РОЗДІЛ 3. ПЕРВІСНІ ФОРМИ РЕЛІГІЇ

Поховальний обряд давньої людина

Серед інших поховальних вірувань найбільше значення для подальшої еволюції релігії мали:

• віра в безсмертя душі померлого, котра після смерті тіла здатна залишати свою тілесну оболонку і вести цілком самостійне існування;

• віра в потойбічний світ і загробну віддяку.

Усупереч конкретно-чуттєвому характеру мислення людей примітивного суспільства, їхні уявлення про "той світ" не відрізнялися конкретністю: душі могли залишатися на землі серед людей; знайти собі на землі якесь дуже віддалене місце на заході, на шляху до якого потрібно здолати безліч перешкод; влаштуватися на постійному місці проживання під землею, на небі і навіть вище (Місяць, Сонце, зірки).

При всьому цьому у віруваннях різних народностей про потойбічний світ незмінно повторювався загальний мотив: загробне життя вважалося простим продовженням звичайного земного життя. І в іншому світі людина займалася звичними для себе справами (звичайно, з поправкою на культурні відмінності: північноамериканський алгонкін полював на оленя, камчадал їздив на санях, африканський зулус розводив корів), спілкувалася з родичами і друзями ще з минулого життя, користувалася звичайними предметами, навіть мала власну родину. У цілому картина іншого життя відрізнялася від картини життя в поцейбічному світі хіба що невеликими ознаками ідеалізації: поранення, каліцтва, хвороби тіла могли зникнути, звірів, риби завжди було більш ніж досить, погода завжди була на подив хорошою, у розпорядженні душ мався чималий вибір розваг (танці, музика, спів).

Давні вірили — все, що приносить багатство і пошану в земному житті, принос йтиме те ж саме й ужитті потойбічному. Іншими словами, посмертна доля людини практично ніяк не ставилася в залежність від міри праведності або гріховності її земного шляху.

Поява різноманітних поховальних ритуалів також пояснюється спочатку щирим проявом почуттів. Мовляв, спочатку люди, не керуючись ніякими виразними переконаннями, у пориві афекту кидали на труп померлого або на поховальне багаття різні речі й їжу; потім, коли ці дії були освячені традицією, вони стали повторюватися згідно з ритуалом, а з часом люди почали поступово осмислювати ці свої дії в дусі релігійних уявлень: мовляв, померлий вимагає свої речі, він, як і живий, має потребу в їжі й питті та небайдужий до зовнішніх проявів уболівань по ньому. Внаслідок цього вже в архаїчному суспільстві виникають усі ті поховальні обряди, що потім відтворюватимуться (хоча, зрозуміло, значно видозміненими) й у вищих формах релігії:

1. Принесення супровідних дарів і жертв, у тому числі людських.

2. Запалювання надмогильних вогнів (вічний вогонь, свічки). Цей обряд пояснювався одночасно потребою провести очисну церемонію, побажати померлому якнайшвидшого відродження й на додаток наділити річчю, незамінною для господарського побуту в майбутньому житті.

3. Проведення поховальних частувань, ігор і військових змагань — тризн; такого роду поховальні обряди могли мати і непряме призначення. Оскільки на них витрачалася значна частина майна померлого, в такий спосіб винагороджувалася праця учасників поховальних церемоній (вони ж будівельники поховальних споруд), а також в умовах рівності членів первісних колективів, відновлювалася соціальна справедливість, ставився заслін передачі та нагромадженню не заробленого особистими зусиллями багатства.

4. Дотримання посмертної жалоби і заборон (носіння одягу особливого виду і кольору, роздирання одягу, відрізання волосся, заподіяння собі поранень, гучні голосіння і вихваляння небіжчика, пости, заборона на повторний шлюб протягом певного проміжку часу).

Останній вид поховальних обрядів також пояснювався доволі просто. Небіжчик, думали древні, насправді все бачить і чує, живе повноцінним життям, а тому потребує, крім усього іншого, спілкування з близькими йому людьми.

Культ предків

Цей культ по праву вважається одним з найбільш давніх в історії людства—деякі дослідники пов’язують з ним жіночі зображення пізньопалеолітичної епохи (15—12 тис. років до н.е.), знайдені в сотнях різних місць від Франції до Сибіру. Вважається, що вони уособлюють "володарку вогнища", покровительку і праматір цілого родового (матріархального) колективу. Швидше за все, саме з цього образу сформувалося уявлення про Матір-Землю як одне з найперших і пізніше найшанованіших божеств.

Подальше формування культу предків пов’язане вже з патріархальними землеробськими суспільствами.

Культ предків ґрунтувався на вірі в те, що померлі предки допомагають своїм живим родичам у земному світі (охороняють території, худобу, посіви, самих людей від земних ворогів і злочинних задумів злих сил, впливають на погоду з метою зробити її більш сприятливою для майбутнього врожаю, підвищують родючість землі), а натомість вимагають здійснення для них постійних обрядів задобрювання у вигляді регулярних принесень жертовної їжі й пиття.

На ранніх стадіях культу предків найбільшою повагою користувалися щойно померлі. Запорукою авторитету таких предків були їхні видатні особисті якості, про які ще не встигли забути вдячні нащадки. Відгомоном подібних уявлень можна вважати й народні поминальні обряди, що найчастіше відбуваються одразу після смерті людини. Такий близький предок вважався зобов’язаним виконувати побажання, більше того — вимоги своїх нащадків, що мали у своєму розпорядженні дієвий (на їх власний, звичайно, погляд) арсенал магічних засобів надприродного впливу на все, з чим вони стикаються.

Тоді ж набув поширення звичай ритуального вбивства найстарших членів кревно-родового колективу. Він поширювався не тільки на старих, немічних і некорисних у господарстві, а й на людей у повному розквіті сил. Відбувалося це тому, що люди, тривалість життя яких помітно перевищувала середню на той час (30 років), уже не вписувалися в гармонічну картину навколишнього світу. Вони ставали в очах оточуючих проміжною ланкою між різними генераціями роду—тими, котрі живуть зараз, і тими, котрі вже припинили земне існування. У принципі їхня смерть мала добровільний характер, оскільки старі відчували свою непотрібність родичам. Але обставлялася вона як релігійний ритуал надзвичайного жертвопринесення, що мав місце в найбільш скрутні для кревно-родової громади часи — епідемій, посухи, невдалих воєн. З подальшим розвитком суспіль ства подібний звичай перетворювався на пережиток, тому що старійшини отримували велике значення як носії безцінного для колективу життєвого досвіду.

Згодом ушановування було поступово перенесене на більш віддалених предків — мовляв, чим далі відстоїть предок від живих, тим менше він підданий магічним маніпуляціям і, отже, тим могутніший. Насправді такого предка пам’ятали вже невиразно, що створювало сприятливі умови для людської уяви, яка наділяла його надприродними якостями. Цим предкам уже не можна було наказувати, їх не можна було кривдити або залякувати, їх можна було тільки покірно просити, супроводжуючи прохання щедрими дарами.