Розділ «2»

Ми ніколи не зможемо повернутися, у цьому не виникає сумнівів. Минуле для нас досі надто близьке. Речі, які ми намагалися забути й залишити позаду, знову нагадують про себе, і це відчуття страху, прихованого занепокоєння, боротьби, яке зрештою переростало в сліпу безрозсудну паніку, — наразі, дякувати Богу, заспокоєне, — може якось непередбачувано знову стати нашим постійним супутником.

Він навдивовижу терплячий і ніколи не скаржиться, навіть коли згадує… що, на мою думку, трапляється набагато частіше, ніж він мені розповідає.

Я помічаю це, коли він раптово стає збентеженим і розгубленим, коли з його обличчя, немов стертий невидимою рукою, зникає будь-який вираз і натомість з’являється маска, витвір скульптора, офіційна й холодна, так само прекрасна, проте нежива. Він починає курити цигарку за цигаркою, забуваючи їх гасити, і тліючі недопалки встилають землю, мов пелюстки. Він починає швидко й захоплено говорити про нісенітниці, хапаючись за будь-яку тему як за панацею від болю. Я вірю, що існує теорія, згідно з якою чоловіки й жінки, переживши страждання, робляться кращими й сильнішими і, щоб рухатися вперед у цьому або в будь-якому іншому світі, ми мусимо витримати випробування вогнем. Крізь нього ми пройшли повною мірою, хоч як би іронічно це не звучало. Ми обоє пізнали страх, самотність і величезне горе. Гадаю, рано чи пізно в житті кожного настає мить випробування. Кожен із нас має власного демона, який їздить на нас верхи й знущається з нас, але врешті-решт ми муситимемо стати з ним до бою. Своїх ми вже побороли чи принаймні гадаємо, що нам це вдалося.

Диявол більше на нас не їздить. Ми пережили нашу кризу, втім, звісно ж, не без утрат. Він від початку передчував нещастя; і я, як марнослівна акторка в посередній п’єсі, можу сказати, що за свою свободу ми заплатили. З мене вже вдосталь мелодрам у цьому житті, тож я охоче проміняла б усі свої п’ять чуттів, якби це лишень могло забезпечити нам нинішній мир і захищеність. Щастя — це не річ, яку можна отримати у винагороду, це властивість думки, стан душі. Звісно, в нас трапляються гнітючі хвилини; утім бувають й інші — коли час, який неможливо виміряти годинником, перетікає у вічність, а я, вловлюючи його усмішку, розумію, що ми — разом, що ми крокуємо нога в ногу, що жоден конфлікт думок чи переконань не будує між нами перешкод.

Ми не маємо одне від одного таємниць. Ми ділимося всім. Хоча наш маленький готель нудний, їжа тут кепська, а світанки день у день однаковісінькі, ми б не хотіли, щоб було інакше. У будь-якому з великих готелів ми зустріли б надто багато його знайомих. Ми обоє цінуємо простоту, проте часом нам стає нудно — та що ж, нудьга — приємний антидот страху. Наше життя здебільшого рутинне, тож я… навчилася геніально читати вголос. Як я помітила, терпіння зраджує йому лише тоді, коли затримується поштар, адже це означає, що нам доведеться ще один день зачекати на пошту з Англії. Ми пробували користуватися радіоприймачем, але нас надто дратує шум, до того ж нам подобається перебувати в очікуванні задоволення; результат крикетного матчу, який відіграли багато днів тому, для нас має неабияке значення.

О, як нас рятували від нудьги тестові матчі крикету, боксерські зустрічі та навіть рахунки більярдних турнірів! Вирішальні турніри шкільних команд, собачі перегони, дивні незначні змагання у віддалених графствах — усе це править за зерно для нашого ненаситного млина. Іноді я натрапляю на старі номери журналу «Філд» і переношуся з цього байдужого острова до реалій англійської весни. Я читаю про крейдяні струмки, про мух-одноденок, про щавель, який росте на зелених лугах, про граків, що кружляють над гаями, достоту як у Мендерлеї. Запах вологої землі долинає до мене з цих зім’ятих і пошматованих сторінок, кислий присмак порослих вересом торфовищ, глевкий дотик змоклого моху, подекуди обляпаного білим послідом чаплі.

Якось мені трапилася стаття про припутнів, і доки я читала її вголос, мені ще раз здалося, ніби я опинилася в гущавині гаю Мендерлея й голуби тріпочуть у мене над головою. Я чула їхній тихий самовдоволений крик, що так заспокоював і навівав прохолоду того спекотного літнього вечора, та й ніщо не стривожило б їх, якби, шукаючи мене, принюхуючись своїм вогким писком до землі, не прибіг підліском Джеспер. Немов старі панянки, заскочені за купанням, голуби зірвалися зі свого прихистку, ошелешені дурнуватим сум’яттям, і, зчиняючи своїми крильми страшенну сутолоку, злетіли над верхівками дерев — і вже неможливо було ні побачити їх, ні почути. Щойно ж вони щезли, місце заповнила нова тиша, і я — чомусь стривожена — зрозуміла, що сонце вже не плестиме мережива з шелесткого листя, що гілля потемнішало, тіні стали довшими; а в будинку на мене чекає до чаю свіжа малина. Тоді я підвелася зі свого папоротевого ліжка, обтрушуючи спідницю від перистого пилу торішнього листя, і, кличучи свистом Джеспера, рушила до будинку, дорогою зневажаючи себе за поспішну ходу, за кинутий назад хапливий погляд.

Як дивно, що стаття про припутнів змогла нагадати минуле й змусити мене бурмотіти, читаючи її вголос. Він раптом сполотнів на виду, і це одразу змусило мене зупинитися на півслові та гортати сторінки, доки я не натрапила на замітку, присвячену крикету, дуже прагматичну й нудну: захищаючи сухі ворітця на стадіоні «Овал», команда Міддлсекса виконує дедалі більше одноманітних перебіжок. Як я благословляла міцні постаті цих гравців у крикет! Адже за кілька хвилин його обличчя знову стало безтурботним, на нього повернувся рум’янець, і він із праведним гнівом узявся висміювати подачі команди Суррея.

Ми були врятовані від повернення в минуле, а я засвоїла урок. Читай англійські новини, так, читай про англійський спорт, політику й помпезне світське життя, але на майбутнє тримай речі, які крають серце, при собі. Нехай це буде моїм таємним привілеєм. Кольори, запахи й звуки, дощ і плескіт води, навіть осінні тумани й запах припливу — це згадки про Мендерлей, від яких неможливо відмовитися. Дехто грішить тим, що читає залізничні довідники Бредшоу. Вони планують численні подорожі країною заради втіхи пов’язати між собою непоєднувані розклади потягів. Моє хобі менш нудне, хоча й так само дивне. Я — джерело інформації про сільську місцевість Англії. Мені відомі імена всіх власників мисливських угідь Британії, так, — і імена їхніх орендарів також. Я знаю, скільки вбивають тетеруків, скільки куріпок і скільки оленів. Я знаю, де вирощують форель і де грає лосось. Я пильную за всіма зборами, стежу за всіма ловами. Мені відомі навіть імена тих, хто вигулює цуценят гончаків. Стан урожаю, ціни на худобу, загадкові хвороби свиней — від усього цього я отримую задоволення. Така собі трата часу, мабуть, не надто інтелектуальне заняття, втім, читаючи, я дихаю англійським повітрям і можу дивитися на це блискуче небо з більшою відвагою.

Миршаві виноградники й облущені кам’яні стіни припиняють для мене існувати, бо ж за бажання я можу дати волю своїй уяві й зануритись у збирання наперстянок та блідого ліхнісу серед вогкого смугастого живоплоту.

Нещасні примхи уяви, ніжні й тендітні. Вороги горя й жалю, саме вони роблять привабливішим наше вигнання, яке ми самі на себе накликали.

Завдяки їм я можу насолодитися полуднем і повернутися, усміхнена й свіжа, до маленького ритуалу чаювання. Замовлення завжди незмінне. Дві скибки хліба з маслом і китайський чай. Якою ж обмеженою парою ми, певно, здавались, чіпляючись за цей звичай, оскільки робили так в Англії. Тут, на цьому чистенькому балконі, який став білим і безликим від сонця, що випалювало його століттями, я думаю про о пів на п’яту вечора в Мендерлеї та накритий перед бібліотечним каміном стіл. Із точністю до хвилини відчинялися двері й починалася незмінна вистава — наливання чаю: срібна таця, чайник, білосніжна скатертина. А в цей час Джеспер зі своїми обвислими, як у всіх спанієлів, вухами вдає, ніби йому байдуже, що принесли тістечка. Перед нами їх завжди виставляли, мов на цілий бенкет, а ми так мало їли.

Ці соковиті пончики, я бачу їх просто зараз. Крихітні крихкі трикутнички тостів і присипані борошном ячмінні або пшеничні булочки прямо з печі. Невідомого походження сандвічі із загадковими приправами, втім доволі вишукані на смак, і ці особливі імбирні пряники. Бісквіт, який сам танув у роті, і його більш ситний товариш, якого розпирало від цедри та родзинок. Голодній родині тієї їжі вистачило б на тиждень. Я так і не дізналася про подальшу долю тих страв, і таке марнотратство мене іноді непокоїло.

Проте я ніколи не наважувалася запитати в місіс Денверз, що вона з тим усім робила. Вона б зневажливо поглянула на мене, обдавши своєю крижаною зверхньою посмішкою, і можу собі уявити, як вона сказала б: «Коли місіс де Вінтер була жива, я ніколи не чула жодних нарікань». Місіс Денверз. Цікаво, що вона робить тепер. Вона та Феве´лл. Гадаю, саме її вираз обличчя змусив мене вперше стривожитися. Інстинктивно мені спало на думку: «Вона порівнює мене з Ребеккою»; і між нами одразу постала гостра, мов меч, тінь…

Що ж, тепер усе минуло, завершилося, з усім цим покінчено. Ніщо більше мене не мучить, і ми обоє стали вільними. Навіть мій вірний Джеспер відійшов у світ щасливих мисливських угідь, а Мендерлея більше не існує. Немов порожня шкаралупа, він обплетений густим гаєм — я бачила це навіть у своєму сні. Скупчення трав, колонія птахів. Можливо, іноді в пошуках прихистку під час раптової зливи туди забрідає якийсь волоцюга, і якщо має в серці досить відваги, йому вдасться зробити це безкарно. Та якщо ж ваш товариш — боязкий знервований браконьєр, — гай Мендерлея не для нього. Він може наткнутися на невеличку хатину в бухті, але не знайде щастя під її перекошеним дахом, по якому барабанить дрібний дощ. Там могла досі зберегтися атмосфера певної напруженості… Поворот алеї, куди на вимощену гравієм стежку вторглися дерева, — також не те місце, де варто затримуватися, зокрема після заходу сонця. Шурхіт листя надто нагадує скрадливі рухи жінки у вечірній сукні, і коли воно зненацька починає тремтіти, опадати й розлітатися, можна почути тупіт квапливих жіночих кроків, а рубець на гравії нагадує відбиток високого підбора атласного черевичка.

