Розділ «5»

Я рада, що таке не може трапитися двічі, ця лихоманка першого кохання. Адже це лихоманка, і до того ж тягар, що б там не казали поети. Їм бракує сміливості, цим дням, коли тобі всього лише двадцять один рік. Вони сповнені дрібних проявів боягузтва, дрібних безпідставних страхів, і тобі так легко завдати болю, тебе так просто зранити, ти падаєш жертвою першого-ліпшого колючого слова. Сьогодні, коли вже вкрита щитом самовдоволення, притаманного наближенню зрілого віку, жалюгідні кпини, які чуєш день у день, майже не саднять і досить швидко забуваються, але тоді необачно кинуте слово не відпускало, перетворювалося на пекучу стигму, а погляд, позирк з-за плеча видавався вічним тавром. Кожна відмова провіщала те, що півень проспіває тричі, а будь-який прояв нещирості здавався поцілунком Юди. Дорослі здатні обманювати, не відчуваючи докорів сумління, і зберігати безтурботний спокій, але в ті часи навіть найменша брехня обпікала язик, змушуючи припинати себе до стовпа ганьби.

— Що ти робила вранці? — як зараз чую її голос, вона зіперлася на подушки, в її тоні чулася легка роздратованість не по-справжньому хворого пацієнта, який надто довго пробув у ліжку, і, простягаючи руку до тумбочки по колоду карт, я відчула, як від почуття провини моя шия вкрилася плямами.

— Грала з тренером у теніс, — сказала я їй, та не встигла навіть вимовити ці брехливі слова, як мене охопила паніка — а що як тренер цього ж вечора завітає до її номера й поскаржиться на те, що я вже багато днів поспіль не з’являлася на заняття?

— Проблема в тому, що, доки я прикута до ліжка, тобі немає чим себе зайняти, — промовила вона, зім’явши цигарку в баночці з-під очисного крему, і, взявши колоду, потасувала її спритними, нетерплячими рухами запеклої картярки, перемішуючи по три карти, клацаючи пальцями по сорочках.

— Навіть не знаю, що ти цілими днями робиш, — продовжувала вона. — Ти не показуєш мені жодних малюнків, а коли я прошу тебе сходити до крамниці, то забуваєш купити мені «Таксол». Усе, що я можу сказати: сподіваюся, твоя гра в теніс поліпшиться; в майбутньому це може стати тобі в пригоді. З поганим гравцем грати страшенно нудно. Досі подаєш з рук?

Вона виклала пікову даму, і смагляве обличчя тієї постало переді мною, мов лик Єзавелі.

— Так, — відповіла я, вжалена її запитанням, думаючи, який вдалий і точний вираз вона вжила. Він добре мене описував. Я все робила потайки. І це сходило мені з рук. Я взагалі не грала в теніс із тренером. Жодного разу відтоді, як вона злягла, а минуло вже трохи більше ніж півмісяця. Я сама не могла зрозуміти, чому так переховувалась і чому не розповіла їй про те, що кожного ранку їздила з де Вінтером на автомобілі, а також їла за його столиком у ресторані.

— Ти мусиш братися за ракетку частіше; без цього ніколи не гратимеш добре, — продовжила вона, і я погодилась, здригаючись від власного лицемірства й накриваючи даму слабкодухим чирвовим валетом.

Я багато позабувала з того, що відбувалося в Монте-Карло, з наших уранішніх мандрівок, забула, куди ми їздили, забула навіть, про що ми говорили; але не забула, як тремтіли мої пальці, натягаючи капелюха, як я мчала коридором і сходами донизу, не в змозі дочекатися ліфта, що так повільно скрипів, і як вибігала надвір, штовхаючи обертові двері ще перед тим, як швейцар устигав мені допомогти.

Він чекав у водійському кріслі, читаючи газету, і, побачивши мене, усміхався, жбурляв її на заднє сидіння позад себе й відчиняв дверцята, запитуючи: «Як справи у нашої “найліпшої подружки” сьогодні? Куди б їй хотілось поїхати?» Мені було б байдуже, навіть якби він їздив по колу, бо ж я тоді була на тій першій бентежній стадії кохання, коли просто забратися на сидіння поруч із ним і, обіймаючи коліна, нахилитися до лобового скла було для мене чимось геть неймовірним. Я нагадувала маленького миршавого школяра, охопленого пристрастю до старости старших класів, тільки мій кумир був добріший і ще більш недосяжний.

— Цього ранку дме холодний вітер, краще накиньте на себе мій піджак.

Я пам’ятаю це, оскільки була тоді достатньо юною, щоб відчувати радість від доторку його одягу, знов-таки, ніби той школяр, який носить светр свого героя, обв’язуючи ним шию, і задихається від гордощів, і вже те, що він позичав мені свій піджак, те, що я на кілька хвилин одягала його собі на плечі, було для мене тріумфом і осяювало мій ранок.

Не для мене були млість і вишуканість, що про них я читала в книжках. Виклик і гонитва. Змагання в дотепності, швидкі погляди, заохочувальні усмішки. Мистецтво залицяння було мені невідоме, тож я просто сиділа з його мапою на колінах, вітер розвівав моє тьмяне пряме волосся, я раділа його мовчанню й водночас прагла чути його слова. Говорив він чи ні, не надто впливало на мій настрій. Моїм єдиним ворогом був годинник на панелі приладів, стрілки якого невблаганно наближалися до першої години. Ми їздили на схід, їздили на захід, проминали міріади селищ, які, наче молюски, попричіплялися до середземноморського узбережжя, але тепер я не пам’ятаю жодного з них.

Я пригадую лише шкіряні сидіння, мапу на колінах, її обтріпані краї, затерті складки й те, як одного дня, поглянувши на годинник, я подумала собі: «Цю мить, о двадцять на дванадцяту, я мушу запам’ятати назавжди», і заплющила очі, щоб здавалося, ніби вона триває довше. Розплющивши очі, я побачила поворот дороги та сільську дівчину в чорній хустині, що махала нам рукою; я й зараз бачу її — запилюжена спідниця, яскрава дружня усмішка, — а за мить ми проїхали поворот і вона зникла. Вона вже перейшла в минуле, перетворилася на спогад.

Мені закортіло повернутися, заволодіти миттю, яка щойно минула, і тоді я зрозуміла, що навіть якби ми це зробили, усе було б по-іншому, навіть сонце світило б інакше, давало б іншу тінь, і селянка простувала б повз нас інакше, цього разу не махаючи рукою, ймовірно, навіть не помічаючи нас. У цій думці було щось моторошне, сумовите, і, поглянувши на годинник, я побачила, що спливло ще п’ять хвилин. Невдовзі наш час вичерпається й ми муситимемо повертатися до готелю.

— Якби ж зробили винахід, — імпульсивно проказала я, — який дозволив би зберігати спогади у флаконах, мов парфуми. І вони б ніколи не тьмяніли й не застоювались. А тоді, щойно захочеш, можна було б відкрити флакон і нібито пережити ту мить знову.

Я поглянула на нього, чекаючи, що він скаже. Не дивлячись на мене, він продовжував стежити за дорогою.

— І які ж саме миті з вашого юного життя ви хотіли б зберегти у флаконі? — запитав він. З його тону я не могла зрозуміти, сміється він з мене чи ні.

— Не знаю, — почала я, а тоді здуру, не думаючи про те, що кажу, бовкнула: — Я хотіла б зберегти ось цю мить і ніколи її не забувати.