Розділ «Вірменська Католицька Церква»

Хрестоносні-латиняни встановили тісні контакти з Вірменською Апостольською Церквою в XII столітті, коли проходили через вірменське царство в Киликії на шляху у Святу Землю. Союз між хрестоносцями й вірменським царем привів в 1198 році до підпису між двома Церквами унії. Ця унія, що не була прийнята вірменами поза Киликії,1 закінчилася із завоюванням в 1375 році Вірменського царства татаро-монголами. 22 листопада 1439 року на Флорентійському соборі був обнародуваний декрет Exultate Deo про поновлення унії з Вірменською Апостольською Церквою, і хоча ніяких негайних результатів він не дав, декрет послужив догматичною підставою для майбутньої Вірменської Католицької Церкви.

Місіонерська діяльність католиків серед вірменів почалася ще раніше, проводили її так називані "брати унії" - заснована в 1320 році (нині не існуюча) вірменська чернеча громада, пов'язана з домініканцями. Із часом розкидані, але чисельно зростаючі вірменські католицькі громади стали просити для себе церковної ієрархії й власного патріарха. В 1742 році папа Бенедикт XIV затвердив колишнього вірменського апостоличного єпископа Авраама Ардзівяна (1679-1749) патріархом Килікійскої Вірменії з резиденцією в Лівані і юрисдикцією над вірмено-католиками в південних провінціях Османської імперії. Вірмени, що жили на півночі, як і раніше окормлялися латинським апостоличним вікарієм у Константинополі. Новий патріарх став іменувати себе Авраам П'єр 1, і всі, хто успадковував йому, також уводили у свій церковний титул ім'я П'єр (Петро).

Політико-адміністративна система турок надавала національним меншостям адміністративну автономію під керуванням релігійних лідерів (система міллетів), у результаті всі вірмени-католики опинилися під цивільним керуванням вірменського апостольського патріарха в Константинополі. Це привело до цілого ряду труднощів для вірменів-католиків і навіть до гонінь, що продовжувалися до 1829 року, коли під тиском Франції турецький уряд дозволило їм організуватися у вигляді окремої адміністративної одиниці (міллета) зі своїм архієпископом у Константинополі. В 1846 році цей архієпископ був наділений правами цивільного керування.

Ненормальне положення речей, при якому архієпископ у Константинополі представляв цивільну й церковну владу, а патріарх - духовний лідер Церкви - перебував у Лівані, було усунуто в 1867 році, коли папа Пій IX об'єднав два престоли і перевів резиденцію патріарха в Константинополь.

Учинена наприкінці Першої світової війни турками різанина нанесла жорстоку втрату вірменській католицькій громаді: загинули 7 єпископів, 130 священиків, 47 черниць і більше 100 000 мирян. У зв'язку з різким зменшенням вірменської громади в Туреччині, Вірмено-католицький Синод, що зібрався в Римі в 1928 році, ухвалив знову перенести патріархат у Ліван (у Бейрут), а Константинополю (Стамбулу) дати статус архієпископії.

Декілька громад вірмено-католиків проживало в тій частині історичної Вірменії, що в 1823 році ввійшла до складу Росії. В 1850 році Пій IX заснував Артвінську єпархію для всіх вірмено-католиків, що проживають на території Російської імперії. Однак протидія царського уряду східному католицизму привело до того, що ця єпархія з'явилася тільки через 40 років.

В1912 році вірмено-католики Російської Імперії виявилися під юрисдикцією латинського єпископа, що перебував у далекому Тирасполі. При комуністах вірмено-католики були зовсім подавлені, і тільки після знаходження Вірменією в 1991 році незалежності знову виникли громади вірмено-католиків. 13 липня 1991 року папська курія заснувала ординаріат для вірмено-католиків у Східній Європі в Гюмрі (Вірменія).

У листопаді 1992 року в Римі зібрався Синод вірмено-католицьких єпископів, він розглянув потреби Церкви в новій ситуації. У червні 1997 він знову зібрався в Римі для підготовки нового уставу Вірменської Католицької Церкви.

Важливий зразок релігійного життя вірмено-католиків - братерство мечитаристів, засноване в 1701 році в Константинополі. В 1717 році громада перебралася на острів Сан-Лазаро у Венеції. Ще одна група мечитаристів влаштувалася в 1811 році у Відні. Обидві громади вже довгий час займаються науковою діяльністю в Європі і на Близькому Сході. Братерство священиків у Бзуммарі (Ліван) має в розпорядженні велику бібліотеку й духовну семінарію, відкритої в 1771 році. Вище утворення можна одержати в Римі в заснованому в 1883 році Вірменському Коледжі.

У цей час найбільше вірмено-католиків проживає в Бейруті (Ліван) і Алеппо (Сирія). У Церкви 7 єпархії на Близькому Сході: 2-у Сирії й по однієї — у Лівані, Іраку, Ірані, Єгипті й Туреччині. Є апостоличний екзархат для вірмено-католиків у США.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ЛІВАН, СИРІЯ, ІРАК, ТУРЕЧЧИНА, ЄГИПЕТ, ІРАН. ДІАСПОРА

ГЛАВА: ПАТРІАРХ ЖАН ПЬЕР XVIII КАСПАРЯІІ (НАРОДИВСЯ В 1927 РОЦІ, ОБРАНИЙ В 1982 РОЦІ)

ТИТУЛ: ПАТРІАРХ КИЛІКІЙСКОЇ ВІРМЕНІЇ

РЕЗИДЕНЦІЯ: БЕЙРУТ (ЛІВАН)

ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 344 000