Коли я згадую про такі речі, то з полегшенням повертаюся до краєвиду, який відкривається з нашого балкона. Серед цього сліпучого блиску не скрадаються тіні, на кам’яних виноградниках мерехтить сонячне світло й біліє притрушена пилом бугенвілія. Можливо, колись я погляну на неї з ніжністю. В цю мить вона дарує мені натхнення, якщо й не любов, то принаймні певність. А певність — це якість, яку я ціную, хоча й оволоділа нею дещо запізно. Припускаю, саме його залежність від мене врешті-решт зробила мене сміливою. Так чи інакше, я позбулася своєї невпевненості, своєї боязкості, своєї сором’язливості в спілкуванні з незнайомцями. Я дуже відрізняюся від себе тієї, яка колись уперше приїхала до Мендерлея, сповненої надій і жадань, скутої відчайдушною незграбністю й рішучим бажанням сподобатися. Звісно, саме відсутність витримки справляла негативне враження на таких людей, як місіс Денверз. Якою я мала видатися після Ребекки? А тепер, коли пам’ять з’єднала роки, мов міст, я бачу, як з прямим коротким волоссям, що облямовує юне обличчя без натяку на пудру, вбрана в погано припасоване пальто, спідницю та сплетений власноруч светр, я плентаюся позаду місіс Ван Гоппер, наче полохливе, стривожене лоша. Вона йшла до ланчу попереду мене, її низенька постать погано тримала рівновагу, похитуючись на високих підборах, її химерна, прикрашена рюшем блузка правила за комплімент великому бюсту та гойданню стегон, її новий капелюх зі встромленим у нього величезним пером сидів набакир, виставляючи напоказ широке, безволосе, мов коліно школяра, чоло. В одній руці вона тримала здоровенну сумочку, з тих, у яких носять паспорти, ділові щоденники та результати гри в бридж, а іншою — бавилася з тим своїм незмінним лорнетом, ворогом особистого простору інших людей.

Вона підійшла б до столика в кутку ресторану біля вікна, за яким сідала завжди, і, піднісши лорнет до своїх крихітних свинячих оченят, подивилася б праворуч і ліворуч, а тоді зневажливо вигукнула б: «Жодної відомої людини. Треба сказати керівництву, щоб зробили мені знижку. Навіщо, вони думають, я сюди приходжу? Дивитися на лакеїв?» І покликала б офіціанта своїм різким голосом, який звучав, мов стакато, і різав повітря, наче пилка.

Наскільки не схожий маленький ресторанчик, у якому ми сьогодні сидимо, на величезну, ошатну й показну залу готелю «Кот д’Азюр» у Монте-Карло; і як відрізняється мій теперішній сусіда за столом, що спокійними, гарними руками тихо й методично чистить мандарин, раз по раз відриваючись від свого заняття й даруючи мені усмішку, від місіс Ван Гоппер, яка своїми товстими, обвішаними коштовностями пальцями рилася в тарілці з високою гіркою равіолі та водночас стріляла очима в бік моєї страви, боячись, що я обрала кращу. Їй не варто було перейматися, адже офіціант із надзвичайною, властивою його професії швидкістю вже давно вирахував, що мій статус нижчий, ніж у місіс Ван Гоппер, і я її прислуга, тому приніс мені тарілку з холодною яловичиною і язиком, які півгодини тому хтось повернув до буфету, — вони були погано нарізані. Як дивує ця злоба слуг і їхня відверта нетерпимість! Пригадую, коли раз гостювала з місіс Ван Гоппер у котеджі за містом, то покоївка ніколи не відповідала на мій боязкий дзвінок і не приносила мені взуття, а ранковий чай, холодний, мов лід, залишала під дверима моєї спальні. У «Кот д’Азюр» було так само, хоч і дещо легше, та іноді навмисна байдужість перетворювалася на фамільярність, самовдоволену й образливу, через що купівля марок у портьє оберталася на випробування, якого я воліла уникати. Якою ж юною і недосвідченою я, певно, тоді здавалась та й почувалась! Надто вразлива, надто незріла, я відчувала уколи шипів і шпильок у словах, які насправді були лише булькою в повітрі.

Добре пам’ятаю ту тарілку з яловичиною і язиком. Сухий, неапетитний, нарізаний клином із зовнішнього кінця, проте мені забракло сміливості від нього відмовитися. Ми їли мовчки, оскільки місіс Ван Гоппер любила зосереджуватися на їжі, і з того, як соус стікав її підборіддям, я могла виснувати, що равіолі таки припали їй до смаку.