Розділ «18»

Здається, я заснула невдовзі після сьомої. Було зовсім світло; пам’ятаю, що мені вже не вдавалося ввести себе в оману, запевняючи, нібито запнуті штори затуляють сонце. Світло линуло з відчиненого вікна й утворювало на стіні візерунки. Я чула, як унизу, у трояндовому саду, чоловіки прибирають столи та стільці й знімають гірлянди. Максимове ліжко досі стояло наге й порожнє. Я лежала поперек свого, затуливши очі руками, у дивній, божевільній позі, найменш придатній до засинання, утім мене віднесло-таки до межі несвідомого й урешті-решт я змогла її перетнути.

Коли прокинулась, уже було по одинадцятій, певно, доки я спала, в кімнату заходила Клеріс і приносила мені чай, оскільки на таці поряд із ліжком стояв холодний, як лід, чайник, мій одяг був охайно складений, а блакитну сукню прибрано до шафи.

Усе ще запаморочена і причмелена після короткого глибокого сну, я випила холодного чаю і втупилася в голу стіну перед собою. Максимове порожнє ліжко дивним уколом у серце привело мене до тями, і муки минулої ночі охопили мене знову. Він узагалі не вкладався спати. Його піжама лежала на відгорнутому простирадлі неторкана. Цікаво, що подумала Клеріс, коли заходила до кімнати з чаєм? Чи помітила вона? Чи розповіла вона про це іншим слугам і чи обговорювали вони це за сніданком? Я не могла зрозуміти, чому це мене непокоїло, чому думка про розмови слуг на кухні змушувала мене так страждати? Певно, у мене була куца ница душа й дріб’язкова обивательська ненависть до пліток.

Ось чому минулого вечора я спустилася до гостей у блакитній сукні, а не зачаїлася в кімнаті. Це не був хоробрий чи славний вчинок — лишень жалюгідна данина умовностям. Я зійшла вниз не заради Максима чи Беатріс, не заради Мендерлея. Я зробила це, бо не хотіла, щоб гості думали, ніби я посварилася з Максимом. Я не хотіла, щоб, повернувшись додому, вони говорили: «Та ти ж знаєш, що вони не ладнають. Я чула, що він геть нещасливий». Я вийшла до них заради себе самої, заради почуття власної вбогої гідності. Сьорбаючи свій холодний чай, я в безсилій гіркій розпуці подумала, що зголосилася б жити з Максимом у різних куточках Мендерлея, якби лишень за його межами ніколи про це не дізнались. Якби він припинив виявляти до мене ніжність, ніколи більше не поцілував би, ніколи не заговорив би зі мною поза необхідністю, я б, мабуть, пережила це, аби була впевнена, що нікому, крім нас двох, про це не відомо. Якби ж можна було підкупити слуг, щоб ті нікому нічого не розповідали, і грати свої ролі перед родичами, перед Беатріс, а тоді, лишившись удвох, розходитись по різних кімнатах, провадити окреме життя…

Доки я сиділа отак на ліжку, витріщаючись на стіну, на сонячне світло з вікна, на порожню Максимову постіль, мені здавалося, що не було нічого ганебнішого, принизливішого, ніж невдалий шлюб. Що розвалився за три місяці, як мій. Адже тепер у мене вже не лишилося жодних ілюзій, я більше не намагалася прикидатись. Минула ніч аж надто добре мені все продемонструвала. Мій шлюб був невдалий. Усе, що сказали б про нього люди, якби щось знали, було правдою. Ми не ладнали. Ми були не пара. Ми не пасували одне одному. Для Максима я була надто юною, занадто недосвідченою, і що ще важливіше — не належала до його кола. Те, що я любила його безтямно, стражденно, відчайдушно, як любить дитина або собака, не мало жодного значення. Не така йому потрібна була любов. Він хотів чогось, що я була не в змозі йому дати, чогось, що мав раніше. Я згадала юнацький майже істеричний захват і марнославство, з якими я виходила заміж, уявляючи собі, що зроблю щасливим Максима, який уже пізнав набагато більше щастя раніше. Навіть місіс Ван Гоппер зі своїми дешевими поглядами на життя та банальним ставленням до світу розуміла, що я діяла хибно: «Гадаю, ти робиш велику помилку».

