Розділ «7»

Ребекка

Ми приїхали в Мендерлей на початку травня, прибувши туди, як сказав Максим, із першими ластівками та дзвониками. Це мав бути найкращий час, перед повним літнім розквітом: азалії в долині щедро пахнутимуть, а криваво-червоні рододендрони ряснітимуть цвітом. Пам’ятаю, ми виїхали на автомобілі з Лондона вранці під страшною зливою та прибули в Мендерлей приблизно о п’ятій вечора, якраз устигнувши на чаювання. Я й зараз бачу себе, як зазвичай, невідповідно одягнену, хоча вже й сім тижнів заміжню, в рудувато-коричневій трикотажній сукні, з невеличкою горжеткою з хутра кам’яної куниці довкола шиї і, на довершення, в завеликому на мене безформному макінтоші, що звисав аж до щиколоток. Мабуть, то була данина погоді, до того ж його довжина додавала мені кілька дюймів зросту. В руках я стискала пару рукавичок із крагами та великий шкіряний саквояж.

— Це все лондонський дощ, — сказав Максим, коли ми виїхали, — зачекай, щойно ми дістанемося Мендерлея, для тебе засяє сонце. — І він мав рацію, адже хмари залишили нас в Ексетері, вони відступили, відкривши величне блакитне небо над нашими головами й білу дорогу попереду.

Побачивши сонце, я зраділа, оскільки забобонно вважала дощ лихим знаком і свинцеве лондонське небо відбило в мене бажання розмовляти.

— Тобі вже краще? — поцікавився Максим, і я усміхнулась, беручи його руку, думаючи, яким простим це видається йому — повернутися до себе додому, зайти до зали, взяти листи, подзвонити у дзвіночок, щоб принесли чай, — і мені стало цікаво, чи вгадав він, що я нервувала, і чи його запитання «Тобі вже краще?» означало те, що він мене розумів.

— Не переймайся, ми скоро будемо на місці. Гадаю, тобі кортить випити чаю, — сказав він і відпустив мою руку, бо ми дісталися повороту й змушені були сповільнити рух.

Тоді я зрозуміла, що він хибно потрактував моє мовчання, сприйнявши його за втому, йому й на думку не спадало, що насправді я боялася приїзду в Мендерлей так само, як прагла цього в теорії. Тепер, коли ця мить настала, я хотіла відкласти її на потім. Мені запраглося зупинитися в якомусь придорожньому трактирі й лишитися там, у кафе, біля безликого каміна. Я хотіла бути мандрівницею в дорозі, закоханою нареченою поруч зі своїм чоловіком. А не собою, яка вперше приїздить до Мендерлея, дружиною Максима де Вінтера. Ми проминули кілька дружніх на вигляд селищ, де з вікон хатин віяло добротою. Жінка з дитиною на руках усміхнулася мені з порога, а її чоловік, брязкаючи відром, рушив через дорогу до колодязя.

Я хотіла, щоб ми були одними з них, можливо, їхніми сусідами, і щоб Максим міг вечорами спиратися на браму котеджу, курячи люльку, пишаючись власноруч вирощеною височезною рожею, доки я поратимусь на кришталево чистій кухні, ставлячи на стіл вечерю. На кухонній шафі гучно цокав би будильник, стояли б вишикувані в ряд блискучі тарілки, і після вечері, поклавши ноги на камінну решітку, Максим читав би свою газету, а я діставала б із шухляди величезну купу одягу, який необхідно було підлатати. Звісно, таке життя було б мирним і спокійним, і до того ж простішим, воно не вимагало б дотримання усталених правил.

— Лишилося всього дві милі, — сказав Максим. — Бачиш оту велику смугу дерев на виступі пагорба, що спускається в долину, за якою видніється клаптик моря? Там Мендерлей. То наш гай.

Я змусила себе усміхнутись, але нічого не відповіла, переживаючи напад паніки, відчуття тривожної некерованої нудоти. Зникло моє радісне збудження, розчинилася в повітрі моя щаслива гордість. Я почувалася, мов дитина, яку вперше привели до школи, або як недосвідчена юна покоївка, яка ніколи не покидала дому, а тепер шукає собі місця. Вся впевненість, якої я набула за ті короткі сім тижнів заміжнього життя, тепер нагадувала дрантя, що розвіюється під поривами вітру; мені здавалося, що я не розуміла навіть елементарних правил поведінки, не знала, де в мене права рука, а де ліва, стояти мені чи сідати, якими ложками та виделками користуватися за вечерею.

