Розділ «98. Дещо про державу, яка загинула через неточне слововживання»

Потяг часу — це такий потяг, який сам прокладає перед собою рейки. Ріка часу — це така ріка, яка сама несе із собою свої береги. Пасажир рухається, стоячи чи сидячи поміж твердих стін на твердій підлозі; але непомітно для пасажирів надзвичайно швидко рухаються й стіни та підлога. Для душевного спокою Клариси це було неоціненне щастя — те, що серед її думок така ще не траплялася.

Але й граф Ляйнсдорф мав від неї захист. Від такої думки його захищала переконаність, що він робить реалістичну політику.

Дні збігали, складаючись у тижні. Тижні не спинялися на місці, а сплітались у вервечку. Безперестанку що-небудь відбувалося. А коли безперестанку щось відбувається, то легко виникає враження, ніби ти домагаєшся чогось реального. Так, двері парадних покоїв ляйнсдорфського палацу потрібно було відчинити для публіки з нагоди великого свята на користь дітей із хворими легенями, і цій події передували ґрунтовні розмови між його ясновельможністю та дворецьким, внаслідок яких було визначено певні дні, коли належало провести певні роботи. У той самий час поліція влаштувала ювілейну виставку, на відкриття якої зійшлося все світське товариство, а начальник поліції особисто відвідав графа Ляйнсдорфа й передав йому запрошення, і коли граф Ляйнсдорф прибув і його зустріли, начальник поліції впізнав серед його почту «добровільного помічника й почесного секретаря», якого вже вдруге й без потреби з ним познайомили, і це дало привід начальникові поліції продемонструвати свою леґендарну пам’ять на обличчя, бо про нього ходили чутки, нібито він знає в обличчя кожного десятого громадянина держави чи принаймні про нього поінформований. Прийшла й Діотима в супроводі свого чоловіка, й усі, хто зібрався, чекали ще на члена імператорського дому, якому частину з гостей потім і відрекомендували, й усі, як один, висловлювали думку, що виставка дуже вдала й цікава. Це було добре перемішане нагромадження розвішаних на стінах картин та виставлених у скляних вітринах і на стендах речових нагадувань про гучні злочини. До цих предметів належали інструменти зломлювачів, техніка фальшивомонетників, загублені ґудзики, що навели на слід, і трагічні засоби вбивств відомих головорізів, і все — з пояснювальними табличками, а картини на стінах, на противагу цьому жаскому арсеналу, показували повчальні моменти з поліційного життя. Тут можна було побачити поліціянта бравого, що переводив через вулицю стареньку бабцю, поліціянта суворого над трупом, прибитим до берега, поліціянта хороброго, що спиняв схарапуджених коней, «Алегорію установи громадського порядку як охоронниці міста», заблукалу дитину серед по-материнському турботливих поліціянтів у відділку, охопленого полум’ям поліціянта, що виносить на руках з пожежі дівчинку, а також багато таких картин як «Перша допомога» чи «На віддаленому посту», а також світлини поліціянтів, котрі відзначилися на службі, аж від самого 1869 року, описи їхнього життєвого шляху й узяті в рамочки вірші, які уславлювали роботу поліції чи окремих її представників. Її найвищий начальник, шеф того відомства, яке в Каканії мало психологічну назву «міністерство внутрішніх справ», указав, відкриваючи виставку, на ці зображення як на свідчення справді народного духу поліції й назвав відданість цьому духу — духу дисципліни й готовности прийти на допомогу — джерелом моралі в добу, коли мистецтво й життя надто вже тяжіють до боягузливого культу безтурботної чуттєвости. Діотима, що стояла поруч із графом Ляйнсдорфом, відчула тривогу за свої зусилля, спрямовані на підтримку новітнього мистецтва, й намагалася дивитися в порожнечу перед собою зі спокійним, але непоступливим виразом на обличчі, щоб дати всім зрозуміти й ще раз нагадати: в Каканії є голови й інші, ніж у цього міністра. А її кузен — під час виступу головного поліціянта він, поринувши в добропорядні роздуми почесного секретаря паралельної акції, збоку спостерігав Діотиму — зненацька відчув у тисняві натовпу, як його ліктя обережно торкнулася чиясь легенька рука, і, на свій подив, побачив біля себе Бонадею; вона прийшла на відкриття виставки зі своїм чоловіком, високим судовим чином, і, скориставшись тією миттю, коли всі шиї повернулися в бік міністра й ерцгерцоґа, що стояв перед ним, ступила ближче до свого невірного приятеля. Бонадея довго й ретельно планувала цю сміливу атаку; коли її коханий відвернувся від неї, вона, вбита горем, у полоні меланхолійної потреби закріпити тріпотливе знамено своїх жадань, образно кажучи, й вільним кінцем, останні тижні думала лише про те, щоб повернути собі Ульріха. Він уникав її, а розмови, яких вона домагалася силоміць, тільки ставили її в невигідне становище, що в ньому завжди опиняється той, хто чого-небудь домагається, порівняно з тим, хто волів би лишатися на самоті; отож Бонадея поклала собі будь-що ввійти в те коло, де щодня обертався її коханий, а здійснити цю мету можна було, здійснивши ще одну: використати в своїх інтересах, а також задля внутрішнього зв’язку з обома сторонами, з одного боку, службові стосунки, що їх мав її чоловік до отого жахливого вбивці Моосбруґера, а з другого — наміри її приятеля хоч як-небудь полегшити долю того злочинця. Тим-то останнім часом вона неабияк надокучала своєму чоловікові розмовами про те, що впливові кола мають співчутливо дбати про психічно хворих злочинців, а коли почула про підготовку поліційної виставки та її врочисте відкриття, вмовила чоловіка взяти її з собою, бо інстинкт їй підказував, що це — саме той довгоочікуваний доброчинний захід, де вона познайомиться з Діотимою. Коли міністр завершив промову й товариство почало обходити експозицію, Богадея не полишила свого приголомшеного коханого, а рушила в його супроводі оглядати жахливі, закривавлені знаряддя, попри свою майже нездоланну відразу до них.

