Розділ «9.2. СЛОВ’ЯНСЬКИЙ ЯЗИЧНИЦЬКИЙ ПАНТЕОН І РИТУАЛ. ІСТОРИЧНА ДОЛЯ ЯЗИЧНИЦТВА»

Завершувалася поховальна церемонія тризною, відомою у праслов’янського населення У країні ще з І тисячоліття до н. е. У власному розумінні тризна мала вигляд військового турніру чи битви і була покликана відганяти смерть від живих; у широкому розумінні тризною можна вважати весь комплекс поховальних обрядів безпосеред-ньо після кремації чи інгумації, які, крім військових змагань, включали в себе криваве жертвопринесення на жертовному вогнищі і жалобне частування з пияцтвом.

Курган Чорна Могила сер. Хет. Розріз. Внизу план поховального вогнища (у збільшеному масштабі)

Обряд, що поєднував елементи кремації і закопування в землю, був докладно досліджений під час розкопок багатої Чорної могили під Черніговом. На горизонтальному огородженому майданчику було споруджено дерев’яний будинок мертвих. Після здійснення кремації на місці будинку виріс невеличкий курган. Родичі померлого поклали на його верхівку зброю небіжчика і справили по ньому тризну. І тільки після цього насипання кургану було остаточно завершено.

Річний цикл язичницьких свят

Річний цикл язичницьких свят було побудовано за сонячно-господарським принципом. Інакше кажучи, головні свята приурочувалися до основних положень сонця: зимового та літного сонцестояння, весняного та осіннього рівнодення, яким відповідали основні цикли сільськогосподарських робіт.

Найзначнішим святом давніх слов’ян було поза всяким сумнівом свято Івана Купала, якому передував Зелений, або Русальський тиждень. Назва, під якою відомий нам цей день походить від злиття його власної язичницької назви — Купала, із християнським святом на честь Іоанна Хрестителя. Воно припадало на день літнього сонцестояння (24 червня). Вказівки, шо Купала святкувався на початку липня пояснюються плутаниною старого і нового стилів, різниця між якими складає приблизно два тижні. Але річ не в конкретній даті за тим або іншим стилем, а в тому, на яке число календаря випадає те природне явище, в ознаменування якого було започатковане свято.

Усі ритуали на свято Купала обертаються навколо двох стихій — вогню та води, адже воно знаменувало собою досягнення природою своєрідного піка родючої сил и (див. текст 9.2). Це — тріумф сонячного начала, об’єднання родючої сили води та світла (звідси і топлення Купала), що повинне незабаром принести людям хороший врожай. І в той же час у цьому переможному мотиві вже відчувалися нотки тривоги: гине сонячний герой, персоніфікація літнього життєдайного сонця, отже, незабаром потрібно чекати "контрнаступу" темних сил.

Показово склалась історична доля язичництва на Русі. Проникнення на Русь християнства, а потім і його прийняття як більш розвиненої релігії, теоретично мало б призвести до поступового ви корі-нювання язичницьких обрядів, вірувань і культів. Незважаючи на це, на сьогодні у більшості дослідників немає сумнівів у тому, що період з IX до середини XI і І ст. можна вважати періодом двовірства на Русі — одночасного співіснування давніх язичницьких та християнських вірувань і культів на всій території країни і у всіх верствах населення. Цс двовірство наклало досить помітний відбиток на всі сторони життя києворуського суспільства і давньоруське мистецтво, тому наявність цього феномена неважко підтвердити конкретними прикладами. Усіх найвідоміших київських князів—Володимира І Святославича, Ярослава Мудрого, Володимира II Мономаха — ми знаємо лише за їхніми "поганськими" іменами, хоч вони мали і християнські імена, що давалися їм при хрещенні: обидва Володимири звалися Ва-силіями, Ярослав — Георгієм.

У періоді двовірства можна виділити два етапи:

• перший охоплює IX—Хет. та характеризується перевагою язичництва;

• другий — це кінець X — початок XI11 ст., коли більшого поширення набуває християнство.

У період співіснування язичництва та християнства перше було поширено в селах серед селян, а друге — у містах серед дружи нн иків, торговців і ремісників.

Закінчується двовірство після монголо-татарської навали, коли Християнська Церква одержала від завойовників, зацікавлених у зміцненні своєї влади на підкорених землях, достатні привілеї, щоб остаточно затвердити своє панівне становите.

Таке тривале співіснування язичництва й християнства часто пояснюють "природними" причинами — великою територією країни, федерати вністю політичного укладу тощо. Разом з тим, як справедливо зазначає автор найфундаментал ьн і того дослідження з язичництва Давньої Русі акад. Б.О. Рибаков, не можна відкидати і наполегливе небажання верхівки києворуського суспільства відкинути деякі милі їхньому серцю язичницькі звичаї. Серед них—і напівлегальне багатоженство, і ритуальні бенкети по п’ятницях, що, крім іншого, певним чином урівнювали їхніх учасників, скрадаючи поступове збільшення одноособової влади князя*80.

*80: {Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси.- М, 1987.- С. 743.}

Можна сказати, що двовірство носило досить мирний характер, якщо не брати до уваги такі "незначні" епізоди в його історії, як хрещення Новгорода "вогнем і мечем", періодичні розправи над язичницькими жерцями й волхвами, про що повідомляють руські літописи та інші письмові джерела.

Потрібно відзначити, що кінцевим підсумком тривалого періоду двовірства стало не стільки викорінювання всього язичницького, скільки адаптація християнства до язичницьких обрядів і культів.