Розділ «6»

Збирання речей. Докучливий клопіт від’їзду. Загублені ключі, не підписані бирки, обгортковий папір на підлозі. Ненавиджу все це. Навіть тепер, коли вже стільки разів це пережила; коли я, як кажуть, весь час сиджу на валізах. Навіть сьогодні, коли гуркіт шухляд і розчахування дверцят готельної шафи чи безликих поличок мебльованої вілли для мене перетворилися на методичну рутину, мене охоплює сум, сповнює відчуття втрати. Ось тут, скажімо, ми жили, тут ми почувалися щасливими. Це було нашим, нехай і на короткий час. Навіть попри те, що під цією стелею ми провели всього дві ночі, ми лишаємо по собі якусь частину нас самих. Не щось матеріальне, не шпильку на туалетному столику, не порожню пляшечку з-під аспірину, а щось невизначене, якусь мить нашого життя, думку, настрій.

Цей будинок став нашим притулком, ми спілкувалися, ми кохали в цих стінах. Це було вчора. Сьогодні ми вирушаємо далі, його вже для нас не існує, та й ми стали іншими, бодай на йоту, але змінилися. Навіть коли ми зупиняємося в придорожньому трактирі на ланч і я заходжу помити руки до темної незнайомої кімнати з незвичною мені ручкою на дверях, обдертими стрічками шпалер, кумедним тріснутим дзеркальцем над раковиною, — в цю мить усе це стає моїм, усе це належить мені. Ми пізнаємо одне одного. Це теперішнє. Не існує ні минулого, ні майбутнього. Ось тут я мию руки, а тріснуте дзеркало показує мені мене, підвішену, так би мовити, в часі; це — я, ця мить не промине.

А тоді я відчиняю двері й заходжу до зали, де за столом на мене чекає він, і думаю, як за ту мить я постаріла, пішла далі, зробила ще один крок назустріч невідомій долі.

Ми обмінюємося усмішками, обираємо ланч, розмовляємо про те, про се, але — кажу я собі — я вже не та, що полишила його п’ять хвилин тому. Тієї вже нема. Я — інша жінка, старша, досвідченіша…

Днями я побачила в газеті, що готель «Кот д’Азюр» у Монте-Карло перейшов до інших власників і змінив назву. Кімнати обставили по-новому й повністю змінили інтер’єр. Імовірно, на другому поверсі вже немає номера місіс Ван Гоппер. Можливо, вже й сліду не лишилося від тієї крихітної спальні, що колись була моєю. Я знала, що ніколи туди не повернусь, ще того дня, коли стояла на колінах на підлозі й боролася з незручним замком її валізи. Все завершилося клацанням замка. Я виглянула з вікна, і мені здалося, наче хтось перегорнув сторінку в альбомі зі світлинами. Ті дахи й море вже не були моїми. Вони належали вчорашньому дню, минулому. У кімнатах уже поселилася атмосфера пустки, вони були позбавлені наших речей, окрім того, в номері відчувався якийсь голод, неначе він сам хотів, щоб ми забралися, а замість нас поселилися нові гості, які приїдуть сюди завтра. Важкий багаж стояв у коридорі, готовий, перев’язаний і закритий на застібки. Дрібніший зберемо пізніше. Кошики для паперу стогнали від кількості сміття. Усі ці її напівпорожні пляшечки з-під ліків і використані баночки з-під крему для обличчя разом з пошматованими рахунками й листами. Шухляди в столах зяяли порожнечею, бюро здавалося роздягненим догола.

Минулого ранку, коли я наливала їй за сніданком каву, вона жбурнула мені листа.

— В суботу Гелен відпливає до Нью-Йорка. В маленької Ненсі виявили загрозу апендициту, тож її викликали телеграмою додому. Це вплинуло й на моє рішення. Ми попливемо також. Європа мені вже поперек горла. А повернутися зможемо на початку осені. Як тобі ідея побачити Нью-Йорк?

Це було гірше, ніж потрапити до в’язниці. Певно, якимось чином моє горе відобразилося в мене на обличчі, оскільки спершу вона виглядала приголомшеною, а згодом роздратованою.

— Яке ж ти дивне, вередливе дитя! Ніяк тебе не зрозумію. Невже тобі невтямки, що в Америці таким дівчатам, як ти, без грошей, живеться найкраще? Купа хлопців і забав. Усі належать до того ж класу, що й ти. Ти зможеш завести собі друзів і не настільки залежатимеш від мене, як тут. Я думала, що тобі Монте не до вподоби.

— Я вже до нього звикла, — затинаючись, жалюгідно проказала я, а в цей час у моїй душі відбувалася боротьба.

