Розділ «17»

Клеріс чекала на мене у спальні. Вона мала блідий і переляканий вигляд. Побачивши мене, вона розридалася. Я нічого не сказала. Взялася зривати гачки, якими була стягнута сукня, роздираючи тканину. Мені не вдавалося з ними впоратись, тож Клеріс, усе ще голосно схлипуючи, прийшла мені на допомогу.

— Усе гаразд, Клеріс, це не твоя провина, — промовила я, але вона похитала головою, сльози досі текли по її щоках.

— Ваша гарна сукня, мадам, — казала вона, — ваша гарна біла сукня.

— Байдуже, — відказала я. — Не можеш знайти гачок? Він отам, на спині. І ще один десь там, прямо під ним.

Клеріс копирсалася з гачками, її руки тремтіли, вона плуталася ще більше, ніж я, і весь час важко дихала.

— Що ви одягнете натомість, мадам? — запитала вона.

— Не знаю, — відповіла я, — не знаю.

Їй удалося розчепити гачки, і я виборсалася із сукні.

— Гадаю, мені краще побути наодинці, Клеріс, — попрохала я. — Чи не була б ти така люб’язна залишити мене саму? Не переймайся, я з усім упораюся. Забудь про те, що трапилося. Я хочу, щоб ти натішилася святом.

— Може, попрасувати вам сукню, мадам? — запропонувала вона, дивлячись на мене набряклими, залитими слізьми очима. — Я швиденько.

— Ні, — відмовила я, — не переймайся. Я б хотіла, щоб ти пішла… і, Клеріс…

— Так, мадам?

— Нікому… нікому не розповідай про те, що трапилося.

— Звісно, мадам, — вона знову вмилася слізьми.

— Не треба, щоб хтось побачив тебе в такому вигляді, — сказала я. — Піди до себе в кімнату й зроби щось зі своїм обличчям. Нема чого плакати, справді, облиш.

Хтось постукав у двері. Клеріс кинула на мене швидкий переляканий погляд.

— Хто там? — запитала я.

Двері відчинилися, і до кімнати зайшла Беатріс. Вона одразу ж підійшла до мене — дивна, досить недолуга постать у східному вбранні, з браслетами, що брязкали на зап’ястках.

— Люба моя, — вигукнула вона й простягла до мене руки, — люба моя.