Розділ «24»

Дякувати Богу за Февеллів сміх! Дякувати Богу за його тицяння пальцем, за розпашіле обличчя, за вирячені, налиті кров’ю очиська! Дякувати Богу за те, що він ледь тримався на ногах! Бо ж усе це налаштувало полковника Джуліана проти нього й змусило стати на наш бік. Я помітила на його обличчі огиду, зауважила швидкий порух його губ. Він не повірив Февеллу. Полковник Джуліан опинився на нашому боці.

— Цей чоловік п’яний, — швидко проказав він. — Він сам не тямить, що каже.

— П’яний? Невже? — закричав Февелл. — Е ні, любий друже. Можливо, ви й магістрат і до того ж полковник, однак мені ви не указ! На моєму боці закон, і я цим скористаюся. У цьому клятому графстві, окрім вас, є й інші магістрати. Люди, які мають голови на плечах і розуміють, що таке справедливість. А не солдафони, що їх давно вигнали з армії через некомпетентність і котрі тепер походжають, начепивши на груди нічого не варті медалі. Макс де Вінтер убив Ребекку, і я маю намір це довести.

— Хвилиночку, містере Февелл, — тихо промовив полковник Джуліан, — ви ж були присутні сьогодні на дізнанні, чи не так? Тепер я вас згадав. Я бачив вас там. Якщо вас так дуже непокоїть несправедливе рішення суду, то чому ж ви не сказали про це тоді журі присяжних або й коронеру особисто? Чому не показали цей лист у суді?

Февелл вирячився на нього й зареготав.

— Чому? — перепитав він. — А тому, що я вирішив цього не робити, ось чому. Я вирішив приїхати сюди та владнати це з де Вінтером віч-на-віч.

— Саме тому я вам і зателефонував, — сказав Максим, відходячи від вікна. — Ми вже чули звинувачення Февелла. І я запитав у нього те саме. Чому ж він не поділився своїми підозрами з коронером? На що той відповів, що не є заможною людиною і, якщо я зголошуся виплачувати йому дві-три тисячі фунтів щороку впродовж усього його життя, він більше ніколи мене не потурбує. Під час розмови були присутні Френк і моя дружина. Вони обоє це чули. Запитайте їх.

— Щира правда, сер, — мовив Френк. — Усе просто, це — чистої води шантаж.

— Так, звісно, — відказав полковник Джуліан, — утім проблема в тому, що шантаж чистим не буває, як, зрештою, і простим. Він може стати причиною численних неприємностей для багатьох людей, навіть якщо врешті-решт шантажист опиниться за ґратами. А іноді до в’язниці потрапляють і ні в чому не повинні особи. У нашому випадку ми спробуємо цього уникнути. Не знаю, чи ви достатньо тверезі, щоб відповідати на мої запитання, проте, якщо утримаєтесь від недоречних особистих образ, ми зможемо впоратися з цією справою швидше. Щойно ви звинуватили де Вінтера у скоєнні тяжкого злочину. Чи маєте ви які-небудь докази?

— Докази? — перепитав Февелл. — Які ще, в біса, докази? Хіба тих дірок у днищі човна не достатньо?

— Звісно, ні, — сказав полковник Джуліан. — Хіба що ви знайдете свідка, який бачив, що їх зробив де Вінтер. У вас є свідок?

— Який ще свідок, чорт забирай?! — скрикнув Февелл. — Звісно, це справа рук де Вінтера. Хто б іще міг убити Ребекку?

— У Керріті живе багато людей, — мовив полковник. — Чому б вам не походити від дверей до дверей і не попитати? Це міг зробити навіть я. Схоже, у вас не більше доказів проти де Вінтера, ніж проти мене.

— Ач як! Тепер зрозуміло, — проказав Февелл. — Ви вирішили йому допомогти. Хочете підтримати де Вінтера. Ви не відвернетесь від нього, бо обідали в нього, а він — у вас. Він тут — знана особа. Власник Мендерлея. Ах ви ж сноб нещасний, от же чорт приніс!

— Обережніше, Февелле, обережніше.

— Гадаєте, вам удасться заткнути мене за пояс, еге ж? Думаєте, мені нема чого сказати в суді? Я знайду докази, можете бути певні! Кажу вам, де Вінтер убив Ребекку через мене. Він знав, що ми були коханцями. Він ревнував, просто шаленів від ревнощів. Де Вінтер знав, що вона чекала на мене в хатині на березі, тож пішов туди тієї ночі й убив її. А тоді поклав тіло в човен і потопив його.

— Гарна історія, Февелле, по-своєму, звісно, але повторюю ще раз — у вас немає жодних доказів. Покажіть мені свідка, який бачив, як це трапилося, і, можливо, тоді я почну ставитися до вас серйозно. Я знаю цю хатину в бухті. Щось на кшталт місця для пікніків, так? Місіс де Вінтер тримала там такелаж для човна. Ваша історія звучала б правдоподібніше, якби це була дача, а довкола стояло ще з п’ятдесят таких само, як вона. У такому разі була б хоч якась імовірність, що хтось із тамтешніх мешканців усе бачив.

— Заждіть-но, — повільно проказав Февелл, — заждіть… Імовірність того, що де Вінтера тієї ночі бачили, існує. До того ж це цілком вірогідно. Варто перевірити. То що ви скажете, якщо я приведу вам свідка?

Полковник Джуліан знизав плечима. Я помітила, як Френк кинув на Максима запитальний погляд. Максим нічого не відказав. Він не зводив очей з Февелла. Аж раптом я зрозуміла, що саме він мав на увазі. Я зрозуміла, про кого він говорив. І, вклякнувши з переляку, із жахом осягнула, що Февелл таки мав рацію. Тієї ночі був свідок. У моїй пам’яті виринули короткі фрази. Слова, які я не зрозуміла, репліки, які я вважала уривками думок, породжених мозком нещасного ідіота. «Вона там, унизу, еге ж? Їй звідти вже не вийти». «Я нікому не казав». «Вони знайдуть її, так? Риби вже з’їли її, хіба ні?» «Їй більше ніколи не повернутись». Бен знав. Бен бачив. Пришелепкуватий Бен був свідком, і весь цей час йому про все було відомо. Тієї ночі він ховався в гаю. Він бачив, як Максим відпливав від молу і як повернувся в ялику сам. Я відчула, що геть сполотніла, і відкинулась на спинку крісла.