Розділ «17»

— Так, Беатріс, будьте ласкаві.

— Гаразд, люба. Добре вам виспатися.

Вона швидко мене поцілувала, водночас поплескавши по плечі, і пішла до вітальні на пошуки Джайлза. Я почала повільно, сходинка за сходинкою, підніматися нагору. Музиканти вимкнули на хорах світло й також спустилися снідати яєчнею з беконом. На підлозі лежали розкидані ноти. Один стілець перекинутий. У попільничці — купа їхніх недопалків. Наслідки свята. Я рушила коридором до своєї кімнати. Щомиті світлішало, почали співати пташки. Мені не довелося вмикати світла, щоб роздягнутися. З відчиненого вікна повіяв прохолодний вітерець. Було доволі зимно. Вочевидь, під час прийому до трояндового саду ходило багато людей, оскільки всі стільці були зрушені зі своїх місць. На одному зі столів — таця з порожніми келихами. За одним стільцем — забута кимось сумка. Я запнула штору, щоб у кімнаті стало темніше, однак сіре ранкове світло проникало крізь щілини з боків.

Я вклалася в ліжко, ноги гули, болів поперек. Я лежала на спині із заплющеними очима, вдячна прохолодному затишку чистих білих простирадл. Як би мені хотілось, щоб моя голова могла так само відпочити, як тіло, розслабитися й поринути в сон! Щоб у ній не гуло так, ніби я знову танцюю під музику, кружляючи в морі облич. Я накрила очі долонями, проте обличчя не зникали.

Цікаво, чи надовго затримається Максим? Сусіднє ліжко стояло вистигле, холодне. Невдовзі в кімнаті геть не залишиться тіней, стіни, стеля й підлога білітимуть під ранковим промінням. Пташки співатимуть гучніше, веселіше, дзвінкіше. Сонце утворить на шторі жовтий візерунок. Мій маленький годинник на тумбі біля ліжка відраховував хвилину за хвилиною. Стрілка рухалася циферблатом. Я лежала й спостерігала за нею. Вона доходила до годинної і проминала її. І знову рухалася колом. Але Максим не приходив.