Розділ «Кримське ханство»

Мусульмани систематично почали з'являтися на південноукраїнських землях більш як 500 років тому, сприяючи розповсюдженню ісламу. Із входженням земель Київської Русі до складу Великого князівства Литовського (XIV ст.), а потім Речі Посполитої східний капам поширення ісламу в Україні практично тратив своє значення. Переважаючим став південний напрям. Однак подальше ознайомлення українців з основними ідеями ісламу, з (мусульманським способом життя відбувалося в обстановці гострих збройних конфліктів з їхніми південними сусідами. Тривалий час можливість впливу ісламу на корінне населення цілком залежала від політичних відносин і результатів військових дій між ханським Кримом, гетьманською Україною і Туреччиною.

Відносини України з південними сусідами, що сповідують іслам, мають давню історію з її світлими і темними сторінками. Вони доносять до нас відгомони майже трьохсотрічної трагедії - військових експедицій кримських і ногайських татар на землі України та історію протидії української сторони. Україна межувала зі степом, і відносини українців з народами, що населяли степ, були пов'язані не тільки з протистоянням. За Д.Яворницьким, спочатку між сусідами були мирні стосунки. Однак у 1447 р. Густинський літопис повідомив про початок набігів на Україну. їхньою метою було отримання живого ясиру - людей-бранців. Наїзди здійснювалися майже щорічно. Бранців забирали в Крим, а звідти через невільничі ринки, найбільшими серед яких були Кафа і Гезльов, відправляли в усі кінці Османської імперії.

Проте набіги не залишалися безкарними. Українське козацтво, то організувалося для їх відбиття, проводило активні кампанії у відповідь, щоб звільнити бранців. Козаки на малих суднах - чайках виходили в Чорне море й атакували центри невільничої торгівлі в Криму, сягаючи й самої Анатолії.

Але для нас особливо важливо, що ці війни не були чисто релігійними, тобто не велися заради навертання противника в свою віру. Саме на це звернув увагу Д. Яворницький. Причини походів кримчан на північ були іншими. Передусім, не був вияв боротьби між землеробською і кочовою цивілізаціями. Найімовірнішою причиною набігів була обмеженість території Криму для кочового життя. Адже примітивне тваринництво не могло прогодувати населення Кримського ханства, що зростало. Вихід бачили в здобуванні матеріальних ресурсів з півночі. Ідея джихаду в перші десятиріччя кримського ханства не поширилась.

Становище змінюється з початком турецького періоду Кримського ханства. Об'єднання вищої світської і релігійної влади в одних руках додає вираженого релігійного забарвлення військово-політичним діям ханства. Кримська влада засвоює ідею розподілу географічних територій на "дар уль-Іслам (стан, мир ісламу) і "дар уль-харб" (стан невірних)". Виправдання експансії на землі північного сусіда почали шукати не в сфері економічних інтересів, а в релігійних міркуваннях. Однак у "невірних" бачили тоді не тих, кого треба навернути в іслам. Це поняття було своєрідною ознакою, відмінністю, символом чужого, не с кого, того, кого можна обернути на невільника.

Кримчани не ставили перед собою іншої мети, крім військово-економічної. Вони не прагнули закріпитися де-небудь на північ від місць свого проживання, заснувати для українців релігійно-просвітницькі центри. Іслам запишався внутрішньою справою південних сусідів України, що аж ніяк не прагнули до його впровадження в ній. Способи мирного навертання-до ісламу в цьому регіоні в ті часи не застосовувалися.

Однак не треба уявляти собі, що два народи тільки те й робили, що ворогували. У мирні часи налагоджувалася торгівля, спільне використання природних угідь, татар приймали козаками в Запорозьку Січ, а деякі козаки роками жили и Криму. Сюди вільно приходили на заробітки будівельники, фахівці солеварного та інших промислів; легко встановлювалися родинні зв'язки, взаємодіяли культури.

Великі політичні діячі України періоду гетьманщини в пошуках виходу зі скрутних політичних ситуацій часом звертали свої погляди на південь до сусідів - мусульман. У лютому 1648 р. в Бахчисараї був укладений відомий союз між українським гетьманом Богданом - Зиновієм Хмельницьким і Кримським ханом Іслам-Гиреєм ІІІ. А в 1654 р. Хмельницький уже серйозно розмірковував про встановлення державного протекторату Туреччини над Україною, запросивши турецьких послів на козацьку раду в Чигирин. Відвертим прихильником турецької орієнтації був гетьман Петро Дорошенко (1627-1698). У зв'язку з його спробою зробити Туреччину захисницею України в народі існувало повір'я, що Петро Дорошенко таємно прийняв іслам. У 1669 р. він підписав угоду з Туреччиною про її фактичний протекторат над Правобережною Україною. Договір з Кримським ханством підписав також один з козацьких ватажків - Петрик-Іваненко, визнаний Кримом гетьманом. І хоча ці союзи виявилися нестійкими, не витримавши випробування часом, вони свідчили про доброзичливе, зацікавлене ставлення частини українських політичних діячів до сусідів-мусульман.

Відомо також, що інший козацький лідер - М. Дорошенко, надавши допомогу хану в захисті Бахчисарая, мав високий авторитет у Криму. Після кривавої трагедії в Батурині у 1709 р. запорозьке військо підтримувало союзницькі відносини з Кримом аж до 1733 р. А після заборони і руйнування Запорозької Січі в 1775 р. Росією кримський хан поселив у себе частину запорожців.

Особливої уваги у зв'язку з цим заслуговує питання про українців-мусульман. Одним з перших про українців, що прийняли іслам, писав Д. Яворницький. Турецькі джерела свідчать про масове осідання українців з числа полонених у Туреччині. Вони, прийнявши іслам, ставали домоправителями, ковалями, конюхами, садівниками і т. ін. Частина невільників залишалася і в Криму. Згодом вони ставали вільними людьми (лише без можливості виїзду), заводили господарство. У літописі С. Величка згадувалося про кілька тисяч звільнених козаками колишніх невільників, які не захотіли повернутися в Україну, прийнявши іслам. Жінка, народивши дитину, також вважалася вільною, якщо міняла віру. Аж до початку XX ст. в Криму згадували про чотири поселення Ак-Чора ("білий раб"), у яких жили нащадки українських невільників. Природно, вони втрачали мову, приймали іслам, культурно асимілювалися. Вживалися в мусульманське середовище й ті, що поселялися з метою заробітку - аргати.

Прикметною є й історія старовинного козацького роду Кочубеїв (Кучук-бей - за походженням), які десятиріччями таємно зберігали молитовну кімнату для здійснення намазу в своєму маєтку па Полтавщині, а родову церкву в Диканьці побудували в традиціях мавританської архітектури.

Приблизно в XV ст. виникають вогнища мусульманської цивілізації на південних землях України, що проіснували до їх завоювання російськими військами, а також на Поділлі. Мусульманські громади в різний час знаходилися в Хаджибеї (Одеса), Азане (Азов), Аккермані (Білгород-Дністровський) і Ачи-Калсі (Очаків), а також у Кам'янці-Подільському, де збереглися мінарет і минбар, привезений з Туреччини. Залишки турецької мечеті виявлені в Меджібоже. Сферою мусульманського впливу залишалося і безліч поселень у районах Південної Бессарабії, що входить нині до складу України.

Однак існування цих "острівців" мусульманської культури було нетривалим. Вони знаходилися в ізоляції від місцевого населення, існували в чужому для себе соціально-етнічному середовищі. Мусульманські громади трималися відособлено, не шукали собі союзників серед корінних жителів. У цих випадках мова йде про проживання мусульман в Україні, а не про мусульманізацію місцевого населення.

Внаслідок драматичних контактів з мусульманськими сусідами Україна періоду гетьманщини не познайомилася докладно з духовними цінностями ісламу через відсутність вищого світу і взаємну релігійну терпимість. Розвиток економіки і соціально-державного устрою України йшли іншими шляхами, ніж у Криму й Туреччині. Вона належала до іншого, західного типу цивілізації.

Незабаром після викладених подій, у XVIII ст. - під натиском Російської імперії було повністю ліквідовано українську державність. Трохи пізніше дійшла черга й до Кримської держави. Для мусульман Криму настала тривала, майже двохсотлітня епоха важких випробувань.

Із включенням гетьманської України і ханського Криму до складу Російської імперії мусульмани. Криму й Північного Причорномор'я були поставлені на межу етнічного вимирання. Перед ними постала загроза витіснення, вимушеної еміграції або ж примусової асиміляції і християнізації. Зазнавши поразки в боротьбі з Російською імперією, Туреччина за Кучук-Кайнарджийським договором від 10 червня 1774 р. вимушена була визнати незалежність (від себе) Кримського ханства. Росія ж визнана тільки духовну владу султана над кримськими татарами лише як халіфа всіх мусульман. Однак і цей релігійний зв'язок було перервано 8 квітня 1783 р., коли з фіктивною незалежністю Криму було покінчено і він був відкрито приєднаний до Росії. Кримська держава була ліквідована. З цього моменту почалося систематичне пригнічення мусульман з метою ослаблення і витіснення ісламу із земель Криму. З падінням ханства була знищена самобутня державна структура з її теократичним способом організації. Мусульманські громади внаслідок спеціальних акцій проти них занепадали і зникали. Мусульмани Криму почали вимушено залишати свою історичну батьківщину і переселятися до Туреччини та інших країн. Усього в 1783-1917 рр. з Криму емігрувало до 4 млн мусульман.

Проф. В.Е. Возгрін, що займався вивченням релігійного пригнічення мусульман Криму, пише, що з початку XIX ст. з Криму були виселені вглиб Росії багато людей, яких відбирали для виселення в міру їх авторитетності серед віруючих. Висланим назавжди було заборонено повертатися. Вздовж кордонів Криму були розставлені спеціальні сторожові пости. За всіма хаджі в Криму був установлений контроль. Паспорт на виїзд у хадж з початку XIX ст. видавався лише з дозволу новоросійського генерал-губернатора або ж губернатора таврійського, що надто ускладнювало виїзд із метою паломництва.

За даними В.Е. Возгріна, з 1836 р. зайняти духовну посаду міг лише той мулла, який відзначався "надійністю, вірністю і доброю поведінкою". Права зайняти духовну посаду позбавляли всіх, хто хоч би раз побував у Туреччині. Під абсолютну заборону підпадали ті освічені мулли, які дістали вищу мусульманську духовну освіту. Так само закривало шлях до роботи по духовній освіті навмання в "новометодних", європейськи орієнтованих медресе - Галеєвському, Галіє, Хусаїнівському. Муфтія обирали всі віруючі, але лише з трьох кандидатів, затверджених губернатором.

XIX ст. стало дія мусульман Криму віком нових страждань і обмежень. Так, у 1876 р. міністр внутрішніх справ остаточно і без винятків заборонив видавати паспорти для здійснення хаджу. У 1890 р. мусульманським громадам було завдано страшного удару - повне відчуження вакуфних земель, що були єдиним джерелом коштів на організацію релігійного життя і мусульманську освіту. Татар витісняли з родючих земель російські переселенці. Черговою антимусульманською акцією став новий закон про воїнську повинність, опублікований 1 січня 1874 р. Татарське населення зовсім не відмовлялося від військової служби як такої, йшлося лише про те, що в загальновійськових частинах солдати-мусульмани будуть вимушені регулярно їсти заборонену ісламом свинину, не зможуть дотримуватися посту - урази і здійснювати обов'язкову п'ятиразову молитву (намаз). Указ про воїнську повинність підштовхнув багатьох мусульман до еміграції.

Хворобливо була сприйнята корінним населенням Криму і звістка про створення протимусульманської Ліги (1901 р.), що не мала безпосередньої мети боротьби з ісламом, але звістка про яку змусила багатьох зважитися на від'їзд.