Розділ «17»

— Незабаром, авжеж. Ми днями саме про це говорили, — сказала я, не розуміючи, чому мені раптом так легко вдалося збрехати, мені не знадобилося на це жодних зусиль.

— Такий чудовий бал! Я вас вітаю, — мовила жінка.

— Дуже вам вдячна, — відповіла я. — Весело, чи не так?

— Кажуть, вам надіслали не той костюм.

— Так. Хіба не безглуздя?

— Ці крамниці всі однакові. На них ніколи не можна покластися. Утім у цій світло-блакитній сукні у вас надзвичайно свіжий вигляд. Та й вона набагато зручніша, ніж оцей мій паркий оксамит. Не забудьте! Ви обоє мусите якнайшвидше завітати до нас та пообідати в палаці.

— Залюбки.

Про що вона, куди завітати, який палац? Хіба ми приймали в себе членів королівської родини? Під «Блакитний Дунай» вона покружляла в обіймах моряка далі, її оксамитова сукня підмітала підлогу, мов щітка для килима, і лише набагато пізніше, посеред однієї з безсонних ночей я згадала, що ця представниця династії Тюдорів була дружиною єпископа, яка полюбляла піші прогулянки в Пеннінах.

Котра година? Це мені було невідомо. Вечір тягнувся, година за годиною, ті самі обличчя, ті самі мелодії. Час від часу гравці у бридж, немов відлюдники, виповзали з бібліотеки, щоб подивитися на охочих до танців і знову сховатися. Беатріс, чиє вбрання стелилося за нею підлогою, прошепотіла мені на вухо:

— Чому ви не сядете? Ви бліда мов смерть.

— Зі мною все гаразд.

Джайлз, бідолаха, з макіяжем, що розтікався обличчям, задихаючись у своїй арабській ряднині, підійшов до мене й запропонував: «Ходімо на терасу дивитися на феєрверки!»

Я пам’ятаю, як стояла на терасі й дивилася на небо, де вибухали й падали вниз дурнуваті ракети. У кутку я побачила юну Клеріс із якимось хлопцем, не з маєтку; вона сміялася й вищала від захвату, коли в неї під ногами затріскотіла «вогняна дзиґа». Дівчина вже й забула про сльози.

— Гей, он яка величезна! — задерши своє велике обличчя догори й роззявивши рота, сказав Джайлз. — Он вона! Браво! Пречудове видовище!

Повільне шипіння ракети, що зринала догори, спалах вибуху, злива маленьких смарагдових зірочок. Схвальний гомін юрби, крики захвату і плескання долонь.

Леді в рожевому вийшла наперед, її обличчя пашіло, вона коментувала кожну зірку, що падала долі: «Ой, яка краса… а погляньте на цю! Слухайте, як гарно… Ой, а ота не спалахнула… стережіться, вона падає сюди… що там роблять ці чоловіки?»… Навіть відлюдники покинули свій барліг і доєдналися до прихильників танців на терасі. Від кількості людей на галявинах було чорно. Палахкі зірки осяювали їхні задерті догори обличчя.

Знову й знову ракети злітали вгору, мов стріли, небо світилося багряним і золотим. Будинок Мендерлея стояв, як зачарований, усі вікна палали, сірі стіни набирали барви летючих зірок. Зачаклований будинок посеред темного гаю. І коли остання ракета спалахнула і змовкли радісні вигуки, ніч, яка доти здавалася чарівною, стала гнітючою й похмурою, небо перетворилося на похоронний саван. Невеличкі групки людей на галявинах та алеї розпалися й розбрелися. Гості з’юрмилися біля французьких вікон і знову посунули з тераси до вітальні. Це був спад, веселощам настав кінець. Хтось пригостив мене келихом шампанського. Ми стояли з пустими обличчями. До мене долинав гуркіт автомобілів, що заводилися на алеї.

«Вони вже збираються, — подумала я. — Дякувати Богу, вони вже збираються». Леді в рожевому вирішила повечеряти ще раз. Мало минути ще трохи часу, доки зала спорожніє. Френк зробив знак оркестру. Я стояла на порозі між вітальнею й залою поруч із незнайомим мені чоловіком.

— Який чудовий бал! — промовив він.

— Так, — погодилась я.