Я рідко бачилася з місіс Денверз. Вона досі щодня телефонувала до ранкової вітальні й для проформи затверджувала зі мною меню, але на цьому наше спілкування завершувалося. Вона призначила для мене служницю, Клеріс, доньку одного з мешканців маєтку, милу тиху дівчину з гарними манерами, яка, дякувати Богу, ще ніколи не працювала прислугою й не дотримувалася жодних стандартів, які могли б мене непокоїти. На мою думку, вона була єдиною особою в будинку, яка ставилася до мене з благоговінням. Для неї я була господинею — місіс де Вінтер. На неї не могли вплинути можливі чутки. Певний час її виховувала тітка, яка жила за п’ятнадцять миль звідси, тож Мендерлей був для неї так само новим, як і для мене. З нею мені було легко. Я запросто могла сказати їй: «Ой, Клеріс, чи не зашиєш мені шкарпетку?»
Покоївка Еліс була надто зверхньою. Я потай виймала з шухляди свої денні й нічні сорочки й зашивала їх власноруч, аби лишень не просити про це її. Якось я побачила, як вона, перекинувши одну з моїх сорочок через руку, розглядала просту тканину з вузенькою мереживною облямівкою. Ніколи не забуду виразу її обличчя. Вона була ледь не шокована, неначе заплямували її власну гордість. Раніше я ніколи не думала про свою спідню білизну. Доки вона була чистою та охайною, я навіть не задумувалась, що тканина чи наявність мережива мали якесь значення. У книжках у наречених був посаг, дюжини комбінацій, а я про це не попіклувалась. Зауваживши вираз на обличчі Еліс, я засвоїла урок. Негайно ж написала до крамниці в Лондоні й попросила каталог спідньої білизни. Коли я визначилась із вибором, Еліс припинила за мною доглядати і її місце зайняла Клеріс. Купувати нову білизну заради Клеріс видалося мені такою зайвою тратою, що я сховала каталог до шухляди і врешті-решт так і не зробила замовлення.
Я часто думала, чи розповіла Еліс іншим і чи стала моя спідня білизна темою для розмов серед слуг, чимось настільки жахливим, що це можна було обговорювати лише тихцем, коли поблизу немає чоловіків. Еліс була надто зверхня, щоб перетворити це на жарт. До прикладу, вона б ніколи не дозволила собі перекидатись із Фрісом фразами на кшталт «Тримай сорочку!»
Ні, моя спідня білизна була набагато серйознішим питанням. Це більше нагадувало слухання процесу розлучення за зачиненими дверима… Так чи інакше, я зраділа, коли Еліс передала мене Клеріс. Та нізащо б не відрізнила справжнє мереживо від «обманки». Місіс Денверз повелася дуже дбайливо, приставивши до мене її. Вона, певно, подумала, що ми підходимо одна одній. Тепер, коли я дізналася причину неприязні й обурення місіс Денверз, усе стало простіше. Я розуміла, що вона ненавиділа не мене особисто, а те, що я уособлювала.
Вона так само поставилася б до будь-кого, хто зайняв би місце Ребекки. Принаймні це було те, що я зрозуміла зі слів Беатріс того дня, коли вона завітала на ланч.
— Невже ви не знали? — сказала Беатріс. — Вона просто обожнювала Ребекку.
Свого часу ці слова мене шокували. Чомусь вони виявилися для мене неочікуваними. Та коли я їх обдумала, мій перший страх перед місіс Денверз почав зникати. Мені ставало її шкода. Я могла собі уявити, що саме вона мала відчувати. Певно, їй боліло щоразу, коли вона чула, як мене називали «місіс де Вінтер». Щоранку, як вона дзвонила по внутрішньому телефону, говорила зі мною і я відповідала: «Так, місіс Денверз», вона, певно, згадувала голос іншої. Проходячи кімнатами й помічаючи сліди мого перебування — берет на кушетці, кошик із в’язанням на кріслі, — вона, вочевидь, думала про ту іншу, яка лишала подібні сліди раніше. Геть так само, як я — що ніколи не знала Ребекки. Місіс Денверз пам’ятала, як вона ходила і як говорила. Місіс Денверз були відомі колір її очей, її усмішка, те, яким було на дотик її волосся. Я нічого цього не знала, я ніколи про це не запитувала, але іноді Ребекка здавалася мені такою ж реальною, якою вона була для місіс Денверз.
