Розділ «Розбудова християнського культу»

У розпорядженні християнства, яке народжувалося, був добре розроблений і усталений іудейський культ. Первісні християни, як і всі іудеї, ходили до Єрусалимського храму, святкували іудейські свята, дотримувалися іудейських постів. Але вже відразу була заперечена іудейська жертва. Ісус навчав своїх послідовників новим молитвам, таким як молитва "Отче наш", що наведена в Євангеліях [Матф. 6:9-13]. Поступово іудейський культ став істотно перероблятися і вже до початку вдосконалення віровчення Павлом мав цілком християнський специфічний характер.

Розробка обрядовості продовжується в посланнях Павла: підкреслюється рішуче заперечення язичницьких жертв [1 Кор. 8], категорично заперечується "служіння ідолам" [1 Кор. 10:14], у молитві жінка має поступитися чоловіку, бо "всякому чоловіку голова - Христос, а жінці голова - чоловік" [1 Кор. 11:3; 14:34-35], встановлюється порядок причащання [1 Кор. 11:23-27], впорядковується розуміння "сходження духовних дарів" [1 Кор. 12:14] тощо. Але цей культ не був абсолютно сталим. Відбиваючи умови поширення християнства як серед різних соціальних, так і етнічних верств суспільства, широко практикуючи запозичення з попередніх релігій, християнський релігійний культ дедалі більше вдосконалювався, відповідаючи християнському віровченню і своєму часу. Саме тоді й склалася система християнського культу, яка дожила до наших днів.

Сучасна система християнського культу складається із специфічних так званих таїнств і пов'язаних з ними обрядів, свят і постів. Магічні дії представлено у ній молитвами, а також богослужіннями з великою кількістю церемоній. Молитви ґрунтуються на стародавніх уявленнях про магічну силу слова і можуть бути як індивідуальними, так і колективними. Організоване проведення молитов здійснюється під час богослужінь. Богослужіння у свята називається літургією.

Система богослужіння визначається річним циклом, в якому кожний день присвячено поминанню найважливіших подій із життя Христа або окремих святих. Крім цього, існує седмичний цикл богослужіння, в якому неділя асоціюється з воскресінням Христа, у понеділок згадуюсь ангелів, у вівторок - пророків, у середу - зраду Христа Іудою, у четвер - святителів християнства, у п'ятницю - розп'яття Христа, у суботу - всіх святих. І, нарешті, існує добовий цикл богослужіння, що складається з вечерні, всеношної, утрені та чотирьох денних служб. Християнський культ оперує величезною кількістю молитов, що відповідають певним службам і подіям людського життя, обрядам і святам.

У первісному християнстві богослужебною мовою спочатку була арамейська і грецька, але в умовах поширення християнства серед народів Римської імперії молитви стали застосовуватися латинською мовою. У католицизмі латинська мова залишалася богослужебною і в наші часи. У православ'ї діє тенденція до переходу в богослужінні на рідну мову. Під час літургійної служби практикуються колективні читання молитов, зокрема молитви-кредо "Вірую" і проголошення закликів віруючими.

У ході богослужінь і поза ними, у повсякденному житті віруючих-християн широко застосовується поклоніння святим предметам і явищам. Найпоширенішим об'єктом поклоніння є хрест. Він є символом страждань Ісуса Христа. Хрест як магічна емблема виник ще у первісному суспільстві, де він символізував здобування вогню за допомогою тертя двох схрещених паличок. Хрест як символ страждань Ісуса в культову практику християн увійшов у II ст. Його обрядове значення швидко зростає. У IV ст. мати імператора Константина І Гелена здійснює паломництво до Єрусалима і там знаходить хрест, на якому був розп'ятий Христос. З того часу виникає християнське свято Воздвиження Хреста Господнього, а Гелена була оголошена святою. Поклоніння хресту міцно ввійшло в християнський культ, розп'яття ж (хрест із постаттю Ісуса) з'явилося лише у VIII ст.

Досить поширеним об'єктом поклоніння є ікони. Виникло воно у християнстві наприкінці II ст. (чи трохи пізніше - на поч. III ст.), але тривалий час заперечувалося багатьма общинами, аж до офіційного визнання іконопоклоніння в 843 р. Бога-Отця, відповідно до старозавітної традиції, зображувати було категорично заборонено. Це підтвердив Новий Завіт. "Бога ніхто ніколи не бачив" [Ів. 4:12]. Зображували Бога в образі Ісуса Христа, оскільки він с єдиним зримим явищем незримого Бога. Ця заборона чітко сформульована VII Вселенським собором 787 р., а потім ще раз для православних підтверджена Московським собором 1667 р. Але, незважаючи на це, у середньовіччі набула поширення іконографія Бога-Отця, Саваофа, першої особи Трійці, як сивого старого, що врочисто сидить на хмарах. Окремі ікони писалися видатними художниками і мають неабияку культурно-історичну цінність.

Виявом фетишизму, запозиченого з давнини, є віра у святу воду - відлуння первісних уявлень про цілющу, покутню силу води.