Розділ «11»

Надворі було мокро й холодно майже цілий тиждень, як це часто буває раннього літа на заході, тож на берег ми більше не ходили. Я бачила море з тераси й галявин. Воно здавалося сірим і непривітним, повз маяк на мисі в затоку линули величезні буруни. Я уявляла, як вони ринули в маленьку бухту, з гуркотом розбивалися об скелі, а тоді, швидкі й потужні, накочувалися на похилий берег. Вийшовши на терасу й прислухавшись, я могла почути рокіт моря внизу, гулкий і похмурий. Глухий, безупинний звук, що ніколи не вгавав. На сушу прилітали гнані негодою чайки. Вони ширяли над будинком, кружляли, кричали й тріпотіли розпростаними крильми. Я почала розуміти, чому деякі люди не зносять шуму моря. Часом він робиться скорботним та одноманітним, а сама його невгамовність, ці вічні перекати, гуркіт і шипіння діють на нерви, мов уривчаста мелодія. Я раділа, що наші кімнати в східному крилі і я могла висунутися з вікна та поглянути на трояндовий сад. Адже іноді я не могла заснути і, нишком злізши з ліжка, підходила серед тихої ночі до вікна, висовувалась, опершись ліктями на підвіконня, та вдихала мирне, надзвичайно спокійне повітря.

Я не чула невгамовного моря, і тому мої думки також наповнював спокій. Вони переносили мене на круту стежину в гаю, що вела до сірої бухти та занедбаної хатини. Я не хотіла думати про ту хатину. Хоча надто часто згадувала про неї вдень. Ці спогади охоплювали мене, щойно я бачила море з тераси. Переді мною одразу ж знову виникали блакитні плями на порцеляні, сплетіння павутини на крихітних щоглах моделей кораблів і прогризені щурами дірки на ліжку-дивані. Мені пригадувався стукіт дощу по даху. І ще я думала про Бена, його вузькі й сльозливі блакитні очі, його хитрувату усмішку дурника. Це мене непокоїло, засмучувало. Я намагалася про все це забути, та водночас хотіла знати, чому ж воно мене бентежило, чому тривожило й наганяло смуток. Десь у глибині душі, попри всі спроби його зректись, повільно й непомітно проростало перелякане таємниче зернятко цікавості, і я переживала всі сумніви й тривоги дитини, якій сказали: «Про ці речі не говорять, це заборонено».

Мені ніяк не вдавалося забути бліде обличчя Максима, його розгублений погляд, коли ми дерлися стежкою крізь гай, а також його слова: «О Боже, яким же я був дурнем, що повернувся!» Винною була я — бо пішла в ту бухту. Наново проклала дорогу в минуле. І хоча Максим очуняв, знову став самим собою й ми проживали наші життя разом, спали, їли, гуляли, писали листи, їздили в село, щодня годину за годиною торуючи свій шлях, я знала, що через це між нами постала стіна.

Він блукав сам, по інший бік стіни, і я не мала права до нього наблизитись. Я стала нервувати й хвилюватися, що якесь недбало кинуте слово, якийсь необачний поворот розмови знову викличе в нього цей погляд. Я боялася навіть згадувати про море, бо ж розмова про нього могла привести до човнів, нещасних випадків, потонулих… Навіть Френк Кроулі, завітавши якось на ланч, змусив мене затремтіти від страху, коли сказав щось про перегони вітрильників у гавані Керріт за три милі від нас. Я втупилася поглядом у тарілку, в серці одразу ж закололо, однак Максим продовжив розмову доволі невимушено, здавалося, його це геть не потурбувало, у той час як я обливалася потом від непевності, гадаючи, що ж станеться далі й куди ця розмова нас заведе.