— Що ж, тоді тобі просто доведеться звикнути до Нью- Йорка, ось і все. Ми маємо встигнути на корабель, яким плистиме Гелен, а це означає, що треба зайнятися облаштуванням поїздки просто зараз. Негайно сходи вниз до контори готелю, і нехай той молодий службовець виявить бодай трохи спритності. Сьогодні на тебе чекає стільки справ, що ти не матимеш часу сумувати з приводу того, що покидаєш Монте! — місіс Ван Гоппер неприємно зареготала, розчавивши цигарку в маслі, і рушила до телефону, щоб повідомити всіх своїх друзів.

Одразу ж піти до контори я не змогла. Я зайшла до ванної кімнати, зачинила двері й, обхопивши руками голову, всілася на пробковий килимок. Урешті-решт це сталося, настав час покинути це місце. Все закінчилося. Завтра ввечері я вже їхатиму в спальному вагоні потяга, тримаючи, немов покоївка, її шкатулку з коштовностями та плед, а вона, у своєму здоровенному новому капелюсі з пером, закутана в шубу, сидітиме навпроти мене. Ми вмиватимемося й чиститимемо зуби в маленькому задушливому туалеті з гуркітливими дверима, заляпаною раковиною, вологим рушником, милом із чиєюсь волосиною, наполовину наповненим водою графином, неодмінним написом на стіні «Sous le lavabo se trouve une vase»[3], а в цей час кожен грюкіт, кожне здригання й посмикування скреготливого потяга нагадуватиме мені про те, що з кожною милею я віддаляюся від нього, а в цей час він сидітиме на самоті в ресторані готелю, за знайомим мені столиком, читаючи книжку, не переймаючись, нічого собі не думаючи.

Мабуть, перед від’їздом я попрощаюся з ним у фойє. Через її присутність це прощання буде таємним, зашифрованим, і западе мовчанка, з’явиться усмішка та слова на кшталт «Так, звісно, пишіть» і «Ви маєте надіслати мені ті фотографії», «Яка у вас адреса?» «Я вам повідомлю».

І він недбало закурить цигарку, попросивши в офіціанта, що проходитиме повз, прикурити, доки я думатиму: «До від’їзду лишилося чотири з половиною хвилини. Я більше ніколи його не побачу».

Оскільки я їхала, оскільки все закінчилося, нам уже не буде про що говорити, ми станемо незнайомцями, які зустрічаються в останній і єдиний раз, а моя душа з болем лементуватиме й ридатиме: «Як же я тебе кохаю! Я така нещасна. Зі мною ще ніколи такого не було й більше ніколи не трапиться знову». На моєму обличчі застигне манірна, ввічлива усмішка, мій голос скаже: «Погляньте, який кумедний старий! Цікаво, хто він такий? Певно, щойно прибув». І ми витратимо наші останні миті, сміючись над незнайомцем, адже й самі вже станемо одне одному чужими людьми. «Сподіваюсь, фотографії вийдуть гарними», — в розпачі повторюватиму я, і він відкаже: «Так, світлина з площею має вийти добре; світло було саме таке, як треба». Хоч ми вже й обговорили це раніше, узгодили, і в будь-якому разі мені було б начхати, навіть якби фотографія вийшла туманною й тьмяною, адже це була заключна мить, останнє прощання.

«Що ж, — на моєму обличчі розтягнеться жахлива усмішка, — дуже дякую вам ще раз, це було так класно…» Я скажу слова, яких ніколи не вживала раніше. «Класно» — що це означає? Бог його знає, мені все одно; це було одне з тих слів, які школярки вживають, говорячи про хокей, слово, яке страшенно не пасувало до опису тих минулих тижнів, сповнених горя й радощів. І тоді перед місіс Ван Гоппер відчиняться двері ліфта, я рушу через фойє їй назустріч, а він повернеться до свого кутка й візьметься за газету.

Безглуздо сидячи на пробковому килимку у ванній, я переживала все це, а ще нашу подорож і прибуття до Нью-Йорка. Пронизливий голос Гелен, точної копії її матінки, і Ненсі — її жахливе маленьке дитя. Студенти, з якими познайомила б мене місіс Ван Гоппер, і молоді банківські службовці, що пасували б мені за соціальним статусом. «Побачимося в середу ввечері?» «А ти любиш джаз?» Кирпаті молодики з блискучими обличчями. Муситиму поводитися ввічливо. І хотітиму лишитися наодинці зі своїми думками, як зараз, зачинившись у ванній…

Вона прийшла й постукала у двері.

— Що ти там робиш?