— На твоєму місці я б скинув цей макінтош, — мовив він, поглянувши на мене, — тут узагалі не дощило, і поправ свою кумедну горжетку. Бідося. Я так поспішав тебе сюди привезти, а треба ж було, мабуть, купити тобі в Лондоні одяг.

— Мені однаково, звісно, якщо ти не заперечуєш, — промовила я.

— Більшість жінок тільки про речі й думають, — відсторонено сказав він, і, повернувши за ріг, ми виїхали до перехрестя, де починався високий мур.

— Ось ми й приїхали.

У його голосі з’явилася нова нотка хвилювання, і я обома руками схопилася за шкіряне сидіння автомобіля.

Дорога вигнулася, й ліворуч перед нами постала сторожка, а біля неї — широко розчинена брама, за якою виднілася довга алея. Коли ми проїжджали повз, я помітила обличчя, що підглядали за нами крізь темне вікно сторожки, і дитину, яка вибігла з-за будиночка й не зводила з нас цікавих очей. Я втиснулася в сидіння, моє серце швидко забилося, я розуміла, чому ті обличчя не відривалися від вікна й чому з нас не зводила погляду дитина.

Вони хотіли побачити, яка я. Я могла уявити, як вони зараз збуджено говорять і сміються на своїй маленькій кухні. «Було видно лише верх її капелюха, — казали вони, — вона не показала обличчя. Ну, що ж, завтра дізнаємося. Прийдуть чутки з маєтку». Мабуть, урешті-решт він таки здогадався, що я соромлюсь, бо взяв мене за руку, поцілував її і, посміюючись, заговорив.

— Не зважай, якщо натикатимешся на певну цікавість, — сказав Максим. — Усі захочуть дізнатися, як ти виглядаєш. У них, мабуть, кілька тижнів не було іншої теми для розмов. Просто будь собою, і всі тебе полюблять. А будинком тобі перейматися не доведеться, там про все піклується місіс Денверз. Просто залиш це їй. Насмілюсь сказати, спершу вона поставиться до тебе суворо — у неї екстраординарний характер, але не дозволяй їй тобі докучати. Просто в неї така манера поведінки. Бачиш цей чагарник? Коли тут цвітуть гортензії, він нагадує блакитну стіну.

Я не відповіла йому, оскільки думала про ту дівчинку, яка колись давно придбала в сільській крамниці листівку з малюнком і вийшла на яскраве сонячне світло, крутячи її в руках, задоволена тим, що купила, й думаючи: «Вона гарно виглядатиме в моєму альбомі. “Мендерлей”, яка гарна назва!» А тепер я тут живу, це мій дім. Я писатиму людям у листах: «Ми пробудемо в Мендерлеї все літо, ви маєте завітати до нас у гості», — і прогулюватимусь цією дивною незнайомою мені наразі алеєю, бездоганно знаючи кожен її вигин і поворот, помічаючи й схвалюючи ті місця, де попрацювали садівники — тут підстригли ззаду чагарник, там підрізали гілку, — і, підійшовши до сторожки біля залізної брами, щоб дружнім тоном дати яке-небудь доручення, запитаю в старої жінки: «Ну що, як ваша нога сьогодні?» — і та, уже не виявляючи цікавості, запросить мене до себе на кухню. Я заздрила Максиму, його безтурботності й невимушеності, усмішці на його губах, яка свідчила про те, що він радий повернутися додому.

Мені здавалися безкінечно далекими ті часи, коли я б так само змогла усміхатися й поводитися невимушено, і я прагнула, щоб вони настали якомога швидше; я б навіть погодилася бути старою, сивою жінкою з повільною ходою, яка прожила тут багато років, — я б зголосилася на все, лише б не бути тією боязкою й дурною істотою, якою почувалася тоді.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ребекка» автора Дафна дю Мор’є на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „7“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи