Розділ «10»

Ми поспостерігали, як автомобіль зник за поворотом алеї, а тоді Максим узяв мене за руку й сказав:

— Дякувати Богу, це закінчилося. Хутко бери плащ і виходь. Біс із цим дощем, я хочу прогулятися. Ненавиджу всі ці посиденьки.

Він мав блідий і напружений вигляд, але я не могла зрозуміти, чому спілкування з Беатріс і Джайлзом, його рідною сестрою й зятем, так його втомило.

— Зачекай, доки я збігаю нагору по плащ, — сказала я.

— У квітковій кімнаті купа макінтошів, візьми один із них, — нетерпляче мовив він, — варто жінці зайти до своєї спальні, вона завжди застрягає там на півгодини. Роберте, принеси для місіс де Вінтер плащ із квіткової кімнати, будь ласка! Там, певно, висить із півдюжини дощовиків, забутих у нас різними людьми. — Він уже стояв на алеї й кликав Джеспера. — До мене, жебрацюро ледачий, струсиш трохи жиру! — Джеспер забігав колами, істерично гавкаючи в передчутті прогулянки. — Стули писок, дурню! — сказав Максим. — Заради Бога, де цей Роберт?

Лакей вибіг із зали з дощовиком у руках, і я поспіхом накинула його, незграбно поправляючи комір. Звісно ж, він виявився на мене завеликим та ще й надто довгим, однак часу, щоб замінити його, вже не було, тож ми рушили разом через галявину до гаю, а Джеспер побіг попереду.

— З мене й кількох моїх родичів більше ніж достатньо, — мовив Максим. — Беатріс — одна з найкращих людей на світі, проте вона завжди щось як ляпне.

Я не зрозуміла, що Беатріс зробила не так, але вирішила краще не питати. Мабуть, він досі обурювався з приводу тих розмов перед ланчем про його здоров’я.

— Що ти про неї думаєш? — запитав він.

— Вона мені дуже сподобалась, — відповіла я. — Беатріс надзвичайно мило зі мною поводилася.

— Про що ви тут розмовляли після ланчу?

— Ой, не знаю. Здебільшого говорила я. Розповідала їй про місіс Ван Гоппер, про те, як ми з тобою познайомилися й таке інше. Вона сказала, що я геть не та, кого вона очікувала побачити.

— А якого біса вона очікувала?

— Гадаю, якусь елегантнішу, вишуканішу жінку. Світську красуню, як вона висловилась.

Якусь мить Максим помовчав; він нахилився й жбурнув Джесперові палицю.

— Іноді Беатріс поводиться, як остання дурепа, — сказав він.

Ми здерлися порослим травою схилом за галявинами й заглибилися в гай. Дерева росли дуже щільно, й довкола панувала темрява. Ми брели по зламаних гілках і торішньому листі, подекуди траплялися свіжа зелена щетина молодої папороті та памолодь дзвоників, що невдовзі мали розцвісти. Тепер Джеспер замовк, опустивши носа до землі. Я взяла Максима під руку.

— Тобі подобається моє волосся? — запитала я.

Максим здивовано на мене поглянув.