Розділ «17»

— Господи, яке жахливе непорозуміння! — прошепотів він і відвернувся, спантеличений, зауваживши, що я помітила його погляд.

— Що мені сказати Максимові? — запитав він Беатріс. — Уже пів на дев’яту.

— Скажи, що їй зле, але вона спробує спуститися пізніше. Скажи, щоб не зволікали з обідом. Я зараз вийду й усе владнаю.

— Так, ти маєш рацію, — Джайлз знову крадькома зиркнув у мій бік, співчутливо, проте здивовано, не розуміючи, чому я розсілася на тому ліжку, і його голос зазвучав тихо, як, буває, говорять після нещасного випадку, чекаючи на лікаря. — Я можу ще чимось допомогти?

— Ні, — відповіла Беатріс. — Спускайся, я повернуся за хвилину.

Він послухався її й пішов геть, зашурхотівши своїм арабським вбранням. Я подумала, що це був такий момент, з якого, коли минуть роки, я сміятимусь, примовляючи: «Пам’ятаєте, як Джайлз перевдягнувся арабом, а Беатріс закутала обличчя покривалом і бряжчала браслетами на зап’ястках?» Час усе загладить, і це здаватиметься кумедним. Однак тоді мені було не до сміху. Тоді було не майбутнє, а теперішнє. Надто вже живе й надто реальне. Я сиділа на ліжку, щипаючи пухову ковдру та висмикуючи маленькі пір’їнки з дірочки в кутку.

— Не бажаєте бренді? — запитала Беатріс, роблячи останню спробу. — Я знаю, що під чаркою сміливість не справжня, проте іноді це робить дива.

— Ні, я нічого не хочу.

— Я мушу йти вниз. Джайлз каже, що там затримують обід. Ви впевнені, що я можу вас залишити саму?

— Так. І дякую вам, Беатріс.

— О, люба, не дякуйте. Якби ж я могла щось для вас зробити!

Вона на хвильку зупинилася перед моїм дзеркалом і попудрила собі обличчя.

— Боже, на кого я схожа?! — вигукнула вона. — Це кляте покривало з’їхало набік. Але вже нічого не вдієш.

Беатріс із шурхотом вийшла з кімнати, зачинивши за собою двері. Я відчула, що, відмовившись зійти вниз, утратила право на її співчуття. Я повелася, як боягузка. Вона цього не зрозуміла. Вона належала до іншої породи людей. Жінки її раси були норовисті. Не такі, як я. Якби Беатріс опинилася на моєму місці, вона б одягла іншу сукню й повернулася зустрічати гостей. Вона стояла б поруч із Джайлзом і з усмішкою на обличчі віталася б із людьми за руку. Мені це було не під силу. Мені бракувало почуття гідності, бракувало характеру. Мене погано виховали.

Переді мною знову й знову з’являлися блискучі очі Максима на тлі його блідого обличчя, а також Джайлз, Беатріс і Френк, які стояли позаду й витріщалися на мене, мов манекени.

Підвівшись із ліжка, я підійшла до вікна й виглянула надвір. У трояндовому саду садівники оглядали гірлянди, перевіряючи їхню справність. Небо було бліде, кілька рожевуватих вечірніх хмаринок швидко плинули на захід. Щойно засутеніє, засвітять усі ліхтарі. У трояндовому саду поставлять столи та крісла для пар, яким захочеться посидіти на свіжому повітрі. До мого вікна долинав запах троянд. Чоловіки внизу спілкувалися і сміялися.

— Тут одна перегоріла, — почувся голос, — можеш передати мені маленьку лампочку, Білле? Одну з тих, синеньких.

Садівник вкрутив лампочку на місце. Він легко і впевнено насвистував популярну на той час мелодійку, і я подумала, що, можливо, сьогодні оркестр на хорах гратиме цю саму пісню.

— Готова! — сказав чоловік, вмикаючи й вимикаючи гірлянду. — Тут усе гаразд. Решта працює. Краще перевірити ті, що на терасі.

Насвистуючи мелодію, вони зайшли за ріг будинку. Як би я хотіла бути чоловіком! Пізніше ввечері він стоятиме зі своїм другом на алеї — руки в кишенях, кашкет на потилиці — і спостерігатиме, як до будинку під’їжджатимуть автомобілі. Він постоїть у юрбі працівників маєтку і згодом питиме сидр за довгим столом, відведеним для них в одному з кутків тераси. «Як у старі часи, еге ж?» — скаже він. Але його приятель, попахкуючи люлькою, похитає головою: «Ця нова пані геть не така, як наша місіс де Вінтер, вона зовсім інша». Жінка в натовпі поряд із ними погодиться: «Саме так». І вони закивають головами.