Розділ «20»

У бібліотеці панувала тиша. Було чутно лише те, як Джеспер вилизував собі лапи. Очевидно, він загнав собі в подушечку якусь колючку, оскільки не припиняв кусати й смоктати шкіру. Невдовзі я почула в себе під вухом цокання Максимового годинника. Звичайні щоденні звуки. Без жодної на те причини в моїй голові пролунала безглузда приказка зі шкільних років: «Час і приплив нікого не чекають». Ці слова повторювались знову й знову. «Час і приплив нікого не чекають». Цокання Максимового годинника і плямкання Джеспера, який вилизував свою лапу на підлозі поряд, були єдиними звуками, що порушували тишу.

Коли люди переживають велике потрясіння на кшталт чиєїсь смерті або втрати кінцівки, гадаю, спершу вони нічого не відчувають. Коли вам відтинають руку, протягом кількох хвилин ви не розумієте, що її вже немає. Ви продовжуєте відчувати пальці. Розпрямляєте їх, ворушите ними, один за одним, проте їх уже нема — ні руки, ні пальців. Я стояла на колінах біля Максима, притулившись до нього всім тілом, поклавши руки йому на плечі, і геть нічого не відчувала: ні болю, ні жаху, в моєму серці не було страху. Я думала про те, що треба вийняти з Джесперової лапи колючку, і розмірковувала над тим, чи зайде до бібліотеки Роберт, аби прибрати зі столу. Мені здавалося дивним, що я думаю про такі речі, як Джесперова лапа, Максимів годинник, Роберт і чайний сервіз. Я була вражена своєю байдужістю й дивною холодною нечулістю до страждань. Помалу відчуття до мене повернуться, казала я собі, помалу я все осягну. Усе, що він мені сказав, і все, що відбулося, складеться докупи, мов пазл. Утворить єдиний візерунок. Наразі ж я — ніщо, у мене немає ні серця, ні розуму, ні почуттів, я мов дерев’яна лялька в його руках… Аж раптом Максим почав мене цілувати. Він ніколи не цілував мене так раніше. Я заклала руки йому за голову й заплющила очі.

— Я так сильно тебе кохаю, — прошепотів він. — Так сильно.

Саме це щодня й щоночі я хотіла від нього почути, і тепер він нарешті це сказав. Саме про це я мріяла в Монте-Карло, в Італії, тут, у Мендерлеї. І нарешті він це сказав. Я розплющила очі й поглянула на клаптик штори в нього над головою. Максим продовжував мене цілувати, спрагло, відчайдушно, шепочучи моє ім’я. Я не зводила очей зі штори й помітила, що в одному місці вона вигоріла на сонці й зробилася світлішою, ніж угорі. «Яка ж я спокійна! — подумалося мені. — Яка ж я холодна! Розглядаю шматок штори в той час, як Максим мене цілує. Коли він уперше зізнається мені в коханні».

Раптом Максим зупинився, відштовхнув мене від себе й підвівся з кушетки.

— Бачиш? Я знав, — проказав він. — Уже запізно. Тепер ти мене не любиш. Та й чому б тобі мене любити?

Максим відійшов і став біля каміна.

— Забудьмо про це. Цього більше не трапиться.

На мене хвилею накотилося усвідомлення того, що сталося; у несподіваній паніці швидко забилося серце.

— Не запізно, — хутко проказала я, підвівшись із підлоги, підійшовши до Максима й обійнявши його. — Не кажи так. Ти не розумієш. Я люблю тебе більше за все на світі. Але коли ти щойно мене поцілував, це мене ошелешило й приголомшило. Я нічого не відчувала. Я нічого не могла втямити. Неначе в мені геть не лишилося почуттів.

— Ти не любиш мене, — мовив він. — Тому ти нічого й не відчула. Я знаю. Я розумію. Для тебе це сталося надто пізно, авжеж?

— Ні, — заперечила я.

— Це мало б статися чотири місяці тому, — проказав Максим. — Мені варто було знати. Жінки не схожі на чоловіків.

— Я хочу, щоб ти поцілував мене знову, — сказала я. — Прошу тебе, Максиме.

— Ні, тепер це вже марно.

— Ми не можемо втратити одне одного зараз, — наполягала я. — Ми мусимо бути разом завжди, не мати одне від одного таємниць, між нами не мусить стояти жодних тіней. Прошу, любий, прошу тебе.

— Уже немає часу, — мовив Максим. — Можливо, нам лишилося всього кілька годин, кілька днів. Як нам бути разом тепер, після того як це сталося? Я ж сказав тобі — вони знайшли човен. Вони знайшли Ребекку.

Я безглуздо втупилася в нього поглядом; я нічого не розуміла.

— І що вони зроблять? — запитала я.