Розділ «9.8. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ГАРАНТІЇ СВОБОДИ СОВІСТІ Й РЕЛІГІЇ В УКРАЇНІ. ДЕРЖАВНО-РЕЛІГІЙНІ СТОСУНКИ»

Обмеження свободи совісті та релігії встановлюються у таких сферах:

По-перше, у царині політичної діяльності. Згідно зі ст. 5. Закону України релігійні організації не мають права брати участі у діяльності політичних партій, висувати кандидатів до органів державної влади. З другого боку, священнослужителі мають право нарівні з усіма громадянами на участь у політичному житті. На виборах 2002 р. було висунуто кандидатами у Ради всіх рівнів 345 священнослужителів.

По-друге, у сфері міжнародних зв ’язків. Згідно зі ст. 14 Закону України іноземці можуть займатися проповіддю релігійних віровчень, виконанням релігійних обрядів лише втих релігійних організаціях, на запрошення яких вони прибули в країну і за погодженням з відповідними державними органами. Заданими цих органів, до речі, іноземні місіонери скоюють 1/3 всіх порушень релігійного законодавства України.

По-третє, у царині освіти. В останньому випадку діє принцип відокремлення релігії від освіти, встановлений ст. 35 Конституції Україні, ст. 6 Закону України "Про свободу совісті...", ст. 6,8,9 Закону України "Про освіту". Згідно з цим принципом освіта в Україні "носить науковий, світський характер". Проте релігійні організації мають право створювати для релігійної освіти дітей, дорослих навчальні заклади і групи, а також провадити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належать або надаються у користування (ст. 6). Громадяни, які навчаються у середніх і вищих духовних навчальних закладах, користуються правами і пільгами, встановленими для учнів і студентів бюджетних навчальних закладів (ст. 11). Згідно зі ст. 20 священнослужителі мають право брати участь у навчально-виховному процесі в школах, надавати педагогам консультативну допомогу. При цьому накладаються обмеження: знання, що їх надає священик, повинні мати інформаційний характер, в школі не можна практикувати релігію, здійснювати обряди. На цій підставі у більш, як 80% шкіл Львівської області викладалися "Основи християнської моралі".

Проте у питанні стосунків між релігією та освітою українське законодавство виглядає значно поміркованішим за європейське і за законодавство інших пострадянських республік, які припускають можливість організації релігійного навчання у державних закладах освіти за бажанням батьків та учнів. На сьогодні це питання остаточно не врегульоване.

Однією із невід’ємних конституційних гарантій забезпечення свободи совісті та релігії в Україні є право на альтернативну (невійськову) службу. Воно вперше було встановлено ст. 2. Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу" (1992) і підтверджено у ст. 35 Конституції У країн и. Згідно з нею цю службу проходять у тому разі, "якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина". Альтернативну службу громадяни проходять на державних підприємствах, в установах та організаціях соціального забезпечення, охорони здоров’я та навколишнього середовища, а також у сфері комунального, сільського господарства тощо, її тривалість дещо більша за термін дійсної військової служби —18-27 місяців. Загалом уже здійснено понад 20 призовів, якими скористались понад 12 тис. осіб. Причім з 1992 р. кількість молодих людей, які оби рал и альтернативну службу у кожному призові, останнім десятиліттям невпинно зростала: від кількох сотень до кількох тисяч. Це свідчить про те, що альтернати вна військова служба стала вже зви чайним явищем, хоча, у сусідній Рф проблема альтернативної військової служби досі не розв’язана.

У реальній практиці суспільного життя ступінь релігійної свободи значною мірою залежить від характеру державно-церковних відносин, які історично у ньому склалися. Не може бути повної релігійної свободи у крайніх моделях таких стосунків:

• Модель повного злиття держави і Церкви, як це мало місце у Папській державі в Італії й має місце в деяких ісламських країнах;

• Модель ворожнечі й повного відокремлення держави від Церкви, яка послідовно втілювалася в життя у Радянському Союзі. Тож релігійна свобода може бути реалізована лише у проміжних моделях часткового ототожнення держави і Церкви.

• Модель "державноїрелігії", всебічної — законодавчої, матеріальної та моральної — підтримки державою однієї з поширених у ній релігії. Така модель, наприклад, реалізується стосовно до Вірменської Апостольської Церкви (ст. 17 Конституції Вірменії) або у Норвегії. Стаття 2 Конституції Норвегії встановлює, що євангелічна лютеранська релігія є офіційною державною релігією. Послідовниками Церкви Норвегії є 83% населення. Всі витрати по управлінню Церквою Норвегії покриваються державою і муніципальною владою за рахунок державних податків. Світські чиновники контролюють внутрішні справи Церкви. Норвезькі державні дитячі садки і школи зобов’язані згідно із законом викладати всім учням "Мораль і християнське виховання". Тільки священиків Церкви Норвегії залучають для обслуговування Збройних Сил, державних лікарень і госпіталів, а також в’язниць; тільки священики Церкви Норвегії запрошуються на заходи державної служби і народні свята.

