Розділ «4.4. Структура економічного регіону»

Другим за значущістю рівнем галузевої структури регіону є допоміжні галузі, які забезпечують ефективне функціонування галузей спеціалізації. Вони можуть виробляти сировину, матеріали, енергію і паливо, комплектуючи деталі, транспортні послуги, послуги зі зберігання продукції та ін.

Третій рівень галузевої структури регіону становлять додаткові та обслуговуючі галузі. їх називають додатковими відносно галузей спеціалізації, але їх значення може бути великим, тому що вони зазвичай забезпечують основні потреби населення. До них передусім належать підприємства окремих видів харчової промисловості. В сучасних умовах глобалізації і нових технологій проблем із завезенням продукції широкого вжитку не виникає, але попит на свіжу, вироблену без консервантів продукцію залишається високим. Тому місцеве виробництво свіжої молочної, м'ясної, хлібобулочної, окремих видів кондитерської продукції, овочів і фруктів завжди буде актуальним. У другу чергу, неможливо обійтися також без забезпечення населення водою, теплом, деякими іншими видами виробництва і послуг, що переважно продукуються на місцевому рівні.

До додаткових галузей можна віднести й такі підприємства, створення яких зумовлено не стільки економічними чинниками, скільки необхідністю забезпечення населення роботою. Поступово вони можуть перетворитися на галузі спеціалізації. Чинник дешевої робочої сили є нині одним із найвпливовіших у виникненні трудомістких виробництв (переважно легкої промисловості, виробництва побутової техніки та ін.).

Є і такі додаткові галузі, поява яких може бути викликана наявністю в регіоні сприятливих чинників розвитку. Але обсяги їх виробництва недостатні або невигідні для вивезення продукції за межі регіону і в змозі забезпечувати лише внутрішні потреби.

Не слід також виключати наявності в регіоні виробництв, виникнення яких неможливо пояснити об'єктивними чинниками. Це найчастіше зумовлено впливом суб'єктивного людського чинника (характером влади і т. ін.).

Немаловажну роль у формуванні економіки регіону відіграє виробнича і соціальна інфраструктура. Об'єкти виробничої інфраструктури (транспорт, зв'язок, інженерні комунікації — водо- і теплопостачання, постачання електроенергії та ін.) обслуговують потреби промислового і сільськогосподарського виробництв. Соціальна інфраструктура (транспорт, зв'язок, навчально-виховні, медичні заклади, торгівля, сфера комунально-побутових послуг тощо) обслуговує щоденні потреби населення.

Об'єкти інфраструктури регіону на рівні країни самі утворюють окремі галузі господарства виробничої і невиробничої сфер — транспортний комплекс, науково-освітня і медична галузі та ін. Слід підкреслити, що за зарубіжною класифікацією господарської діяльності всі галузі економіки, крім промисловості і сільського господарства (разом з мисливським, рибним і лісовим господарством), належать до інфраструктури, у тому числі будівельний, транспортний та інші комплекси, які за радянською класифікацією належали до виробничої сфери діяльності.

Стан інфраструктури на постіндустріальній стадії розвитку країн стає найвагомішим фактором соціально-економічного зростання і починає безпосередньо впливати на появу нових видів господарської діяльності, отже, викликає так званий "мультиплікаційний" ефект зростання економіки (за концепцією Ш. Перру). У пострадянських країнах, де інфраструктура, особливо соціальна, розвивалась за остаточним принципом, низький її рівень гальмує залучення іноземних інвестицій і загальний економічний розвиток.

Спеціалізація, комплексність, ефективність економічного регіону

Спеціалізація регіону залежить від сукупності сприятливих соціально-економічних, природних, історичних та інших умов і факторів розвитку. Вона може бути вузькою (представленою малою кількістю галузей) і широкою (представленою значним різноманіттям виробництв і послуг), що зумовлене як специфікою факторів розвитку, так й ступенем відкритості економіки (інтегрованістю регіону в національну і світову економіку). Спеціалізація регіону відображає його народногосподарські функції.

