Розділ «16»

Пам’ятаю, як однієї неділі, коли нам довелося пережити навалу гостей, уперше заговорили про підготовку до костюмованого балу. Френк Кроулі саме приїхав до нас на ланч, і ми планували тихо провести день під каштаном утрьох, аж раптом почули невблаганний гул автомобіля, що наближався з-за повороту алеї. Попереджати Фріса було запізно, машина заскочила нас на терасі з подушками та газетами під пахвами.

Нам довелося вийти й привітати неочікуваних гостей. Як часто трапляється в подібних випадках, вони виявилися не єдиними. За півгодини прибув другий автомобіль, а потому до нас завітали ще троє місцевих, які прийшли пішки з Керріта; наш день було зіпсовано, ми розважали одну за одною компанії нудних знайомих, традиційно водили їх парком, влаштовували екскурсії трояндовим садом, прогулювались галявинами, а завершувалося все плановим оглядом Щасливої долини.

Звісно ж, вони лишилися на чай, і замість лінивого смакування сандвічами з огірком під каштаном ми мусили відбувати церемонію чаювання з усіма необхідними атрибутами у вітальні, що завжди викликало в мене відразу. Фріс, звісно, почувався як риба у воді, одним порухом брів він скеровував Роберта в потрібному напрямку, натомість я хвилювалася, мене дратували велетенський срібний запарник і чайник, якими я ніколи не вміла користуватись. Мені дуже важко було вловити ту мить, коли треба розвести чай окропом, і ще важче було зосередитися на світській балачці, що точилася довкола.

У такі миті Френк Кроулі виявлявся просто безцінним. Він забирав у мене чашки, передавав їх гостям, і коли мої відповіді починали здаватися більш невиразними, ніж зазвичай, через те, що вся моя увага зосереджувалася на срібному запарнику, Френк тихо й ненав’язливо вклинювався в розмову, звільняючи мене від відповідальності. Максим постійно перебував в іншому кінці кімнати, показував якому-небудь зануді книжку або ж звертав чиюсь увагу на картину, граючи роль ідеального господаря у своєму неповторному стилі; чаювання ж було справою другорядною, для нього воно не мало жодного значення. Його чай, залишений на підсобному столику за квітами, давно охолов, а ми з Френком мали задовольняти загальні потреби юрби: я обливалася потом коло чайника, а Кроулі сміливо жонглював булочками та пишними бісквітами. Про бал заговорила леді Кроуен, набридлива плаксива жінка, яка мешкала в Керріті. Запала одна з тих пауз у розмові, які трапляються під час будь-якого чаювання, і по губах Френка я зрозуміла, що він уже приготувався був, як зазвичай, дурнувато пожартувати про янгола, котрий пролетів у нас над головами, аж раптом леді Кроуен, відрізаючи шматочок тістечка на блюдці, поглянула на Максима, який саме опинився поряд.

— О, містере де Вінтер, — мовила вона, — я вже так давно хочу вас дещо запитати. Скажіть, чи існує бодай якась надія на те, що ви відновите в Мендерлеї бал-маскарад?

Говорячи це, леді Кроуен схилила голову набік, виблискуючи своїми надто випнутими зубами, і, як їй здавалося, усміхнулась. Я миттю опустила голову, сховавшись за чохлом для чайника, і стала виливати зі своєї чашки залишки чаю.

Минула якась мить чи дві перед тим, як Максим відповів, але коли він це зробив, його голос прозвучав досить спокійно і прозаїчно.

— Я про це не думав, — мовив він, — і, схоже, ніхто інший цим також не переймався.

— О, запевняю вас, ми частенько про це згадуємо, — продовжувала леді Кроуен. — У цій частині світу для всіх нас це було найголовнішою подією літа. Ви навіть не уявляєте, як ми раділи. Чи не можу я переконати вас подумати про це ще раз?

— Ну, я не знаю, — сухо сказав Максим. — З організацією було стільки мороки. Вам ліпше запитати Френка Кроулі, в разі чого, займатися цим доведеться йому.

— О, містере Кроулі, будьте на моєму боці, — наполягала вона, і до неї приєдналися ще двоє. — Всі б шалено зраділи, ви ж знаєте, як ми скучили за веселощами в Мендерлеї.

Поруч зі мною прозвучав спокійний голос Френка:

— Я не проти організувати бал, якщо не заперечуватиме Максим. Рішення за ним і місіс де Вінтер. Я вам у цьому нічим не зараджу.

Звісно ж, усі одразу накинулися на мене. Леді Кроуен пересунула свій стілець так, аби я не могла сховатися від неї за чохлом.

— Місіс де Вінтер, умовте вашого чоловіка! Вас він послухає. Йому слід улаштувати бал на честь нареченої.

— Так, звісно! — мовив хтось із чоловіків. — Ми ж не потрапили на весілля. Прикро, що нас позбавляють усіх веселощів! Підніміть-но руки, хто за те, щоб у Мендерлеї влаштували бал-маскарад! Бачите, де Вінтери? Рішення ухвалене одностайно!

Почувся гучний сміх і аплодисменти.

Максим закурив цигарку, і ми зустрілись поглядами над запарником.

— Що ти про це думаєш? — поцікавився він.