Ми тоді їли сир, Фріс вийшов із їдальні, і я пам’ятаю, як підвелася, пішла до підсобного столика й узяла собі ще шматочок, хоча мені його й не хотілося; лише б не сидіти з ними за столом, лише б не слухати; я навіть почала мугикати собі під ніс якусь мелодію, аби не чути розмови. Звісно ж, я помилялася, це було по-дурному; я поводилася, мов невротик із загостреною чутливістю, а не як нормальна щаслива людина, якою я почувалася раніше. Але нічого не могла з цим удіяти. Я не знала, що мені робити. До того ж мої сором’язливість і незграбність посилилися, тож коли до нас приходили гості, я робилася млявою й німою. Наскільки пам’ятаю, протягом тих перших тижнів до нас приїздили в гості ті, хто мешкав поблизу, в одному з нами графстві, і приймати їх, вітатися за руку й тягнути час, доки не минуть обов’язкові півгодини, з огляду на мій новий страх, аби лишень вони не заговорили про те, що обговорювати не можна, видавалося мені набагато важчим випробуванням, ніж я спочатку собі уявляла. Яку агонію викликало шурхотіння коліс на алеї, калатання дзвінка, як стрімголов я злітала сходами до своєї кімнати! Квапливо припудрити носа, поспішно змахнути гребінцем… а тоді — неминучий стукіт у двері, візитки на срібній таці.

— Гаразд. Я негайно спущусь.

Мої підбори цокають сходами й підлогою зали, я відчиняю двері бібліотеки або ще гірше — тієї довжелезної, холодної, бездушної вітальні, — а там чекає яка-небудь незнайомка, або, може, й двоє, або й подружжя.

— Доброго дня! Перепрошую, Максим пішов десь у сад, Фріс його шукає.

— Ми подумали, що просто зобов’язані приїхати й засвідчити свою пошану молодій.

Короткий сміх, поспішна балачка, мовчанка, оглядання кімнати.

— Мендерлей такий же дивовижний, як завжди? Ви його полюбили?

— О, ще б пак…

І через сором’язливість та бажання догодити з мого язика знову зривалися школярські фрази, яких я не вживала ніколи, окрім таких випадків: «Фантастично!», «Класно!», а також «абсолютно» і «шикарно»; здається, одній титулованій удові з лорнетом я навіть сказала: «Привіт!» Полегшення, яке я відчувала, коли з’являвся Максим, поєднувалося зі страхом, що вони можуть сказати щось необачне, тож я одразу ж прикидалася німою, розтягувала губи в посмішці, складала руки на колінах. Тоді вони розверталися до Максима, розмовляли про людей, яких я не знала, і невідомі мені місця, і час від часу я помічала на собі їхні невпевнені, радше спантеличені погляди.

Я уявляла, як, їдучи від нас, вони казали одне одному: «Господи, яка нудна дівчина! Вона майже не відкривала рота», і після того — слова, які я вперше почула від Беатріс і які відтоді не давали мені спокою, слова, які я читала в кожному погляді, які, здавалося, в усіх крутилися на язиці: «Вона так не схожа на Ребекку».

Іноді я дрібка за дрібкою визбирувала маленькі уривочки інформації та складала їх до свого таємного сховку. Ненароком зронене слово, запитання, мимохідь кинута фраза. І якщо Максима не було поруч, я відчувала приховане, радше болісне задоволення від того, що чула; це було провинне знання, знання, набуте в темряві.

Я відповідала візитом на візит, оскільки Максим був надзвичайно педантичним у таких справах і не звільняв мене від виконання цього обов’язку, втім якщо він не супроводжував мене, я була змушена набиратися сміливості й відбувати ці формальності самотужки; в таких випадках, доки я вигадувала, що ж мені сказати, в розмовах виникали паузи. «Місіс де Вінтер, ви часто влаштовуватимете в Мендерлеї прийоми?» — запитували вони, і я відповідала: «Не знаю, досі Максим про це майже нічого не казав».

— Так, звісно, ще зарано. Раніше в будинку завжди було повно гостей. — Ще одна пауза. — Люди приїздили з Лондона, ви ж розумієте? Влаштовувались грандіозні прийоми.

— Так, — відказувала я. — Так, я про це чула.

Знову пауза, а потому дещо нижчим голосом, таким, яким завжди говорять про померлих або спілкуються в храмі, хтось казав: