Розділ «19»

То був Максим. Я не бачила його, але чула його голос. Біжучи, він гукав Фріса. Спершу той відповів із зали, а тоді вийшов на терасу. Їхні постаті ледь-ледь вимальовувались у тумані під нами.

— Він добряче сів на мілину, — мовив Максим. — Я спостерігав за ним з мису й бачив, як він зайшов до затоки й рушив прямісінько на риф. Під час такого припливу їм нізащо його не зняти. Певно, переплутали нашу затоку з бухтою Керріта. Там, біля води, туман стіною стоїть. Скажіть, щоб удома приготували їжу та напої про всяк випадок — може, морякам чогось захочеться, — а також зателефонуйте містерові Кроулі до контори й повідомте, що трапилося. Я повертаюся до бухти, можливо, зможу чимось допомогти. Принесіть мені, будь ласка, цигарки.

Місіс Денверз відступила від вікна. На її обличчі не було жодних емоцій, воно знову перетворилося на знайому мені холодну бліду маску.

— Нам ліпше спуститися вниз, — промовила вона. — Фріс шукатиме мене, щоб усе підготувати. Містер де Вінтер може привести додому цих моряків, як і сказав. Приберіть руки — я зачиняю вікно.

Я відійшла на середину кімнати, досі приголомшена й заціпеніла, невпевнена ні в собі, ні в ній. Я спостерігала, як місіс Денверз зачиняла вікно й віконниці, як запинала штори.

— Добре, що море спокійне, — сказала вона, — інакше їм навряд чи випала б можливість урятуватись. Однак у такий день, як сьогодні, небезпеки немає. Хоча, якщо корабель наскочив на риф, як сказав містер де Вінтер, власники можуть про нього забути.

Місіс Денверз оглянула кімнату — пересвідчитися, що все на своїх місцях. Вона вирівняла ковдру на двоспальному ліжку. Потім підійшла до дверей і відчинила їх переді мною.

— Я скажу на кухні, щоб у їдальні подали холодний ланч, — проказала вона, — і ви зможете поїсти, коли вам заманеться. Схоже, містер де Вінтер не поспішатиме назад о першій, якщо матиме справи в бухті.

Я байдуже поглянула на неї й вийшла крізь відчинені двері, заклякла і здерев’яніла, мов лялька.

— Мадам, коли ви побачите містера де Вінтера, чи не були б ви такі люб’язні переказати йому, що, якщо він хоче, нехай веде моряків сюди? Їх у будь-який час почастують гарячими стравами.

— Так, — промовила я. — Так, місіс Денверз.

Вона розвернулась до мене спиною й пішла коридором до службових сходів, дивна кістлява постать у чорній сукні, поділ якої підмітав підлогу, наче пишні широкі спідниці, які були в моді років тридцять тому. Невдовзі місіс Денверз завернула за ріг і зникла.

Я поволі пішла вздовж коридору до дверей біля аркади; досі нічого не тямила, мій мозок працював повільно, буцімто я щойно прокинулася після довгого сну. Штовхнувши двері, я безцільно рушила сходами донизу. Фріс саме йшов до їдальні. Помітивши мене, він зупинився й зачекав, доки я спущуся до зали.

— Містер де Вінтер був тут кілька хвилин тому, мадам, — повідомив Фріс. — Він узяв цигарки та повернувся на берег. Виявилось, що там сів на мілину корабель.

— Зрозуміло, — відказала я.

— Ви чули ракети, мадам? — запитав Фріс.

— Так, чула.

— Ми з Робертом були в буфетній і спершу подумали, що то хтось із садівників запустив феєрверк, який лишився з минулої ночі, — мовив він. — І я сказав Роберту: «Навіщо робити це в таку погоду? Чому б не лишити їх на суботній вечір для дітей?» А тоді пролунав ще один вибух, а потім — ще. «Це не феєрверки, — зауважив Роберт. — Це корабель зазнав лиха». «Схоже, ти маєш рацію», — погодився я й пішов до зали, а містер де Вінтер уже гукав мене з тераси.

— Зрозуміло.