Я її не слухала, вважала черствою й жорстокою. Проте вона мала рацію. Вона мала рацію в усьому. Той її останній злісний закид перед прощанням: «Ти ж не лестиш собі, запевняючи, що він тебе кохає, чи не так? Він самотній, йому нестерпно жити самому в тому величезному порожньому будинку», — це були найпритомніші, найправдивіші слова, на які вона спромоглася за все своє життя. Максим мене не кохав, він ніколи не був у мене закоханий. Наш медовий місяць в Італії взагалі нічого для нього не означав, як і наше спільне життя тут. Те, що я вважала коханням, любов’ю до себе як до людини, ним не було. Просто він був чоловіком, а я — його дружиною, я була молодою, а він — самотнім. Він анітрішки не належав мені, він належав Ребецці. Він досі думає про Ребекку. Через неї він ніколи мене не покохає. Як сказала місіс Денверз, вона досі перебувала в будинку, у тій кімнаті в західному крилі, у бібліотеці, у ранковій вітальні, у галереї над залою. Навіть у крихітній квітковій кімнаті, де й досі висів її макінтош. І в саду, і в гаю, і в кам’яній хатині на березі. Її кроки звучали в коридорах, запах її парфумів залишався на сходах. Слуги досі виконували її накази, страви, які ми їли, були стравами, які подобалися їй. У кімнатах стояли її улюблені квіти. У шафах був її одяг, на столі — її щітки, під стільцем — її туфлі, на ліжку — її нічна сорочка. Ребекка досі була хазяйкою Мендерлея. Ребекка досі була місіс де Вінтер. Мені тут узагалі не було що робити. Я потрапила сюди помилково, наче бідолашна дурепа, що забрела на заповідну територію. «Де Ребекка? — кричала Максимова бабуся. — Я хочу побачити Ребекку. Що ви зробили з Ребеккою?» Мене вона не знала, на мене їй було начхати. Та й чому мало бути інакше? Я — незнайомка для неї. Мені не було місця ні поруч із Максимом, ні в Мендерлеї. Та й Беатріс під час нашої першої зустрічі, оглянувши мене з ніг до голови, щиро й прямо сказала: «Ви так не схожі на Ребекку». Френк був спантеличений і повівся стримано, коли я заговорила про неї, мої запитання були йому такі ж огидні, як і мені самій, але, відповідаючи на останнє, коли ми вже підійшли до будинку, він тихим і похмурим голосом зізнався: «Вона була найвродливішою жінкою, яку я бачив у своєму житті».

Ребекка, завжди Ребекка. Куди б я не пішла в Мендерлеї, де б я не сиділа, навіть у своїх думках і снах, я зустрічала Ребекку. Тепер я знала, якою вона була: довгі стрункі ноги, маленькі вузькі ступні. Ширші від моїх плечі, вправні зграбні руки. Руки, що могли кермувати човном, правувати конем. Руки, що складали букети, збирали моделі кораблів і писали «Максу від Ребекки» на форзаці книжки. Я також знала її обличчя, маленьке й овальне, з чистою білою шкірою, з гривою темного волосся. Мені був відомий запах її парфумів, я могла уявити собі її сміх і усмішку. Якби я почула її голос, я б упізнала його з-поміж тисячі інших. Ребекка, завжди Ребекка. Мені ніколи її не позбутись.

Можливо, я переслідувала її так само, як вона переслідувала мене; Ребекка наглядала за мною з хорів, як казала місіс Денверз, вона сиділа поруч, коли я писала листи за її столом. І той макінтош, який я одягала, хустинка, якою я користувалась. Вони належали їй. Можливо, вона знала про це й бачила, як я їх торкалась. Джеспер був її псом, а тепер він бігав коло моїх ніг. Троянди належали їй, а я їх зрізала. Чи боялась вона мене й чи ненавиділа так, як я ненавиділа її? Чи хотілося їй, щоб Максим знову лишився в цьому будинку сам? Я змогла б поборотися з живою, але була не в змозі протистояти мертвій. Аби в Лондоні була яка-небудь жінка, яку б Максим кохав, якій би писав листи, до якої б їздив у гості, з якою б обідав, спав, я могла б із нею поборотися. Ми були б із нею в однакових умовах. Я б не боялась. Злість і ревнощі — це речі, з якими можна впоратись. Колись би ця жінка постаріла, утратила б до нього цікавість або змінилась — і Максим би її розлюбив.

Але Ребекка ніколи не постаріє. Вона завжди залишатиметься такою самою. Ребекку мені не побороти. Вона була сильніша за мене.

Я встала з ліжка й розсунула штори. Кімнату залило сонячним світлом. У трояндовому саду вже прибрали. Цікаво, чи люди обговорюють бал, як це зазвичай буває наступного дня після свята?

— Як вважаєш, усе було на такому ж рівні, як і завжди?

— Гадаю, що так.

— Як на мене, оркестр дещо затягував.

— Зате вечеря була збіса чудова.

— І феєрверки непогані.

— Бі Лейсі почала старіти.

— Ну, а хто б у такому костюмі виглядав інакше?

— Він здався мені хворим.

— У нього постійно такий вигляд.