РОЗДІЛ 3. ПЕРВІСНІ ФОРМИ РЕЛІГІЇ

3.4. АНІМІЗМ. ПЛЕМІННІ КУЛЬТИ

Анімізмом (від лат. anima — душа) називається віра в самостійне надприродне існування душі і духів як своєрідних двійників людей, тварин, рослин, предметів і природних явищ. Автором цього терміна був один з найвидатніших етнографів та істориків культури XIX ст. Едуард Тайлор (1832—1917), що присвятив анімізму велику частину своєї книги "Первісна культура" (1871). Невдовзі термін "анімізм" одержав такого поширення, що в релігійній статистиці багатьох країн з’явилася графа "анімістичні релігії", або "анімісти". Анімістами називали послідовників найдавніших релігійних вірувань і культів, які так і не прийняли жодну зі світових релігій.

Хоча сучасна наука не поділяє переконання Е. Тайлора втому, що саме анімізм був вихідною формою всіх інших релігій, його дослідження, присвячені анімізму, й дотепер зберігають високий ступінь наукової актуальності.

Е. Тайлор був упевнений, що відправною точкою для анімізму послужили роздуми давньої людини над двома групами біологічних, тобто найживотрепетніших для неї питань: 1) що складає різницю між живим і мертвим тілом; і 2) що є причиною сну, екстазу і хвороби.

У результаті, як вважав Е. Тайлор, з’явилося поняття про особисту душу: "Душа є тонкий, нематеріальний людський образ, за своєю природою щось подібне до пари, повітря чи тіні. Вона становить причину життя і думки в тій істоті, яку вона одушевляє, незалежно Й неподільно володіє особистою свідомістю і волею свого тілесного власника в минулому і теперішньому. Вона здатна залишати тіло і швидко переноситися з місця на місце. Здебільшого невловима і невидима, вона виявляє також фізичну силу і з’являється людям сплячим і несплячим, переважно як фантазм, як примара, відділена від тіла, але подібна до нього. Вона здатна входити в тіла інших людей, тварин і навіть речей, оволодівати ними й впливати на них"*21.

*21: {Тайлор Э. Псрвобитная культура.- М., ]989.— С. 213.}

Людина, як правило, наділялася не однією, а кількома душами одночасно. Кожна з цих душ мала чітко визначені функції: одна відповідала за життєві, фізіологічні процеси в організмі, інша — за розумові операції, третя виступала носієм того, що прийнято називати особистістю людини. Тільки триєдність цих душ забезпечувала повноцінне людське існування.

Хоч як би то було, наука XX—XXI ст. ст. ще не знайшла задовільного пояснення тим відчуттям, які людина переживає на межі між життям і смертю і які дуже нагадують вірування різних народів про наявність людської душі і потойбічного життя: "Людина вмирає, і в той момент, коли її фізичні страждання досягають межі, вона чує, як лікар визнає її мертвою... Після цього вона раптово виявляє себе поза своїм фізичним тілом, але ще в безпосередньому фізичному оточенні, вона бачить своє власне тіло на відстані, як сторонній глядач... Вона зауважує, що має тіло, але зовсім іншої природи і зовсім з іншими властивостями, ніж те фізичне тіло, що вона залишила. До неї приходять душі інших людей, щоб зустріти її та допомогти. Вона бачить душі вже померлих родичів і друзів, і перед нею з’являється світла істота, від якої випромінюється така любов і щира теплота, якої людина ніколи не зустрічала. Ця істота без слів ставить людині запитання, що дозволяють їй оцінити своє життя, і проводить її через миттєві картини найважливіших подій її життя, що відбуваються перед її думкою в зворотному порядку. В якийсь момент вона виявляє, що наблизилася до якогось бар’єра або межі, котра являє, очевидно, поділ між земним і наступним життям... Незважаючи на своє небажання, вона, однак, якимось чином з’єднується зі своїм фізичним тілом і повертається до життя"*22.

*22: {Моуди Р. Жизнь после смерти.- М., 1991.- С. 191.}

Пізніше уявлення про людську душу стали переноситися на оточуючий людину світ. Спочатку люди уявляли, що людські душі можуть набувати вигляду птахів, іноді—тварин і рослин, або вселятися в тіла інших людей. В епоху конкретно-чуттєвого мислення уявлення про душевних нематеріальних двійників людини були ще занадто абстрактними і мали потребу в реальних наочних образах, які негайно були виявлені у вигляді тварин і рослин, що також вважалися наділеним и духовним началом. Стосовно людей потребувала зрозумілого і доступного пояснення подібність між батьками й дітьми, передача деяких характерних рис зовнішності людини у спадок.

