, бо саме таким Арнгайм уявляв собі його походження. Це обличчя мало вигляд безтурботніший і байдужіший щодо грошей і впливу, ніж те дозволяє своїм нащадкам успішна династія фахівців з ушляхетнення покидьків! Але в цьому обличчі чогось бракувало. У ньому бракувало життя, жахливо бракувало слідів життя! Тієї миті, коли в уяві Арнгайма надзвичайно виразно постало це обличчя, його пойняла така тривога, що він іще раз усвідомив, яка глибока його симпатія до Ульріха; на цьому обличчі майже можна було прочитати наближення біди. Він замислився над цим подвійним відчуттям заздрощів і стурбованости; задоволення то було сумне, таке, мабуть, відчуває той, хто власної безпеки досяг боягузтвом; і раптом могутня хвиля заздрощів і осуду викинула на поверхню думку, яку Арнгайм несвідомо шукав і якої несвідомо уникав. Йому спало на гадку, що Ульріх, мабуть, такий чоловік, який приніс би в жертву не лише відсотки, а й увесь капітал своєї душі, коли б цього зажадали від нього обставини! Авжеж, хоч як дивно, але й це Арнгайм мав на увазі під Ульріховою дотепністю. Тієї миті, коли він пригадував ним-таки знайдені слова, йому стало цілком очевидно: уявлення про те, нібито людина може поступитися перед власною пристрастю такою мірою, щоб та немовби винесла її в безповітряний простір, видалося йому дотепом!

Коли Солиман прослизнув до кімнати й став перед господарем, той уже майже забув, навіщо покликав хлопця, але присутність живої й відданої істоти подіяла на нього заспокійливо. З непроникною міною на обличчі він почав снувати туди-сюди кімнатою, і чорний диск обличчя навпроти повертався вслід за ним.

 — Сядь! — наказав Арнгайм, спинившись у кутку; потому крутнувся на підборі й почав: — Великий Ґьоте в одному місці «Вільгельма Майстера» досить пристрасно дає настанову, як праведно жити. Він пише: «Міркувати, щоб діяти; діяти, щоб міркувати!» Чи ти це розумієш? Ні, цього тобі все ж таки, мабуть, не зрозуміти… — відповів він на своє запитання сам і змовк. «У цьому рецепті — вся мудрість життя, — подумав він, — а той, хто хоче бути моїм супротивником, знає лиш одну половину цього рецепта — міркувати!»

Йому спало на гадку, що й це можна розуміти під словами «бути лише дотепним». Він розгадав, де слабке місце в Ульріха.

«Дотепність» — від слова «дотепний», тобто гострий на розум; ця властивість, отже, має інтелектуальне походження, природа її примарна, на емоції бідна; дотепний завжди аж надто допитливий, завжди намагається вийти за встановлені межі, перед якими людина емоційна спиняється. Так історія з Діотимою й субстанція капіталу душі постали у сприятливішому світлі, й Арнгайм, розмірковуючи про це, сказав Солиманові:

 — Це — правило, в якому вся життєва мудрість, і я, дотримуючись його, забрав у тебе книжки й привчаю тебе працювати!

Солиман нічого не відповів, його обличчя прибрало серйозного-пресерйозного вигляду.

 — Ти кілька разів бачив мого батька, — промовив Арнгайм і раптом спитав: — Чи ти його пам’ятаєш?

Солиман не придумав нічого кращого, як вибалушити очі, й Арнгайм замислено повів далі:

 — Ти знаєш, мій батько книжок майже ніколи не читає. Як ти гадаєш, скільки йому років? — І, знов не чекаючи на відповідь, сказав сам: — Йому вже за сімдесят, а він і досі не цурається жодної справи, яка хоч трохи стосується нашої фірми!

Потім Арнгайм знов мовчки заходив туди-сюди по кімнаті. Він відчував нездоланну потребу розповідати про батька, хоч і не міг сказати всього, про що думав. Ніхто не знав краще від нього, що іноді справи не вдавались і його батькові; але ніхто б йому не повірив, що це так, бо той, хто зажив слави Наполеона, виграє й свої програні битви. Тим-то Арнгайм ніколи не мав іншої можливости зміцнити своє становище поруч із батьком, ніж та, яку він обрав: поставити дух, політику й суспільство на службу комерції. Старого Арнгайма, здавалося, також тішило те, що молодий Арнгайм так багато знав і вмів; та коли треба було вирішувати яке-небудь важливе питання, — а його багато днів вивчали й розглядали з боку виробничо — й фінансово-технічного, з ідейно — й економічно-політичного, — батько дякував, нерідко наказував робити протилежне тому, що йому пропонували, й на всі заперечення мав лише одну відповідь: безпорадно-вперту усмішку. Нерідко навіть директори з цього приводу похитували головою, але щоразу рано чи пізно виявлялося, що старий так чи так мав рацію. Виходило приблизно так, як коли б старий єґер або провідник у горах вислухав поради метеорологів, а тоді прислухався до передбачень власного ревматизму й зробив по-своєму; і в цьому не було, по суті, ніякого дива, бо в багатьох питаннях ревматизм і досі лишається порадником надійнішим, ніж наука, а крім того, важлива не тільки точність прогнозу, адже в житті однаково все завжди виходить інакше, ніж ти собі уявляв, головне — хитро й уперто пристосовуватися до його норовливости. Отож Арнгайм уже давно мав би, власне, збагнути, що старий практик знає й уміє багато чого такого, чого теоретично передбачити неможливо, й усе ж таки то був для Пауля доленосний день, коли він зробив відкриття: старий Самуель Арнгайм має інтуїцію.