Розділ «116. Двоє дерев життя й потреба заснувати генеральний секретаріат точности й душі»

 — Не думаю, що міністр чужоземних справ мав би проти цього якісь заперечення!

 — О, то відомства, виходить, уже порозумілися?! — спитав граф Ляйнсдорф іронічно й роздратовано воднораз.

Туцці незворушно й люб’язно відповів:

 — З приводу відомств ясновельможність зволять жартувати. Військове міністерство скоріше привітало б всесвітнє роззброєння, ніж пішло б на домовленість із міністерством чужоземних справ! — Тоді повів далі: — Ваша ясновельможність знає ж бо про історію з оборонними спорудами в Південному Тіролі, зведеними за останні десять років на настійну вимогу начальника ґенерального штабу? Кажуть, вони побудовані бездоганно й за останнім словом техніки. Певна річ, їх оснащено й дротяними загородженнями під електричною напругою, а також потужними прожекторними установками, для живлення яких під землею навіть поставлено дизельні двигуни; тож не можна сказати, що ми в чомусь відстаємо. Біда лишень у тому, що двигуни замовлено через артилерійське управління, а пальне постачає будівельне управління військового міністерства; такі вже правила, й тому запустити установки немає змоги, оскільки обоє управлінь ніяк не можуть домовитися, чим вважати сірники, потрібні для запуску двигунів, — пальним, яке поставляє будівельне управління, чи частиною двигунів, підвідомчих артилерії.

 — Чудово! — сказав Арнгайм, хоч і знав, що Туцці переплутав дизельні двигуни з газовими, та й у газових ніякого додаткового запалювання вже давно ніхто не використовував; це була одна з тих милих, сповнених самоіронії історій, що зазвичай гуляють у кабінетах, і начальник відділу Туцці розповів її голосом, в якому чулася радість із приводу змальованої халепи. Хто усміхався, хто сміявся, а найвеселіше з-поміж усіх було ґенералові Штуму.

 — Але винні в усьому лише цивільні чиновники, — підхопив він цей жарт. — Бо тільки-но ми надумаємо придбати щось таке, на що в бюджеті немає належного забезпечення, міністерство фінансів одразу нам заявляє, нібито ми нічого не тямимо в конституційній формі правління. Тому якщо до завершення року, не приведи Господи, спалахне війна, нам уже першого ж дня мобілізації доведеться телеграфом на світанку надати повноваження комендантам укріплень закупити сірники. А якщо зробити це в їхній гірській глухомані не пощастить, то їм не лишиться нічого іншого, як вести бойові дії, користуючись сірниками своїх денщиків!

Генерал, підхопивши цей жарт, усе ж таки надто його, мабуть, розтягнув; крізь тонке плетиво жарту раптом знову прозирнула вся загрозлива серйозність становища, в якому опинилася паралельна акція. Його ясновельможність замислено промовив:

 — За той час, поки… — Але відразу згадав, що в складних ситуаціях завжди розумніше слухати когось іншого, й фрази не доказав.

Хвилю всі шестеро мовчали, так наче стояли навколо колодязя й дивилися в його глибину. Нарешті Діотима сказала:

 — Ні, це неможливо!

 — Що? — спитали всі поглядами.

 — Так ми робитимемо якраз те, за що дорікають Німеччині: озброюватимемось! — завершила вона свою думку. Її душа не чула жартів чи вже забула про них і була все ще заклопотана ґенераловим успіхом.

 — Але що ж робити? — вдячно й стурбовано спитав граф Ляйнсдорф. — Ми ж бо маємо що-небудь придумати, бодай тимчасово!

 — Німеччина — досить наївна країна й аж пашить силою, — промовив Арнгайм, так ніби мав вибачитися за докір своєї приятельки. — Її прилучили до пороху й горілки.

Туцці всміхнувся на цю метафору, яка здалася йому більш ніж сміливою.

 — Не можна заперечувати, що в колах, які має охопити наша акція, Німеччина викликає чимдалі глибшу неприязнь!

 — Граф Ляйнсдорф не пропустив нагоди вкинути це зауваження. І загадково додав: — На жаль, навіть у тих колах, які вона вже охопила!

Заява Арнгайма про те, що його це не дивує, вразила графа.

 — Ми, німці, — сказав Арнгайм, — нещасливий народ; ми не лише живемо в серці Європи, а й страждаємо, як це серце…

 — Серце?… — мимоволі перепитав граф Ляйнсдорф.