Розділ «17»

Підняті брови, довгий присвист.

— Отож. Звісно, це досить дивно, тобі так не здається? Я маю на увазі, коли в людей зненацька безпричинно починає сильно боліти голова. Усе це доволі слизька тема.

— Мені здалося, що в нього був дещо похмурий вигляд.

— І мені також.

— Звичайно, я й раніше чула, що їхній шлюб не надто успішний.

— Ой, справді?

— Гм… Кілька людей так казали. Подейкують, він почав усвідомлювати, що припустився великої помилки. Знаєш, там і дивитися нема на що.

— Так, я теж чула, що в ній немає нічого особливого. Ким вона була?

— Ой, та ніким. Він підібрав її на півдні Франції. Вона працювала бонною чи щось таке.

— Боже правий!

— Отож. А коли подумаєш про Ребекку…

Я не зводила погляду з порожніх крісел. Рожевувате небо зробилося сірим. У мене над головою світилась Венера. У гаю за трояндовим садом пташки з тихим шурхотом мостилися на нічліг. На тлі неба ширяла самотня чайка. Я відійшла від вікна, повернулася до ліжка. Узяла до рук білу сукню, яку покинула на підлозі, і сховала її до коробки з обгортковим папером. Туди ж поклала перуку. Після цього пошукала в одній із шаф маленьку переносну праску, якою в Монте-Карло прасувала сукні для місіс Ван Гоппер. Вона лежала в глибині шухляди поруч із якимись вовняними светрами, що їх я давно не носила. Це була одна з тих універсальних прасок, які працюють від будь-якої напруги, тож я просто ввімкнула її в розетку на стіні. І почала прасувати блакитну сукню, яку дістала з шафи Беатріс, — повільно, методично, так само, як прасувала сукні місіс Ван Гоппер у Монте-Карло.

Допрасувавши, я поклала сукню на ліжко. Затим змила з лиця макіяж, який наклала для маскарадного образу. Розчесала волосся й помила руки. Одягла блакитну сукню й туфлі, які до неї пасували. Ймовірно, я знову стала такою, як колись, коли спускалася у фойє готелю разом із місіс Ван Гоппер. Я відчинила двері своєї кімнати й рушила коридором. Скрізь було тихо й спокійно. Здавалося, ніякого балу й немає. Я навшпиньки дійшла до кінця коридору й завернула за ріг. Двері, що вели до західного крила, були зачинені. Не було чути жодного звуку. Коли ж я наблизилась до аркади хорів і сходів, із їдальні долинув приглушений шум голосів. Вони досі обідали. У великій залі — ані душі. На хорах — так само нікого. Певно, музиканти обідали також. Я не знала, як із ними домовлялися. Цим займався Френк… Френк або місіс Денверз.

З того місця, де я стояла, мені було видно портрет Керолайн де Вінтер, що висів переді мною на хорах. Я бачила кучері, які обрамляли її обличчя, і усмішку на устах. Мені пригадалася дружина єпископа, яка, коли я до неї завітала, сказала: «Я ніколи не забуду її, всю в білому, із цією гривою темного волосся». Треба було це запам’ятати, я мусила знати. Як дивно виглядали музичні інструменти на хорах, маленькі пюпітри для нот, великий барабан! Один із музикантів залишив на стільці носовичка. Я перехилилася через перила й поглянула на залу внизу. Незабаром, як і розповідала дружина єпископа, тут буде повно людей, Максим стоятиме при сходах та вітатиметься за руку з тими, хто заходитиме до зали. Їхні голоси відлунюватимуть аж до стелі, а тоді, на хорах, де наразі стояла я, заграє оркестр, і скрипаль усміхатиметься, погойдуючись у такт музиці.

Тишу було порушено. На хорах скрипнула підлога. Я оглянулась на галерею. Нікого. На хорах порожньо, як і раніше. Утім на мене дихнув вітерець, певно, в одному з коридорів хтось покинув відчинене вікно. З їдальні досі долинав гул голосів. Але чому скрипнула підлога, якщо я стояла геть нерухомо? Мабуть, це через нічну вологу десь набрякла стара дошка. Однак я продовжувала відчувати обличчям протяг. З одного пюпітра впав на підлогу нотний аркуш. Я поглянула в бік аркади над сходами. Протяг був звідти. Я знову повернулася під арку і, зайшовши в довгий коридор, побачила, що двері, які вели до західного крила, розчахнулися навстіж. У коридорі панувала темрява, не горіло жодної лампи. Я відчувала, як мені в обличчя з відчиненого вікна дихав вітер. Навпомацки пошукала на стіні вимикача, але не знайшла. Мені було видно вікно, там, де коридор звертав убік, повільно гойдалися штори, туди й сюди. Завдяки сіруватому вечірньому світлу на підлозі витанцьовували дивні тіні. З відчиненого вікна до мене долинув шум моря, лагідне шипіння відпливу, що полишав гальку.

Я не пішла зачиняти вікна. Якусь мить я постояла, тремтячи у своїй легкій сукні, дослухаючись до того, як зітхало море, покидаючи берег. Потому я швидко повернулася, зачинила за собою двері до західного крила й знову пройшла під аркадою до сходів.

Тепер шуму стало більше й голоси звучали гучніше. Двері їдальні були відчинені. Гості вже пообідали й тепер виходили. Я побачила Роберта, який стояв при дверях, почула скреготіння стільців по підлозі, гомін та сміх.

Я поволі спустилася сходами їм назустріч.

Коли згадую свій перший бал у Мендерлеї — перший і останній, — у пам’яті спливають лише окремі крихітні штрихи на величезному порожньому полотні того вечора. Назагал усе розпливалося, немов у тумані, — море розмитих незнайомих мені облич, повільне гудіння оркестру, що раз по раз награвав нескінченний вальс. Ті самі пари кружляли з однаковісінькими застиглими усмішками, а я стояла поруч із Максимом біля сходів, вітаючи тих, хто прибув пізніше, і пари в танці здавалися мені маріонетками, які смикалися й оберталися на нитці, підвладній чиїйсь невидимій руці.

Серед них була жінка, ім’я якої так і залишилося мені невідомим, утім вона була вбрана в рожевувато-жовту сукню з криноліном — незрозуміла данина якомусь із минулих століть, однак якому саме — сімнадцятому, вісімнадцятому чи дев’ятнадцятому, — я визначити не могла; і щоразу її проминання повз мене збігалося зі стрімким тактом вальсу, під час якого вона присідала й погойдувалася, водночас даруючи мені усмішку. Це траплялося знову й знову, доки не стало чимось автоматичним, рутинним, на кшталт того, як під час прогулянок палубою корабля ви зустрічаєте людей, які так само полюбляють розім’ятися, тож ви можете бути абсолютно певні, що перестрінете їх біля містка.