 — Ти казав, усьому цьому можна було б запобігти, аби лиш бажання, — пролебеділа вона, нагадуючи йому, як вихована дитина, котра хоче показати свою уважність, про їхню останню докладну розмову на цю тему. Трохи згодом вона всміхнулась і, давши натовпу тісно притиснути себе до Ульріха, скористалася цією миттю й прошепотіла: — А якось ти завважив, що за сприятливих обставин кожна людина здатна на будь-яку слабкість!

Ульріх відчував, що настирливість, з якою кохана тінню ходила за ним, дуже його бентежить, і позаяк вона, незважаючи на всі його намагання відвернути її увагу, вперто пробиралася ближче до Діотими, а отак привселюдно різко спинити її теж не можна було, то він збагнув, що цього разу йому не лишиться нічого іншого, як започаткувати знайомство цих двох жінок, чому досі він усіляко впирався. Вони вже опинилися біля самого гурту, посеред якого стояли Діотима й граф Ляйнсдорф, коли це Бонадея на повен голос вигукнула перед однією з вітрин:

 — Погляньте, та це ж бо Моосбруґерів ніж!

Під склом і справді лежав той ніж, і Бонадея дивилася на нього з таким захватом, немовби, порпаючись у бабусиній скрині, знайшла там перший бабусин орден за котильйон; цієї миті її приятель набрався духу й, вигадавши якийсь зручний привід, хутко попросив кузину ласкаво дозволити йому познайомити її з жінкою, яка цього прагне і яка, він певен, — палка шанувальниця всіх добрих, щирих і прекрасних поривань.

Отож не можна було сказати, що у веремії днів і тижнів відбувалося мало подій, і поліційна виставка з усім, що було з нею пов’язано, виявилася, по суті, найменшою з них. В Англії, наприклад, влаштували щось куди Грандіозніше, й про це в тутешньому товаристві ходило багато розмов: там королеві подарували ляльковий будиночок, спланований знаменитим архітектором, — з їдальнею завдовжки цілий метр, де висіли мініатюрні портрети пензля знаменитих сучасних художників, із кімнатами, де з кранів текла холодна й гаряча вода, й бібліотекою з малесеньким, суціль золотим альбомчиком, куди королева повклеювала світлини королівської сім’ї, мікроскопічним друкованим залізнично-пароплавним довідником та приблизно двома сотнями крихітних томиків, куди знамениті автори власноруч повписували для королеви вірші й оповідання. Діотима мала про це розкішну англійську двотомну монографію, яка щойно вийшла друком; там усе, що гідне уваги, було відтворено у прекрасних ілюстраціях, і це видання Діотима завдячувала чимдалі глибшому зацікавленню високих суспільних кіл її салоном. Та й узагалі безперервно діялися всілякі речі, яким важко було так одразу навіть назву дібрати, й усе це, мов барабанний дріб у душі, передувало чомусь такому, чого наразі ще не було видно за рогом. Страйкували, приміром, службовці імператорсько-королівського телеграфу — вперше й у надзвичайно тривожний спосіб, який дістав назву «пасивний спротив» і полягав саме в тому, що вони добросовісно, ба більше — вищою мірою педантично виконували всі офіційні приписи; виявилося, що скрупульозне дотримання закону призводить до цілковитої зупинки в роботі швидше, ніж це здатна зробити до краю розгнуздана анархія. Разом з отим кьопенікським капітаном у Прусії, котрий, як ще й досі пам’ятають, став офіцером, скориставшись купленим у лахмітника мундиром, затримав серед вулиці патруля і з його допомогою, а також завдяки пруській законослухняності спорожнив міську касу, «пасивний спротив» був чимось таким, що лоскотало ніздрі, але воднораз у підсвідомості розхитувало ідеї, на які спирався ладний зірватися з язика осуд. Одночасно у газетах серед новин можна було прочитати, що уряд його величности уклав з урядом ще однієї величности угоду, яка ґарантує мир і передбачає економічне піднесення, щиру співпрацю й повагу до загальних прав громадян, але також відповідні заходи на той випадок, якщо все це виявиться під загрозою або постане перед можливістю загрози. За кілька днів по цьому міністр, під орудою якого працював начальник відділу Туцці, виголосив промову, де довів нагальну потребу тісного союзу трьох континентальних імперій, які не мають права, мовляв, іґнорувати сучасний соціальний розвиток, а повинні, керуючись спільними інтересами династій, виступити єдиним фронтом проти суспільних новоутворень; Італія втяглась у збройний конфлікт у Лівії; Німеччина й Англія мали багдадську проблему, Каканія приступила до певних військових приготування на півдні з наміром показати світові, що не дасть Сербії поширитись аж до моря, а дозволить лише залізничний зв’язок; і нарівні з рештою таких подій всесвітньо відома шведська актриса пані Фоґельзанґ зізналася, що їй зроду не спалося так добре, як цієї першої ночі по приїзді до Каканії, і що її порадував поліціянт, котрий врятував її від охопленого ентузіазмом натовпу, але потім сам попросив дозволу вдячно потиснути їй руку обома своїми руками. Це, однак, знов повертає думки до поліційної виставки. Відбувалося багато чого, і люди це помічали. Їм подобалося, коли вони робили це самі, й у них прокидалося побоювання, коли це робив хтось інший. Кожен окремий випадок був зрозумілий будь-якому школяреві, але що, власне, діється загалом, — цього ніхто до пуття не знав, крім небагатьох людей, та й ті не були певні, що знають це. Трохи згодом все могло статися й інакше чи навпаки, і ніхто не побачив би жодної різниці, за винятком певних перемін, що тривалий час якраз чомусь не настають, утворюючи лише слизистий слід слимака-історії.

За таких обставин чужоземна місія, якщо вона хоче з’ясувати, що ж, власне, відбувається, постає, природно, перед важким завданням. Дипломатичні представники й раді були б набратися розуму в графа Ляйнсдорфа, але його ясновельможність ускладнював їм життя. Він щодня, знов і знов знаходив у своїй діяльності ту втіху, яку може дати ґрунтовна солідність, і чужим спостерігачам його образ випромінював осяйний спокій подій, що тривали своїм звичаєм. Інстанція число один писала, інстанція число два відповідала; коли інстанція число два надсилала відповідь, про це належало повідомити інстанції число один, і зробити це найкраще було в усній формі, ініціювавши особисту зустріч; коли інстанція число один та інстанція число два доходили згоди, з’ясовувалося, що вдіяти нічого не можна; отож роботи ніколи не бракувало. А крім того, доводилося брати до уваги безліч усіляких несуттєвих міркувань. Адже працювати треба було пліч-о-пліч з найрізноманітнішими міністерствами; не хотілося кривдити церкву; потрібно було рахуватися з окремими людьми й суспільними зв’язками; одне слово, навіть у ті дні, коли нічого аж такого не робилося, можна було багато чого й не робити, щоб лишалося враження бурхливої діяльности. Його ясновельможність умів як слід це поцінувати. «Що вище підносить людину доля, — любив казати він, — то глибше людина усвідомлює: головне — це всього-на-всього кілька простих засад та ще тверда воля й планомірна праця». А одного разу він при своєму «юному другові» навіть спинився на цій темі докладніше. Пов’язавши її з німецькими прагненнями до єдности, він визнав, що між тисяча вісімсот сорок восьмим і тисяча вісімсот шістдесят шостим роками в політиці сказали своє слово дуже багато надзвичайно мудрих людей. «Але потім, — провадив граф, — прийшов оцей Бісмарк, і принаймні одна непогана риса в нього була: він показав, як треба робити політику — не балаканиною й не мудруванням! Незважаючи на його темні сторони, він домігся того, що після нього скрізь, де лишень розмовляють по-німецькому, кожне знає: в політиці чого-небудь сподіватися слід не від мудрування й балаканини, а від мовчазних роздумів і дії!» У такому самому дусі граф Ляйнсдорф висловлювався й на Соборі, і представникам чужоземних держав, що іноді посилали туди своїх спостерігачів, нелегко було скласти собі чітке уявлення про його погляди. Участі Арнгайма вони надавали не меншого значення, ніж посту начальника відділу Туцці, й загалом доходили висновку, що між цими двома й графом Ляйнсдорфом існує якась таємна угода, й увагу від її політичної мети наразі відвертає своїми енерґійними маневрами, зокрема панкультурною активністю, дружина Туцці. З огляду на цей успіх, що ним граф Ляйнсдорф без особливих зусиль ошукав пронозливість навіть бувалих спостерігачів, йому в жодному разі не можна відмовити в тому таланті реалістичного політика, який він, на його власну думку, мав.

Але й добродії, котрі з урочистої нагоди носять на фраках гаптоване золотом листя й іншу таку буколіку, теж трималися реалістично-політичних упереджень свого ремесла й, не знаходячи за лаштунками паралельної акції жодних конкретних явищ, невдовзі звернули свої погляди на те, що було в Каканії причиною більшости явищ нез’ясованих і називалося «нероз-кріпачені народи». Нині дехто вдає, нібито націоналізм — то всього-на-всього винахід військових постачальників, хоч не завадило б зробити спробу дати й ширше тлумачення, і Каканія вносила в це вагомий внесок. Перед мешканцями цієї імператорської й королівської імператорсько-королівської подвійної монархії стояло важке завданням: вони мали почуватися імператорськими й королівськими австро-угорськими патріотами, але воднораз і королівсько-угорськими або імператорсько-королівсько-австрійськими. Їхнім гаслом, зрозумілим з огляду на такі труднощі, були слова: «Спільними зусиллями!» Інакше кажучи, viribus unitis. Однак австрійці потребували для цього зусиль куди більших, ніж угорці. Адже угорці були насамперед і зрештою тільки угорці, й лише решта людей, котрі не розуміли їхньої мови, вважали їх і австро-угорцями; австрійці, навпаки, насамперед і споконвіку були нічим і мали, на думку їх проводарів, також почуватися австро-угорцями чи австрійцями-угорцями, — для цього поняття не було навіть точного слова. Австрії теж не було. Обидві частини — Австрія й Угорщина — пасували одна до одної, як червоно-біло-зелений піджак до чорно-жовтих штанів; піджак був сам собою, а штани — те, що лишилося від уже неіснуючого чорно-жовтого костюма, попореного в тисяча вісімсот шістдесят сьомому році. Відтоді штани «Австрія» офіційною мовою називалися «Королівства й землі, представлені в імперській раді», що, певна річ, анічогісінько не означало й було назвою, складеною з кількох назв, бо й тих королівств, як, наприклад, цілком шекспірівської Лодомерії чи Іллірії, теж давно вже не було, і не було їх уже тоді, коли ще не був розкомплектований чорно-жовтий костюм. Отож австрієць на запитання, хто він такий, не міг, звісно, відповісти: «Я — один із мешканців тих королівств і земель, які представлені в імперській раді і яких немає», — і вже з цієї причини волів сказати: «Я — поляк, чех, італієць, фріулець, ладин, словенець, хорват, серб, словак, українець чи воллісець», — а це був уже так званий націоналізм. Уявіть собі білочку, яка навіть не здогадується, хто вона — білка чи кішка-дубнячка, істота, котра нічого про себе не знає, і ви збагнете, що за певних обставин можна до смерти злякатися й власного хвоста; а каканці були саме в таких стосунках одне з одним і поглядали одне на одного з панічним страхом членів ватаги, які спільними зусиллями не дають одне одному чим-небудь бути. Відколи крутиться земля, ще жодна істота не вмирала від неточного слововживання, але треба, либонь, додати, що з австрійською й угорською австро-угорською подвійною монархією сталося, одначе, так, що вона загинула через неможливість знайти для неї адекватну назву.