• Модель "традиційної Церкви" — жодна з існуючих в країні релігій не проголошена офіційною Церквою держави, проте одна з них зай має особливе місце в традиціях народу і користується відкритою державною підтримкою. Така модель характерна для римо-католицьких країн Латинської Америки. Близькі до цієї моделі формулювання містить преамбула до Закону РФ "Про свободу совісті і релігійні об’єднання", де визнається "особлива роль православ’я в історії Росії, у становленні і розвитку її духовності та культури". А ст. 5 відповідного Закону Литви традиційними визнає одночасно дев’ять релігійних конфесій - від католиків до караїмів.

• Модель "співпраці" - держава забезпечує значне фінансування різних видів церковноїдіяльності, зокрема релігійної освіти, утримання храмів, оплати праці духовенства. Часто у такій моделі стосунки держави і церкви регулюються спеціальними угодами. Ця модель характерна для Іспанії, Італії, Польщі, багатьох європейських країн з лютеранською традицією.

• "Пристосовницька модель" — держава дотримується нейтралітету щодо релігії. Вона не визначає значення якоїсь релігії для загальнонаціональної чи місцевої культури, не займається проблемою розміщення релігійних символів у публічних місцях, не санкціонує винятки у системі оподаткування, не врегульовує на законодавчому рівні особливості релігійного побуту і святкового циклу. Таку модель репрезентують Сполучені Штати Америки.

Для регулювання відносин між Церквою та державою в Україні тяв Державний комітет у справах релігії, якій провадив реєстрацію релігійних організацій, встановлював правила проведення ними культової діяльності, здійснював контроль за дотриманням конституційно-правових норм і законів з питань свободи совісті та релігії. За даними Держкомрел ігії, у 2001 р. було скоєно 102 таких порушення, проти 544 у 1992 р. (див. текст 9.9). Ліквідація цього комітету на початку 2005 р. засвідчила бажання центральної виконавчої влади проводити подальшу демократизацію відносин між державою і Церквою.

Регулярно відбуваються зустрічі Президента України з главами релігійних конфесій. Утворено Всеукраїнську Раду Церков та релігійних організацій. Вона є представницьким міжконфесійним консуль-тативно-дорадчим органом, що діє на громадських засадах. Подібний орган — Національна Рада церков у США — довів свою корисність, хоча його функції дещо відмінні від функцій української Ради.

На наш погляд, українська держава у своїх відносинах з релігією, передусім, історично "традиційними" для країни Православними Церквами та ісламськими громадами (Автономної Республіки Крим) намагається втілювати в життя "пристосовницьку модель". Така вкрай поміркована позиція вочевидь пояснюється сумним атеїстичним досвідом радянських часів і небажанням у нестабільні часи розбудови незалежної держави впроваджувати більш радикальні моделі.

Однак ще під час демократичних виборів до Верховної Ради Ук-раїни 1990 р. українські політики заявили про свій інтерес до релігії. Одним із переконливих свідчень цього є включення до програмних документів багатьох політичних партій релігійних питань та створення партій конфесійного спрямування (Християнсько-Демократична партія України, Республіканська Християнська партія, Партія муеульман). Особливої популярності у першій половині 1990-х рр. набуло гасло "Незалежній Україні—єдина автокефальна (самостійна) Православна Церква". На ньому спекулювали група народних депутатів "За єдину Помісну Церкву". Свого часуу Верховній Раді України діяло депутатське об’єднання на підтримку традиційних і канонічних конфесій. Крім окремих депутатів і політичних партій, зацікавлені у використанні релігії або в оперті на неї згуртовані захистом корпоративних інтересів регіонально-кланові утворення.

Деякі релігійні організації зі свого боку відверто співпрацюють з впливовими політичними силами, виступають їхніми гаслами, підтримують їхніх кандидатів у структури законодавчої і виконавчої влади. (Протягом 1990-2002 рр. народними депутатами України обиралися тільки два служителі культу). Таким чином, вони розраховують одержати більший доступ до державних ЗМІ з багатомільйонною аудиторією і неформал ьну, однак дієву підтримку вусіх сферах своєї діяльності.

Дедалі популярнішими у житті Церкви стає проведення ходів, маршів, тобто масове вираження своїх вимог. У першому півріччі 2004 р. клірики Церкви провели у декількох найкрупніших містах країни кілька багатолюдних акцій. їхньої кінцевою метою була демонстрація здатності Церкви тиснути на владу шляхом організації акцій за участю вел и кої кількості віруючих.

Щоправда, в цілому ставлення релігійних організацій до української держави характеризується, так би мовити, доброзичливим нейтралітетом. Воно засноване, по-перше, на безумовному визнанні факту національної незалежності України; по-друге, на сподіванні, що "Церква відокремлена від держави, але не від суспільства". Ст. 21 Закону України "Про свободу совісті..." якраз передбачає на прохання громадян або за ініціативою релігійних організацій проведення богослужінь та релігійних обрядів у військових частинах, в лікарнях, будинках для людей похилого віку та інвалідів, місцях попереднього ув’язнення і відбування покарання. Тим-то питання, які ставляться релігійними організаціями перед владою, не мають політичного забарвлення. Вони стосуються: