Розділ «17»

Я й зараз бачу її перед собою: випнуті зуби, яскраві плями рум’ян на вилицях під очима й усмішка — бездумна, щаслива, закохана в той вечір. Пізніше я зустріла її за вечерею, де вона оглядала своїми меткими очима наїдки, а наклавши собі на таріль купу лососини та омара під майонезним соусом, ретирувалась у куток. Там також була леді Кроуен, потворна у своєму багряному вбранні — мені здалося, що то міг бути костюм Марії-Антуанетти чи Нелл Ґвін, або ж якась дивне еротичне поєднання їх обох, — леді Кроуен увесь час вигукувала своїм високим голосом — дещо вищим, ніж зазвичай, оскільки вона напилася шампанського: «Ви всі маєте дякувати за це мені, мені — а не де Вінтерам!»

Я пам’ятаю, як Роберт упустив тацю з льодом, і вираз на обличчі Фріса, коли той зрозумів, що помилки припустився саме Роберт, а не один із найнятих на час балу служок. Мені кортіло підійти до Роберта, стати поруч і сказати: «Я розумію, як ти почуваєшся. Я знаю. Мені сьогодні було ще гірше, ніж тобі». Я й зараз відчуваю на своєму обличчі ту закляклу вимучену посмішку, що аж ніяк не поєднувалася зі стражданням у моєму погляді. Я бачу перед собою Беатріс, милу, любу, нетактовну Беатріс, яка позирала на мене з обіймів свого партнера, заохотливо кивала — на її зап’ястках бряжчали браслети, з її розпашілого лоба постійно сповзало покривало. Я знову згадую, як у шаленому танку мене кружляв Джайлз, неспроможний — з огляду на свою добродушність і радше собаче співчуття — відмовити, а відтак змушений проштовхуватись зі мною крізь натовп, немов із однією зі своїх кобил на мисливському зібранні. «Пречудову сукню одягнули, — досі чую його слова, — всі решта проти вас виглядають до біса безглуздо». І я була вдячна йому за цей жалюгідний і простий вияв розуміння, за його щирість, за те, що він вважав — о, любий Джайлзе! — що я розчарувалася у своєму костюмі, що мене обходило те, як я виглядала, що я цим переймалася.

Тарілку з курятиною і яловичиною, хоч я не могла нічого їсти, мені приніс Френк, він стояв поруч мене з келихом шампанського, якого мені не хотілось.

— Краще випийте, — тихо вмовляв він, — думаю, вам це необхідно.

І я зробила три ковтки, щоб він не турбувався. З чорною пов’язкою на оці Френк мав дивний вигляд, здавався блідим, старшим, іншим. Схоже, в нього на обличчі з’явилися зморшки, яких я раніше не помічала.

Він походжав серед гостей, мов ще один господар, піклуючись, щоб їм було зручно, щоб вони мали вдосталь напоїв, їжі й цигарок, і танцював він так само урочисто та старанно, ведучи своїх партнерок залою з незворушним виразом обличчя. Попри костюм пірата, він не поводився розв’язно, а в його розпушених під багряною хустинкою бакенбардах відчувалося радше щось трагічне. Я уявила, як він стояв перед дзеркалом у своїй голій холостяцькій кімнаті й накручував їх на палець. Бідний Френк. Милий Френк. Я ніколи не питала, я навіть не знала, наскільки йому був ненависний той останній костюмований бал у Мендерлеї.

Оркестр грав, і пари кружляли й підстрибували в танці, немов маріонетки, гойдаючись туди-сюди, туди-сюди, через усю велику залу й назад, але за ними спостерігала не я, не якась особа, наділена почуттями, не істота з плоті й крові, а лялька, що стояла на моєму місці, манекен із прикріпленою до обличчя посмішкою. І постать, яка стояла поруч, також була дерев’яною. Замість обличчя — маска, чужа посмішка. То не був погляд чоловіка, якого я знала й кохала. У його холодних невиразних очах, що дивилися крізь і повз мене, відчувалися біль і страждання, яких я не могла розділити, власне внутрішнє пекло, до якого мені було зась.

Він ні разу до мене не заговорив. Жодного разу мене не торкнувся. Ми стояли поруч — господар і господиня, — але ми не були разом. Я спостерігала, як увічливо він поводився зі своїми гістьми. Перемовлявся з одним, вітав жестом іншого, усміхався третьому, озивався через плече до четвертого, і ніхто, крім мене, навіть не здогадувався, що кожна його фраза, кожен рух були автоматичними, що він робив це машинально. Ми поводилися, наче двоє акторів у одній п’єсі, кожен із яких грав окремо, ми не були партнерами. Ми мусили терпіти все це самі, мусили грати в цій виставі, в цій жалюгідній, ганебній виставі, заради всіх цих людей, яких я не знала раніше й більше ніколи не хотіла бачити.

— Я чув, що вашій дружині не надіслали вчасно сукню, — сказав якийсь чоловік із поцяткованим обличчям і моряцьким хвостиком; він засміявся і штурхнув Максима в бік. — Збіса прикро, еге ж? Я б подав на крамницю в суд за шахрайство. Якось таке трапилося з кузиною моєї дружини.

— Так, не пощастило, — відказав Максим.

— Я вам ось що пораджу, — мовив моряк, обертаючись до мене, — кажіть, що ви незабудка. Вони ж блакитні, чи не так? Милі маленькі квіточки, ці незабудки. Хіба я не маю рації, де Вінтере? Скажіть вашій дружині, щоб називалася незабудкою. — Заливаючись сміхом, він покружляв зі своєю партнеркою геть: — А що? Гарна ж ідея? Незабудка.

Ззаду наді мною знову нависав Френк зі ще одним келихом у руці, цього разу в ньому був лимонад.

— Ні, Френку, я не хочу пити.

— Чому ви не танцюєте? Може, підіть посидьте хвилинку на терасі, в куточку?

— Ні, я краще постою. Не хочу сидіти.

— Вам щось принести? Сандвіч, персик?

— Ні, я нічого не хочу.

Переді мною знову з’явилася леді в рожевому; цього разу вона забула мені усміхнутися. Повечерявши, ця жінка розчервонілась. Вона невідривно дивилася в обличчя свого партнера. Той був дуже високий, худорлявий, а його підборіддя нагадувало за формою скрипку.

«Вальс долі», «Блакитний Дунай», «Весела вдова», раз-два-три, раз-два-три, коло за колом, раз-два-три, раз-два-три, коло за колом. Леді в рожевому, леді в зеленому, знову Беатріс із відкинутим з лоба покривалом, Джайлз, обличчям якого струмував піт, і знову моряк, з іншою партнеркою; вони спинилися біля мене — я її не знала; на ній був костюм когось із династії Тюдорів, вона могла бути будь-ким із них: чорна оксамитова сукня з гофрованим коміром.

— Коли ви завітаєте до нас у гості? — запитала вона, буцімто ми з нею були старими подругами.