Чужій людині небезкорисно буде довідатись, як цим труднощам давав раду високопоставлений і досвідчений каканець граф Ляйнсдорф. Насамперед він подумки, у своїй кмітливій голові, ретельно відділяв Угорщину й, бувши мудрим дипломатом, у розмовах ніколи про неї не згадував, як ото ніколи не згадують про сина, котрий проти волі батька-матері ступив на самостійний шлях, хоч ті й сподіваються, що йому ще доведеться непереливки; все інше граф називав національностями або навіть австрійськими племенами. Це був дуже тонкий винахід. Його ясновельможність вивчав державне право й натрапив там на досить поширене в усьому світі визначення, що народ має право називатися нацією лише за умови, коли має власну державність, з чого для нього випливало, що каканські нації — це всього-на-всього національності, не більше. З другого боку, граф Ляйнсдорф знав, що цілковите й істинне своє призначення людина знайде, лише підпорядкувавши себе життю національної спільноти, а позаяк йому не хотілося, щоб будь-хто виявився такої можливости позбавленим, то він доходив висновку про необхідність підпорядкувати національності й племена державі. Крім того, граф вірив у божественний лад, хоч людське око бачить його, мовляв, і не завжди, а в по-революційному сучасні години, які в нього іноді траплялися, він навіть припускав, що досить зміцніла в новітні часи ідея держави — це, можливо, не що інше, як подарована Богом ідея величі, але тільки-тільки на початку своєї вже оновленої форми. Так чи так, але як політик-реаліст граф відкидав надто далекосяжні помисли й ладен був погодитися навіть із думкою Діотими про те, що ідея каканської держави — це те саме, що ідея миру в усьому світі; головне полягало в тому, що каканська держава, хоч і без належної назви, все ж таки існувала і що для неї ще потрібно було винайти каканську націю. Зазвичай він пояснював це таким прикладом: той не школяр, мовляв, хто не ходить до школи, але школа лишається школою навіть тоді, коли стоїть порожня. І що дужче опиралися народності каканській школі, яка мала зробити з них народ, то потрібнішою вона видавалася йому за таких умов. Вони вперто наголошували на тому, що вони — нації, вимагали повернути їм втрачені історичні права, загравали з одноплеменцями й родичами за кордонами й цілком офіційно, публічно обзивали імперію тюрмою, з якої їм хотілося вийти на волю. А граф Ляйнсдорф, навпаки, щораз заспокійливіше називав їх племенами й так само переконливо, як і самі вони, наголошував на недосконалості їхнього становища; ось тільки вдосконалити його він хотів, зробивши з племен австрійську націю, а все, що не пасувало до його плану чи й надто вже бунтувало, вже відомим своїм звичаєм оголошував наслідком ще не подоланої незрілости і вважав, що проти цього найкраще застосувати мудру суміш розумної поступливости й карального милосердя.

Коли граф Ляйнсдорф покликав до життя паралельну акцію, серед національностей вона одразу набула слави таємної пангерманської змови, а його зацікавленість поліційною виставкою пов’язали з політичною поліцією й витлумачили як підтвердження його духовної споріднености з нею. Про все це знали чужоземні спостерігачі, наслухавшись про паралельну акцію стільки жахіть, скільки їм було завгодно. Вони не забували про ці жахіття, коли їм розповідали про те, як приймали актрису Фоґельзанґ, про королевин ляльковий будиночок і страйк службовців чи коли в них, спостерігачів, питали, що вони гадають про недавно опубліковані міждержавні угоди; і хоча слова про дух дисципліни, вжиті міністром у його промові, за бажання можна було зрозуміти і як певну політичну заяву, у спостерігачів склалося враження, що на відкритті тієї гучної поліційної виставки, якщо судити неупереджено, нічого, анічогісінько гідного уваги не сталося, хоча вони, як і решта людей, воднораз лишилися й під враженням, що діється щось Глобальне й непевне, і збагнути це наразі годі й думати.