Френк сказав мені забути минуле, і я прагнула його забути. Однак Френкові не доводилося щодня сидіти в ранковій вітальні, як мені, і торкатися пера, яке вона тримала своїми пальцями. Йому не доводилося класти руки на бювар і бачити перед собою її написи на поличках для паперів. Йому не доводилося дивитися на підсвічники на камінній дошці, на годинник, на вазу з квітами, на картини на стінах і щодня згадувати, що вони належали їй, вона їх обрала, вони не були моїми. Френку не доводилося сидіти на її місці в їдальні, тримати ніж і виделку, які тримала вона, пити з її склянки. Він не накидав на плечі плащ, який носила вона, не знаходив її носовичка в кишені. Він не помічав щодня, як це випадало мені, сліпий позирк старої суки в кошику в бібліотеці, що підводила голову, зачувши мої кроки, кроки жінки, й, понюхавши повітря, знову опускала її, оскільки я виявлялася не тією, на кого вона чекала.
Дрібниці, самі по собі неістотні й безглузді; втім я не могла їх не бачити, не чути, не відчувати. Господи, я й думати не хотіла про Ребекку! Я прагнула бути щасливою, робити щасливим Максима, мені хотілося, щоб ми були щасливі разом. Іншого бажання в мене не було. Я нічим не могла зарадити, коли вона приходила до мене в думках, у снах. Я нічого не могла вдіяти, коли почувалася в Мендерлеї, у своєму домі, гостею, ходячи там, де ступала вона, відпочиваючи там, де лягала відпочити вона. Я була гостею, що тягнула час, чекаючи, доки повернеться господиня. Короткі фрази, незначні докори нагадували мені про це щогодини, щодня.
— Фрісе, — запитала я літнього ранку, заходячи до бібліотеки з букетом бузку в руках, — Фрісе, де мені знайти вазу? У квітковій кімнаті для нього всі надто маленькі.
— Бузок завжди ставили в білу алебастрову вазу з вітальні, мадам.
— А вона не пошкодиться? Вона ж може розбитись.
— Місіс де Вінтер завжди користувалася алебастровою вазою, мадам.
— О… о… зрозуміло.
Потому мені принесли алебастрову вазу, в яку вже набрали води, і, опускаючи в неї запашний бузок, ставлячи туди одну за одною фіолетові гілочки, які сповнювали кімнату теплим ароматом, змішуючись із запахом свіжоскошеної трави на галявині, що долинав із відкритого вікна, я подумала: «Так робила Ребекка. Вона брала бузок, як це роблю я, і одну за одною ставила гілочки в білу вазу. Я не перша, хто так робить. Це — ваза Ребекки, це — Ребеччин бузок». Певно, як і я, вона виходила в сад у тому крислатому капелюсі, який я колись знайшла в глибині шафи в квітковій кімнаті, схований під якимись старими подушками, і рушала галявиною до кущів бузку, можливо, насвистуючи, мугикаючи якусь мелодію, кликала за собою собак, несучи в руках ножиці, які тепер тримала я.
— Фрісе, чи не могли б ви відсунути від столика біля вікна підставку для книжок, щоб я поставила туди бузок?
— Місіс де Вінтер завжди ставила алебастрову вазу на стіл за диваном, мадам.
— Ну що ж… — завагалася я, тримаючи вазу в руках, — обличчя Фріса було незворушним. Звісно, він послухався б, якби я сказала, що волію поставити вазу на менший столик біля вікна. Він би одразу відсунув підставку для книжок.
— Гаразд, — проказала я, — можливо, на більшому столі він матиме кращий вигляд.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ребекка» автора Дафна дю Мор’є на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „12“ на сторінці 1. Приємного читання.