На подібні перевтілення вважалися здатними передусім душі людей, що чимось виділялися при житті: найбільш спритні мисливці і воїни, вожді, старійшини, знахарі, ковалі. Розвиток цього вірування призвів до виникнення віри в переселення душ, з якою можна зустрітися в багатьох релігіях, особливо в індуїзмі, а потім — учення про потойбічний світ і загробну віддяку.

Оригінальним відгалуженням анімістичних вірувань можна вважати й уявлення про непорочне зачаття. Відповідно до нього поява на світ іншої людини пов’язувалася з потраплянням у жінку стороннього об’єкта (порошина, промінь світла), але аж ніяк з певним фізіологічним актом. Ця дивна для епохи сексуальної революції наївність спостерігалася, наприклад, відомим дослідником первісної культури і релігії Б. Малиновським у жителів Тробріанських островів неподалік від Нової Гвінеї.

Ще пізніше люди почали одухотворювати й неживі явища — каміння й гори, ріки й озера, сонце й зірки. Це було необхідним для давніх людей, по-перше, для того щоб пояснити собі причини всіх природних явищу цілком прийнятний для себе спосіб, апо-друге — приписати духам усе добре й погане, що траплялося з ними протягом усього життя. Безпосередньою же приминою появи такого роду анімістичних поглядів могло бути й своєрідне тлумачення первісними людьми цілої низки акустичних і оптичних явищ: луни, шумів, тіней тощо. Вони уявлялися їм переконливим свідченням не тільки існування в людини самостійної душі, ай наявності подібних не тілесних двійників буквально в усьому на світі.

Це вже стадія пізнього анімізму, або полідемонізму, що безпосередньо передував появі віри в бога. Відгомоном цієї стадії в розвитку анімізму стали образи русалок, водяників, фей, гномів, німф у фольклорі.

В анімізмі не сформувався універсальний культ, але він став збірною назвою для великої кількості обрядово-культових практик. Розглянемо як приклад деякі настільки поширені й відомі анімістичні культи, що вони цілком можуть претендувати на статус самостійних форм первісної релігії.

Поховальний культ

Корені цього культу вбачають у похованнях 40-тисячолітньої давнини найближчих предків сучасної людини — неандертальців. Найбільш відомі відкриття 1908 р. у печері Ле- Муст’є у Франції, де в неглибокій ямці був похований неандертальський юнак 16—18 років, поруч з яким лежали кам’яні знаряддя праці і шматки смаженого м’яса (що засвідчується наявністю перепалених кісток), а також знахідка в гроті Тешик-Таш (Узбекистан) фрагментів черепа і нижньої щелепи 8—9-літньоїдитини, оточених рогами гірського козла.

Виникнення цього культу пов’язується з часів З. Фрейда з двома напівінстинктивними прагненнями людини—і позбутися померлого, і зберегти його біля себе. Співіснування цих суперечливих прагнень проглядається у певній плутанині, що супроводжує поховальні обряди й звичаї різних народів у більш пізні часи: то небіжчика ховали якнайближче до будинку, то влаштовували поховання в найнедоступніших місцях, то плакали за ним, то навпаки — висловлювали жалобні почуття сміхом і оплесками, носили як жалобний то чорний, то білий одяг.

Значно пізніше в межах поховального культу сформувався комплекс особливих анімістичних вірувань.

Первісним різновидом поховальних вірувань стала віра в "живого мерця", що полягала в наділенні мертвого надприродними властивостями, втому числі й здатністю до фізичного відродження. Як правило, до числа кандидатів у "живі мерці" зараховувалися недруги або вороги, люди, що вмерли передчасно внаслідок нещасних випадків, чаклуни і ворожбити. Вважалося, що після смерті вони здатні всіляко шкодити людям, викликати стихійні лиха. Через це здавна застосовувалися спеціальні поховальні обряди для потенційних "живих мерців", їх ховали окремо від інших. Запобіжним засобом при похованні майбутнього "живого мерця" було заподіяння каліцтв померлому. Чого тільки не робили з ним — зв’язували, забивали шипи в п’яти, ламали хребет, відрубували кисті рук і ступні ніг, виколювали очі, спалювали тіло, навіть з’їдали його. І все це відбувалося не через не цивілізованість, а з наївної віри в те, що каліцтво тіла призведе до аналогічного ушкодження його двійника—душі. По-суті, відповідно до подібних міркувань, що у той час виглядали архаїчними пережитками, потрібно було увігнати осиковий кіл вампіру просто в серце (до речі, існує чимало археологічних підтверджень цього звичаю, у тому числі й у нашій країні).