Розділ «9.2. СЛОВ’ЯНСЬКИЙ ЯЗИЧНИЦЬКИЙ ПАНТЕОН І РИТУАЛ. ІСТОРИЧНА ДОЛЯ ЯЗИЧНИЦТВА»

Купайло (Купало), як засвідчує назва найзначнішого язичницького свята, був вираженням літнього сонцестояння, досягнення сонцем найвищої сили та могутності.

Жива і Мора (Морена)—боги життя і смерті. Жива уособлювала собою красу, юність, любов, природну родючість, Морена — хворобливість, старечу неміч з наступним неминучим кінцем — смертю. Відповідно, у природі Жива позначала момент весняного пробудження природи, цвітіння і зеленіння, Морена—дозрівання плодів і врожаю як провісників майбутнього в’янення природи та її осінньо-зимового засипання. У цій своїй якості Морена, наприклад, з’являлася на святі Купайла.

Ушановування язичеських богів здійснювалося в різноманітних формах індивідуального і колективного культу. Матеріали археологічних досліджень Києва свідчать про наявність у житлах своєрідних домашніх вівтарів з дерев’яними ідолами, а повідомлення візантійських і арабських авторів засвідчують, що поклоніння цим ідолам полягало в обряді жертвопринесень, що супроводжувався молінням. Богів молили про дарування врожаю, щастя, матеріального добробуту, про захист від ворогів, хвороб, різних л их, просили поради і вказівок, у сумнівних випадках з їх допомогою намагалися зазирнути в майбутнє.

Досить часто колективні ритуали відбувалися просто неба, хоча давні слов’яни зі скіфських часів знали і тип закритого святилища— капища (можливо, від "кап" — ідол, бовван, кумир). Звичайно, такі святилища бул и обгороджені валом з частоколом, а в середині стояла

дерев’яна статуя бога, розміщувалися жертовник і палав жертовний вогонь. Перепалені кістки жертовних тварин і попіл зносили у розташований неподалік зольник.

Яскравим прикладом подібного святилища може вважатися вже згадуване капище богів Володимира. Залишки цієї культової споруди язичницького часу були знайдені в 1975 р. неподалік від Андріївської церкви в Києві. У плані воно являло собою прямокутник (7 х 1,75 м) із шістьма закругленими симетричними виступами (діаметр двох великих дорівнював 2 м, малих – 1 м), що прилягали до святилища з півночі, сходу, півдня. Саме на цих виступах знаходилися постаменти богів.

Схема язичницького капища князя Володимира

Найвідомішим зразком язичницького кумира за правом вважається відомий Збруцький ідол, випадково знайдений у 1848 р. У водах притоки Дністру річки Збруч. Цей ідол являє собою вапняну колону 2,7 м чотиригранної форми з малюнками на кожному з боків. Капище цього ідола розташовувалося за 5 км від с. Городниця Гусятинського району Тернопільської області, в лісі, на найвищому у цій місцевості пагорбі Богиті.

Громадські богослужіння проводилися, скоріш за все, у дні свят, при надзвичайних подіях – виступ у військовий похід, повернення з походу, епідемії, ворожій навалі, посусі й неврожаї, окремо – на честь того чи іншого божества. За уривчастими фольклорними відомостями, колективні язичницькі обряди в основних своїх рисах дуже нагадували індуїстський ритуал ведичних часів. Його головним обрядом можна вважати жертвопринесення. Тут відбувалося заклання жертовної тварини старійшинами родів, жрецями- волхвами або князями, що виконували певні жрецькі функції. Частину жертовної тварини спалювали на вогняному вівтарі перед ідолом, її кров розбризкували — чи для оборони від злих сил, чи на знак поваги до божественної життєдайної сили цієї рідини. На нутрощах жертовних тварин ворожили. Рештки кривавих жертв богам з’їдали учасники обряду. Ритуальне частування супроводжувалося необмеженим уживанням хмільних напоїв, звичайними у подібних випадках музикою, піснями, іграми.

Для шанування богів забивали биків, півнів, кабанів, іншу худобу і птицю. Іноді приносили й криваві людські жертви. Розповідь про одне з таких жертвопринесень, регулярних, проте, скоріш за все екстраординарних за значенням, зберегла нам "Повість минулих літ" (див. текст 9.1). Ця розповідь підтверджується численними повідомленнями давніх авторів, хоча археологічних підтверджень таким фактам під час дослідження язичницьких капищ досі не знайдено.

