Розділ «13»

Наприкінці червня Максиму довелося поїхати до Лондона на якийсь званий обід. Лише для чоловіків. Щось пов’язане зі справами графства. Він був відсутній протягом двох днів, і я зосталася на самоті. Його від’їзд викликав у мене страх. Коли автомобіль зник за поворотом алеї, у мене з’явилося відчуття, неначе ми розлучилися назавжди і я більше ніколи його не побачу. Звісно ж, трапиться нещасний випадок, і пізніше вдень, коли я повернуся з прогулянки, то побачу зблідлого й переляканого Фріса, який чекатиме на мене зі звісткою. Зателефонує лікар з якої-небудь сільської лікарні. «Ви мусите набратися сміливості, — скаже він. — Боюсь, ви маєте бути готовою до найгіршого».

Прийде Френк, і ми разом вирушимо до лікарні. Максим мене не впізнає. Я уявила все це, сидячи за ланчем, я вже бачила юрбу місцевих жителів, що зібралися біля цвинтаря на похорон, і те, як сама спираюся на руку Френка. Це все видалося мені таким реальним, що навіть їжа не лізла до рота, і я все нашорошувала вуха, щоб почути телефон, якщо той задзвонить.

Удень я всілася в саду під каштаном із книжкою на колінах, проте геть нічого не прочитала. Коли я побачила, що Роберт перетинає галявину, то вже знала, що нам зателефонували, й мені зробилося зле.

— Надійшло повідомлення з клубу, мадам: містер де Вінтер прибув туди десять хвилин тому.

Я згорнула книжку.

— Дякую, Роберте. Як він швидко доїхав!

— Так, мадам. Дуже гарна їзда.

— Він просив мене до слухавки чи щось передав?

— Ні, мадам. Лише те, що щасливо доїхав. Телефонував швейцар.

— Добре, Роберте. Дуже дякую.

Я відчула неймовірне полегшення. Мене більше не нудило. Біль минув. Немовби я вийшла на берег після того, як перепливла протоку. Я почала відчувати голод і, коли Роберт повернувся до будинку, прокралась крізь засклені двері до їдальні та накрала з підсобного столика печива. Я взяла шість штук. Батське печиво «Олівер». А тоді ще й яблуко. Навіть не думала, що настільки зголодніла. Я пішла в гай і з’їла все там, аби ніхто зі слуг не побачив мене з вікна, а тоді не сказав кухарю, що, схоже, місіс де Вінтер не подобається їжа, яку готують на кухні, адже щойно бачили, як вона запихалася фруктами та печивом на галявині. Кухар образився б і, ймовірно, пішов би до місіс Денверз.

Тепер, коли Максим щасливо дістався Лондона, а я поїла печива, я відчула себе надзвичайно добре й на диво радісно. Мене сповнило відчуття свободи, неначе я позбулася будь-яких зобов’язань. Це нагадувало суботні дні в дитинстві. Ні уроків, ні школи. Можна робити все, що заманеться. Одягаєш стару спідницю, пляжні туфлі та бавишся на вигоні з сусідськими дітьми в «зайця і собак».

У мене було таке саме відчуття. Я ще ніколи не почувалася так відтоді, як приїхала до Мендерлея. Певно, причиною цьому стало те, що Максим поїхав до Лондона.

Мене шокували власні думки. Я взагалі не могла цього зрозуміти. Я ж не хотіла, щоб він їхав. А тепер у мене так легко на серці, така пружна хода, і з’явилося це дитяче бажання побігти через галявину та скотитися схилом донизу. Я змахнула крихти печива з губ і гукнула Джеспера. Можливо, я почувалася так лише тому, що надворі був чудовий день…

Ми пройшли Щасливою долиною до невеличкої бухти. Азалії вже відцвіли, на моху лежали коричневі та зім’яті пелюстки. Дзвоники ще не зів’яли, вони стелилися щільним килимом у гаю над долиною, а молода папороть, кучерява й зелена, пнулася догори. Від моху линув густий і насичений аромат, дзвоники пахли землею й гіркотою. Я вляглася на високу траву біля квітів, підклавши під голову руки, а Джеспер примостився поряд. Хекаючи, він з дурнуватим виглядом дивився на мене, з його язика й міцної щелепи скрапувала слина. Десь над нами, на деревах, вуркотіли голуби. Було мирно й тихо. Я задумалася, чому деякі місця здаються набагато кращими на самоті. Яким би пересічним і недолугим це все здавалося б, якби зараз поруч зі мною сиділа подруга, хто-небудь із тих, з ким я приятелювала в школі, і сказала б: «До речі, днями я бачила нашу Гільду. Пам’ятаєш її? Та, що так добре грала в теніс. Вона вийшла заміж, у неї двоє дітей». І ми б не помічали дзвоників коло нас, не чули б голубів над головою. Мені не хотілося, щоб поруч був хтось іще. Навіть Максим. Якби тут був Максим, я б не лежала так, як лежу, жуючи травинку, із заплющеними очима. Я б дивилася на нього, стежила б за його поглядом, за виразом його обличчя. Думала б, чи подобається йому, а чи він нудиться. Переймалася б, що в нього на думці. Наразі я могла розслабитися, все це не мало жодного значення. Максим був у Лондоні. Як приємно знову побути на самоті! Ні, насправді я так не думала. То була зрада, підлість. Я так не думала. Максим — це моє життя і мій світ. Я підвелася із дзвоників і різко гукнула Джеспера. Ми рушили долиною до берега. Був відплив, море виглядало дуже спокійним і байдужим. Затока нагадувала величезне тихе озеро. Зараз мені було так само складно уявити його бурхливим, як складно уявити зиму посеред літа. Вітру не було, й сонце сяяло на плескотливих хвилях, коли ті накочувалися на скелі, утворюючи між ними маленькі калюжі. Джеспер одразу ж, озираючись на мене, поліз на скелі, одне вухо задерлося йому на голову, завдяки чому він набув дивакуватого хвацького вигляду.

— Не туди, Джеспере! — крикнула я.

Звичайно, пес на мене не зважав. Навмисне не слухаючись, він пострибав униз. «Який же він бешкетник!» — уголос проказала я і полізла на скелі за ним, удаючи сама перед собою, що мені не хочеться потрапити на іншу частину берега. «Ну що ж, — подумала я, — нічого тут не вдієш. Зрештою, Максима зі мною немає. Мене ж воно не стосується».

Я побрела по калюжах між скелями, мугикаючи собі під ніс мелодію. Під час відпливу бухта мала інакший вигляд. Не такий грізний. У крихітній гавані було не більше трьох футів. Човен міг би спокійнісінько дрейфувати собі в цій нерухомій мілкій воді, подумала я. Тут досі плавав буй. Він був біло-зелений, минулого разу я цього не помітила. Можливо, тому, що завдяки дощу всі кольори здавалися невиразними. На березі нікого не було. Я пройшла по гальці до іншого боку бухти й здерлася на низенький кам’яний мол. Джеспер біг попереду, неначе до того звик. У стіні стирчали кільце й залізна драбина, що спускалася до води. Ось тут прив’язували ялик і залазили в нього по цій драбині, подумала я. Буй виднівся якраз навпроти, приблизно за тридцять футів. На ньому було щось написано. Я витягнула шию вбік, аби прочитати напис. «Je Reviens». Яка дивна назва. Нетипова для човна. Хоча, можливо, це був французький човен, рибальський. Іноді рибальські човни мають такі назви; «Щасливе повернення», «Я тут» тощо. «Je Reviens» — «Я повертаюсь». Так, гадаю, це гарна назва для човна. Вона лише не пасувала саме цьому, адже він більше ніколи не повернеться.

Певно, холодно плисти в затоці за маяком, подалі від мису. В самій затоці спокійно, проте навіть сьогодні, у штиль, за мисом, там, де швидко йшов відплив, поверхня води бралася брижами білої піни. Щойно б маленький човен обігнув мис і вийшов із закритої затоки, пориви вітру одразу ж нахилили б його набік. Можливо, морська вода захлюпувала б через борт, стікала б палубою. Людина біля румпеля змахувала би бризки з очей і волосся, позирала б на напнуту щоглу. Цікаво, якого кольору був той човен? Може, біло-зелений, як той буй. Френк казав, що він був невеличкий, із маленькою рубкою.