Розділ «26»

Коли я прокинулась наступного ранку, невдовзі після шостої, підвелася й визирнула у вікно, на траві, мов іній, блищала роса, а дерева білим саваном огорнув туман. Було зимно, віяв легкий свіжий вітерець, і в повітрі відчувався ніжний запах осінньої прохолоди.

Доки я стояла на колінах перед вікном, дивлячись згори на трояндовий сад, де після нічного дощу квіти посхиляли свої голівки, а їхні пелюстки побуріли й обсипалися, учорашні події здавалися мені далекими й нереальними. У Мендерлеї починався новий день, мешканців саду не обходили наші негаразди. Чорний дрізд короткими ривками біг через сад у напрямку галявин, раз по раз зупиняючись, щоб устромити свій жовтий дзьоб у землю. Співочий дрізд, дві маленькі гладкі трясогузки, що снували одна за одною, і невеличка зграйка тріскучих горобців також були зайняті своїми справами. Високо в небі зависла чайка, мовчазна й самотня, але згодом вона широко розправила крила й полетіла над галявинами до гаю та Щасливої долини. Усе це тривало без упину, наші тривоги й турботи не здатні були нічого змінити. Незабаром прокинуться садівники, почнуть змітати з галявин і стежок перше опале листя, вирівнювати граблями гравій на алеї. Із внутрішнього подвір’я за будинком долинатиме бряжчання відер, зі шланга обливатимуть водою автомобіль, маленька перемивальниця крізь відчинені двері перемовлятиметься з чоловіками надворі. У повітрі з’явиться аромат хрусткого підсмаженого бекону. Покоївки повідчиняють двері, розчахнуть вікна, розсунуть штори.

Собаки вилізуть зі своїх кошиків, позіхатимуть і потягуватимуться, виходитимуть на терасу й кліпатимуть очима від перших спроб блідого сонця пробитися крізь серпанок. Роберт накриє стіл до сніданку, принесе политі глазур’ю булочки, яйця, скляні піали з медом, джемом і мармеладом, миску з персиками, щойно зірване в теплиці гроно чорного винограду з досі не стертим восковим нальотом.

Покоївки прибиратимуть у ранковій і головній вітальнях, крізь високі французькі вікна линутиме чисте свіже повітря. Над димарями звиватиметься дим, і потроху розсіюватиметься осінній туман, а дерева, прибережні схили й гай набиратимуть своїх обрисів; із появою сонця за долиною заблищить море, на мисі виднітиметься високий і рівний стан маяка.

Спокій Мендерлея. Тиша і благодать. Хто б не жив у цих стінах, які б негаразди й незгоди їх не спіткали, які б тривоги й біль їх не мучили, скільки б сліз вони не пролили, якого б горя не довелося їм зазнати, ніщо не здатне було порушити спокій Мендерлея, позбавити його привабливості. Наступного року знову розпускатимуться квіти, гніздитимуться ті самі птахи, цвістимуть ті самі дерева. У повітрі висітиме ледь чутний запах старого моху, з’являться бджоли й цвіркуни; у темних глибинах гаю зів’ють собі гнізда чаплі. Метелики витанцьовуватимуть над галявинами радісну джигу, павуки прястимуть густе павутиння, а маленькі лякливі кролики, які невідомо що тут забули, вистромлюватимуть морди з густозаселених кущів. Цвістимуть бузок і жимолость, а під вікном їдальні повільно розкриватимуться тугі білі пуп’янки магнолії. Ніхто й ніколи не зашкодить Мендерлею. Він завжди лежатиме у видолинку, мов зачарований, під охороною дерев, безпечний, надійно захищений, а внизу морські хвилі розбиватимуться об його береги, відкочуватимуться й знову ринутимуть у невеличкі вкриті галькою бухти.

Максим досі спав, і я вирішила його не будити. Попереду був довгий і виснажливий день. Швидкісні шосе, телеграфні стовпи й монотонність зустрічного транспорту, повільний в’їзд у Лондон. Ми не знали, що на нас чекало в кінці шляху. Майбутнє було невідоме. Десь на півночі Лондона жив чоловік на прізвище Бейкер, який ніколи про нас не чув, однак наше майбутнє опинилося в його руках. Невдовзі він також прокинеться, потягнеться, позіхне й візьметься до своїх справ. Я підвелася, пішла до ванної кімнати й почала набирати ванну. Ці дії були для мене такими ж значущими, як і Робертові, коли той прибирав учора в бібліотеці. Усе це я робила автоматично, проте тепер, кидаючи у воду губку, розправляючи на стільці знятий із гарячої труби рушник, лягаючи у ванну й занурюючись у воду, я була свідома кожного свого руху. Кожна мить була безцінною у своїй довершеності. Коли я повернулася до кімнати й почала одягати сукню, за дверима почулися м’які кроки й у замку тихо повернувся ключ. На якусь мить запала тиша, а тоді кроки почулися знову й невдовзі стихли. То була місіс Денверз.

Вона не забула. Я чула цей самий звук уночі, після того як ми прийшли сюди з бібліотеки. Вона не постукала у двері, ніяк не сповістила про свій прихід; лишень шурхотіння кроків і скрегіт ключа в замку. Вони повернули мене до реальності й приготували до найближчого майбутнього.

Я закінчила одягатись, сходила й відкрила кран, щоб набрати ванну для Максима. Незабаром Клеріс принесла чай. Я розбудила Максима. Він подивився на мене поглядом збитої з пантелику дитини, а тоді простягнув до мене руки. Ми попили чай. Він устав і пішов до ванної, а я почала методично складати валізу. Можливо, нам доведеться затриматися в Лондоні.

Я поклала до валізи подаровані Максимом щітки для волосся, нічну сорочку, халат і капці, а також іще одну сукню та пару туфель. Коли я дістала із глибини шафи свій дорожній несесер, він видався мені чужим. Мені здалося, що я дуже давно ним не користувалась, а втім, минуло лише чотири місяці. На ньому досі збереглась митна позначка, яку намалювали крейдою в Кале. В одній із кишень лежав квиток на концерт у казино в Монте-Карло. Я зім’яла його й жбурнула до кошика для паперів. Здавалося, ніби він потрапив сюди з інших часів, із іншого світу. Моя спальня починала скидатися на всі ті кімнати, із яких виїжджають їхні мешканці. Без моїх щіток туалетний столик здавався голим. На підлозі валялися шматок обгорткового паперу і стара бирка. Ліжка, у яких ми щойно спали, лякали своєю порожнечею. На підлозі ванної лежали зібгані рушники. Шафа зяяла відчиненими навстіж дверцятами. Я наділа на голову капелюха, щоб більше за ним не повертатися, узяла сумочку, рукавички та валізу. Оглянула кімнату, аби пересвідчитися, що нічого не забула. Туман розсіювався, крізь нього пробивалося сонячне світло й утворювало на килимі візерунки. На півдорозі до сходів у мене з’явилося дивне непояснюване відчуття, що я мушу повернутися й поглянути на свою кімнату ще раз. Не розуміючи, навіщо це роблю, я рушила назад і постояла трохи, дивлячись на розчахнуті дверцята шафи, порожнє ліжко й тацю з чаєм на столику. Я дивилася на них, закарбовуючи їх у своїй пам’яті навік, запитуючи себе, чому вони здавалися мені такими зворушливими, чому викликали в мене смуток, начебто це були не речі, а діти, яким не хотілося, щоб я їх полишала.

Потому я розвернулася і спустилася сходами поснідати. У їдальні було зимно, сонячні промені ще не дісталися вікон, і я зраділа гарячущій гіркій каві та поживному бекону. Максим і я снідали мовчки. Час від часу він позирав на годинник. Я чула, як Роберт витягнув до зали валізи, а перегодом до нас долинув гул підігнаного до дверей автомобіля.

Я вийшла на терасу. Після дощу повітря було чистим, у ньому відчувався свіжий, солодкий запах трави. Коли сонце підніметься вище, день буде чудовим. Я уявила, як ми могли б прогулятися перед ланчем у долині, а тоді посидіти під каштаном, почитати книжки та газети. Заплющивши на хвилинку очі, я відчула, як сонячне тепло торкається мого обличчя й рук.

Максим покликав мене в будинок. Я повернулася, і Фріс допоміг мені одягнути жакет. Під’їхала ще одна машина. То був Френк.

— Полковник Джуліан чекає на нас біля брами, — повідомив він. — Я сказав, що йому немає сенсу їхати аж до будинку.

— Звісно, — мовив Максим.

— Я цілий день буду в конторі й чекатиму на ваш дзвінок, — сказав Френк. — Після того, як ви побачитеся з Бейкером, я можу знадобитися вам у Лондоні.

— Так, — погодився Максим. — Можливо.

— Зараз лише дев’ята, — додав Кроулі. — Ви встигаєте. До того ж погода має бути гарною. У дорозі ніщо не стане вам на заваді.

— Так.

— Сподіваюся, ви не надто втомитеся, місіс де Вінтер. Попереду довгий день.