Розділ «23»

Я знову опинилася в маленькій кімнатці. Схожій на почекальню вокзалу. Там був полісмен — він схилився наді мною, пропонуючи склянку води, а ще хтось поклав руку мені на плече, виявилось, що то був Френк. Я сиділа досить спокійно, підлога, стіни, постаті Френка й полісмена набували переді мною чітких обрисів.

— Перепрошую, — проказала я, — це було так безглуздо з мого боку. У тій залі було дуже жарко, аж надто жарко.

— Там бракує повітря, — сказав полісмен. — На неї часто скаржаться, однак нічого не роблять. Леді й раніше там непритомніли.

— Вам уже краще, місіс де Вінтер? — поцікавився Френк.

— Так, набагато краще. Зі мною все буде гаразд. Не чекайте на мене.

— Я відвезу вас до Мендерлея.

— Ні.

— Так. Мене попросив про це Максим.

— Ні. Ви маєте лишитись із ним.

— Максим сказав мені відвезти вас до Мендерлея.

Він узяв мене під руку й допоміг підвестися.

— Ви зможете дійти до машини чи мені її підігнати?

— Я дійду. Але я б воліла лишитись. Я хочу дочекатися Максима.

— Максим може затриматись іще надовго.

Чому він це сказав? Що він мав на увазі? Чому він не дивиться на мене? Кроулі взяв мене під руку й провів коридором до дверей, а тоді звів по сходах на вулицю. Максим може затриматись іще надовго…

Ми не розмовляли. Підійшли до маленького Френкового «морріса». Він відчинив дверцята й допоміг мені сісти. Потім заліз усередину сам і завів двигун. Ми від’їхали від вимощеної бруківкою ринкової площі, проїхали порожнім містом і виїхали на дорогу, що вела до Керріта.

— Чому вони так надовго затримаються? Що вони там робитимуть?

— Вони можуть іще раз прослухати свідчення, — Френк дивився прямо перед собою на тверде біле покриття дороги.

— Вони ж уже почули всі свідчення, — сказала я. — Там нема чого додати.