Спеціалізація регіону та її ефективність обчислюється за допомогою спеціальних таблиць і коефіцієнтів. У табличному методі враховують частку галузі у загальному обсязі виробництва в регіоні, а також її ранг (місце, яке займає галузь серед інших). Коефіцієнти спеціалізації відображають рівень концентрації галузі порівняно з іншими галузями в регіоні, або тою ж галуззю в країні. Розрахункові формули наведені у підрозділі 3.2, де розглядаються методи аналізу соціально-економічного розвитку регіонів.

Комплексність регіону відображає ступінь завершеності усієї господарської системи, пропорційності співвідношень між усіма ланками господарства, а також рівень використання природно-ресурсного, трудового й економічного потенціалів.

Ідеальна комплексність зумовлює повну стабілізацію системи на певному рівні розвитку, коли повністю відсутні диспропорції у територіальній і галузевій структурі, системі "природа — господарство — населення" регіону. Це передбачає також повну замкнутість, ізольованість регіональної системи. В реальному житті це абсолютно неможливо, за винятком занедбаних, покинутих людиною територій (але подібна ситуація може бути лише тимчасовим періодом в історії розвитку регіону). Тому економіка регіону, як правило, постійно еволюціонує: зростає, стабілізується, занепадає, знову зростає і т. д. Всі елементи регіональної системи також розвиваються із різною швидкістю і кожен з них то випереджає, то відстає від іншого. Отже, гармонійний стан регіональних систем — це лише той ідеал, до якого слід наближатися.

Для регіональних досліджень використовують низку формул, що визначають їх комплексність та ефективність (див. підрозділ 3.2). Ці формули зазвичай відображають тільки окремі аспекти комплексної територіальної і галузевої організації регіону, оскільки універсальна формула ще не знайдена.

Економічний регіон за своїм змістом є найскладнішою багатоелементною системою із заплутаними (часто невизначеними) внутрішніми і зовнішніми зв'язками, тому визначення ефективності його розвитку є складною проблемою.

У таких ускладнених системах простіше обрахувати ефективність функціонування їх окремих складових. Але просте сумування окремих ефектів не завжди ідентичне сумарному загальному ефекту всієї системи, що підтверджує концепція оптимуму за Парето. Наприклад, ефективність існування біоти повністю суперечить ефективності функціонування господарських комплексів. Те, що корисне для господарства, може бути смертельним для екосистем і навпаки. Науково-технічний прогрес також часто не збігається з інтересами соціуму.

Отже, будь-які розрахунки ефективності, як правило, е умовними. Ми в змозі розрахувати лише незначну частку повного ефекту, переважно економічного, який зазвичай піддається примітивному обчисленню. Соціальні ефекти визначаються показниками рівня життя населення, індексами людського розвитку, які не можуть повністю відобразити дійсну якість життя. Екологічну ефективність (точніше, соціально-економічну ефективність природоохоронних заходів) розрахувати ще складніше. Слід зазначити, що поняття ефективності в природі не існує. Ми лише оцінюємо зворотну дію природи, що зумовлена негативним техногенним впливом людської діяльності на неї, тобто по суті справи оцінюємо недоліки власного господарювання.

Загалом регіональна ефективність визначається за методами і принцами оцінки звичайної економічної ефективності виробництва, наприклад, за максимумом сумарних доходів (прибутків), або мінімумом витрат; за показниками ефективності інвестицій, рентабельності; за ступенем власного самозабезпечення фінансами та ін.

Є також узагальнені, пристосовані для регіонального виміру, формули, наприклад, порівняльна оцінка загальної ефективності регіонального комплексу:

де Еа — відносний показник загальної ефективності господарства регіону; Е. — показник (індекс) ефективності і-'і галузі в регіоні; Еш — показник (індекс) ефективності і-ї галузі в країні; п — кількість галузей. Індекси галузевої ефективності визначаються за формулами