Більша частина безкровних жертвоп ринесень у вигляді хліба, меду, сиру діставалася Роду (можливо, і Велесу). Оскільки ці страви завжди фігурували і на весільному столі, можна припустити, що безкровні жертвопринесення супроводжувалися моліннями про врожай, приплід худоби чи поповнення родини дітьми.

Безумовним відгомоном подібних язичницьких ритуалів слід вважати трапезу, що її за народними билинами та літописними повідомленнями раз на тиждень влаштовував у себе на дворищі князь Володимир. Ці частування супроводжувалися грою скоморохів, музикою, боротьбою з ведмедями та іншою "культурною програмою", зображення якої зберегл и для нас фрески Софійського собору у Києві, а також щедрою роздачею милостині.

Зрештою, і звичай колядування був звичаєм збирання жертв богові-сонцю, що народжується, і тому потребує матеріального підкріплення своїх сил. Зрозуміло, що левова частка жертв у вигляді зібраних наїдків та напоїв споживалися самим дарувальниками і збирачами. В описаних ритуалах був і певний практичний сенс: князю

Володимирові, який збирав податки у натуральній формі, нікуди було їх подіти, а пересічному слов’янину трапеза на свято Коляди надавала рідкісну можливість досхочу наїстися вишуканого м’яса домашніх тварин і сподіватися, що він не забуде його смак у наступному році.

На жаль, наука має у своєму розпорядженні тільки фрагментарні відомості давніх авторів про особливу й авторитетну жрецьку верству ("волхвів") на Русі. Літописна легенда про "віщого Олега", використана О.С.Пушкіним, дозволяє говорити проте, що певні жрецькі функції виконував і князь. Логіка переходу від первісного суспільства до держави в сучасному розумінні цього слова також підтверджує цю обставину: правитель у ранньокласових суспільствах досить часто поєднував військове керівництво, адміністративно-виконавчу і законодавчу владу з виконанням жрецьких обов’язків, оскільки завдяки цьому він одержував на свої безмежні повноваження єдино зрозумілу для його підданих санкцію—божественну. На користь існування жрецтва говорить і розвинута термінологія щодо магії і людей, які її практикували. Однак різноманітна діяльність волхвів — і як жерців, і як лікарів, і як чаклунів свідчить проте, що жрецтво в язичницький період у слов’ян так остаточно і не сформувалося. Після хрещення Русі його представники стали об’єктом жорстоких переслідувань з боку державної влади і змушені були шукати інші сфери прикладання своїх сил.

Різновидом слов’янського язичницького ритуалу може вважатися поховальний культ.

За кілька століть до хрещення Русі у давніх слов’ян переважали обряди кремації. Вони полягали утому, що небіжчика разом з речами та їжею, що повинні були знадобитися йому в потойбічному світі, спалювали в човні. Таким чином, як вважали давні слов’яни, душі померлих швидше досягнуть неба.

Однак найчастіше язичницькі поховання поєднували форми кремаціїта інгумації(закопування в землю). На місці поховального вогнища насипали курган, куди іноді клали урну з прахом. Горщик з прахом поміщали й у труну у вигляді невеликого будиночка на стовпах. (Цей прототип казкової "хатинки на курячих ніжках" більше був поширений у північних регіонах Росії). Напередодні хрещення Русі була помітною тенденція до поступового витиснення поховання померлих через спалення їх похованням у землі, хоча вона пояснювалася радше розвитком культу предків.

До християнських часів зберігався започаткований, можливо, ще скіфами, звичай супровідної кривавої жертви. У цьому легко переконатися, звернувшись до розповіді візантійського автора Лева Диякона, який був безпосереднім свідком війн князя Святослава з Візантією в середині X ст.: "І ось, коли настала ніч і засіяло повне коло Місяця, скіфи вийшли на рівнину і розпочали підбирати своїхмерців. Вони нагромадили їх перед стіною, розіклали безліч багать і спалили, заколовши при цьому за звичаєм предків безліч полонених, чоловіків і жінок. Здійснивши цю криваву жертву, вони задушили [декілька] грудних немовл ят і півнів, топлячи їх у водах Істра [Дунаю. — Авт.]"*79.

*79: {Диакон Лев. История.- М., 1988.- С. 78.}